Така бойова машина – «гроза» для нашого ворога (Георгій Мисько – другий справа).
Герой із Нововолинська: «Захоплюємо ціль, постріл ракетою – і «шахед» уже знищений…»
Син колишнього начальника прикордонної застави на Волині боронить Україну на Запорізькому напрямку
Швидко вивчив бойову техніку
Це було ще за радянських часів: тоді ще юний Георгій Павлович Мисько вибрав нелегку офіцерську службу, та й ще у прикордонних військах. І проходила вона у самій крайній точці тодішнього союзу – острові Шикотан, де була найсхідніша прикордонна застава і звідки у сонячну погоду було видно Японію.
Відслуживши 25 років, майор Георгій Мисько повернувся у найзахіднішу точку ще тодішнього союзу, місто Нововолинськ. Прийшов працювати разом з нами у новостворену газету «Робітничий голос». У ті непрості часи становлення часопису, який попервах видавала мала кількість творчих працівників чотири рази на тиждень, зламу старої системи, демократично-страйкових настроїв нам, молодим журналістам, дуже допомагали його військова мудрість, досвід, стриманість і вихованість, чим і до сьогодні йому завдячуємо.
Його син – тезка Георгій, тоді – ще Жора, теж працював у редакції водієм, був дуже комунікабельний, завжди спілкувався з усіма з нотками гумору і гарного настрою.
Кілька тижнів тому зустріли його з дружиною на вулиці Шахтарській. Звична розмова: як життя, як батько, Павлович, мама. У відповідь почув насамперед мовлене з такою ж, як завжди, доброзичливою посмішкою: «Третій рік воюю. На Запорізькому напрямку. Маю чергову короткотермінову відпустку»…
Робота наша така, що треба вкладатися у хвилини й секунди, бо це – збереження комплексу й найголовніше – наших життів.
І ось розмовляємо з військовослужбовцем зенітно-ракетного підрозділу, нашим захисником Георгієм Миськом.
– До початку війни працював водієм на приватному підприємстві, – ділиться він. – Коли прийшла біда, то відчував, що моя спеціальність буде швидко мати попит, тому й не став чекати повістки, прийшов сам у військкомат. Здалося, що мене там чекали, бо запропонували служити у лавах ППО.
26 квітня 2022 року я був призваний, а 9 травня розпочав навчання у центрі «Десна». Тоді його піддавали обстрілам. Тому навчання практично відбувалося у лісі. Нічого, каже, справлялися, хоча спочатку чоловік був просто «шокований». Адже він раніше їздив на легкових автомобілях невеликої і середньої тоннажності, а їхній зенітно-ракетний комплекс був «посаджений» на автомобіль з гусеницями. Такий собі багатотонний трактор, який треба було освоювати.
Тому спочатку розгубився: що робити? Зі своїми сумнівами підійшов до командирів. «Нічого, навчишся, все буде добре», – відповіли.
«Треба вкластися в секунди, щоб вижити»
– Скажу чесно, облазив нову для себе техніку вздовж і впоперек, всі щілини й складові нового транспорту вивчив, – каже наш співрозмовник. – І вже через деякий час досконало опанував цю техніку і почав впевнено виконувати свої обов’язки як водій пересувного ЗРК (зенітно-ракетний комплекс).
– Як сім’я, родина сприйняли твоє мужнє рішення йти на війну? – хочеться знати.
Відповів коротко:
– Важко. Рідні плакали, просили бути обачним.
Георгій на хвилину перестав говорити, задумався і продовжив оповідь про воєнні будні:
– Вчилися ми швидко. Я хоч і водій, але старався допомагати і операторові, і навідникові. Робота наша така, що треба вкладатися у хвилини й секунди, бо це – збереження комплексу й найголовніше – наших життів. Захоплюємо ціль, постріл ракетою, техніка і хлопці не підводять – і «шахед» уже знищений. Потім потрібно так само оперативно передислокуватися у нове місце, щоб не засікли рашисти. Запорізька земля родюча, але й сонце там палить немилосердно, і лісу обмаль. Рятує нас найчастіше таке дерево, як акація – і від сонця, і від ворожого ока.
Роботи ракетникам вистачає і вночі, і вдень. Потрібно бути майже завжди в русі.
– Коли на добу вдається поспати хоча б чотири години, то це велике щастя, – ділиться нововолинський боєць. – Дома відпочив, поспілкувався з рідними, поповнив аптечку – і збираюся в дорогу. Горджуся своїм зятем, який теж служить в ЗСУ.
Через кілька днів Георгій вже був у частині, у своєму рідному екіпажі. І свій черговий, 55-й день народження, відзначав вже у бойових обставинах. Привітали ми його вже через соцмережі, побажали залишатися й надалі таким світлим і гуморним, бо це зараз дуже допомагає жити. Адже його «фірмова» усмішка, яка майже ніколи не зникає з обличчя, надає упевненості і йому, і передається усім, хто є поруч.
З такими хлопцями ми вистоїмо!
Алла ЛІСОВА, Ігор ЛІСОВИЙ.
Читайте також: «Золотий хрест» – захиснику зі Старої Вижівки!.
