Як не парадоксально, війна, розв’язана путіним проти України, стала для когось хорошою нагодою виїхати в країни Європи чи й на американський континент.
«Нам – не до танців, донатити треба…» (Колонка журналістки з Волині)
Такий коментар привернув увагу під відеосюжетом, котрий виставила у фейсбуці одна з волинянок, яка в час великої війни живе за кордоном (жінка записала танець у власному виконанні, від якого не може втриматися, коли звучить музика, що їй подобається)
Власне, до цієї розмови на сторінках газети спонукав відеосюжет, на який натрапила у соцмережах. Записала його жінка-українка, яка, судячи з почутого, знайшла своє щастя за кордоном. Здається, в Італії живе – хоч це вже не так важливо (могла бути й у Німеччині, Франції…). Головне – в її зверненні, яке було адресоване співвітчизникам. А суть його приблизно така: за кордоном жінка відчула себе людиною, бо у неї є добра робота, яка достойно оплачується, належна медична допомога, соціальний захист, там вона не хвилюється за майбутнє своєї дитини, яка поки що навчається, почувається вільною. А ще ж – їсть якісні продукти, одержує належну медичну допомогу, і відпочинок у неї – пречудовий!..
І чим більше перераховувалося пунктиків із цього райського життя на противагу тому, що мала жінка вдома, – тим настирніше напрошувалася фраза, яка була, як мовиться, на кінчику язика, але ораторка вирішила не озвучувати її й сховати за гарною «упаковкою»: «А ви – ті, хто живе в Україні, – лохи!». Ну, ще цим «лохам» могла поспівчувати… А мені, по правді, хотілося висловити співчуття якраз їй – такій обділеній людині, яка багато літ прожила в країні, яку ніколи не те, що не любила, – ненавиділа! Мабуть, багато літ мріяла виїхати з неї. І зробила це при першій нагоді.
У згаданому відеосюжеті не було сказано, хто ця жінка. А, може, я щось пропустила? Зрештою, це й не важливо, оскільки й далі прізвищ не буде, бо суть не в конкретних іменах (хіба не все одно – Марія це чи Маргарита?), а в самому явищі, яке сьогодні по-особливому проявилося: як не парадоксально, війна, розв’язана путіним проти України, стала для когось хорошою нагодою виїхати в країни Європи чи й на американський континент. Тобто, зробити те, до чого прагнули й раніше, але це не вдавалося реалізувати.
Йдеться не про регіони України, де, на жаль, третій рік ідуть бойові дії, внаслідок яких тисячі й мільйони людей змушені, рятуючись, покидати рідний дім. І навіть не про земляків-волинян,
зокрема лучан, які в перші дні, тижні на збурених емоціях вирушили за кордон, бо не знали, що чекає, яка далі буде ситуація, – це ж усі говорили про ймовірну загрозу з боку білорусі. Річ у тому, що не багато з них, поживши з малими дітьми якийсь місяць-другий у тій же Польщі чи Німеччині, повернулися додому. І відверто кажуть, що хоч там було все добре з житлом, побутовими умовами, люди тамтешні проявляли щире співчуття, – їм не хотілося б, аби повторилося це «переселенське» життя. Може, легше тим, хто потрапив за кордон всією сім’єю. А якщо вдома залишилися невиїзні у період воєнного стану чоловік, дорослі сини? Тоді, як говорила одна лучанка, душа розривалась, і дні до зустрічі з рідними були нескінченними.
І, ніби на противагу цій ностальгійній ноті лучанки, – картинки зі сторінки однієї з «фейсбучних» друзів, яка вже два роки живе в Німеччині. Жінка з романтичною натурою, яка любила й на Волині мандрувати, пізнаючи природу, багату на ліси й озера, не зрадила своїм уподобанням і на новому місці. Подорожує, пізнає, насолоджується життям, а ще – не забуває все це показати… в соцмережах. Якщо ж хтось «ущипне» за цю «насолоду», то відповідь коротка: це, мовляв, моє життя, – і проживаю його, як хочу. Ніби нічого й не заперечиш. Хоч інколи здається, що справді у час війни (навіть, якщо вона від тебе далеко) можна було б не виставляти так заповзято своє пречудове життя за кордоном на показ – подумати, що в цю мить на когось звалилося невимовне горе...
Натомість черговий, нібито безневинний відеосюжет – запис танцю (чи фітнес-танцю?) у виконанні авторки із лаконічним підписом: «Коли чую музику, яка подобається». Серед багатьох коментарів, які безумовно сподобаються жінці, є й такий: «А у нас повітряна тривога вже п’ятий раз за добу… І на фронті хлопцям дуже спекотно в прямому й переносному значенні. То нам – не до танців, донатити треба. А щоб донатити, то треба працювати. Якось так…».
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Читайте також: Як живеться великим бакланам і сірим чаплям – головним господарям острова на озері Світязь?
