У Мирині на Волині самі жителі врятували приміщення школи – і тепер вони тут моляться

 Серед них є й ті, хто десятиліттями мешкав у Ковелі, наприклад, чи в Луцьку, а вернулися сюди, вже тоді, «як до пенсії доробили». Тим більш цікаво було зустрітися із миринцями, котрі ніколи не покидали свою малу батьківщину: у когось і нагоди такої не було, а хтось принципово залишався завжди там, де народився й виріс, коли інші десь-інде шукали кращого життя

«Ще не народився той поляк, на якого б я робив»

Перед відрядженням у Мирин Ковельського району, звичайно ж, розпитувала в голови Велицької громади, до якої це село відноситься, Віктора Ковальчука про людей, які тут живуть. І Віктор Васильович розповів насамперед про Василя Сидорука, який хазяйнує на землі, – вирощує не тільки малину, котра тепер на Волині не дивина, а й навіть екзотичні, як для нашого краю, кавуни. З ним і була найперша зустріч, як мовиться, буквально на робочому місці – на околиці Мирина, біля плантації малини, де зовсім скоро почнеться збір врожаю, і кавунів, яких можна буде скуштувати в другій половині серпня. 

 От тільки говорили ми з чоловіком не про врожайність культур, за розведення яких він узявся (хоч і цього не можна було не зачепити), а про його малу батьківщину: якою пам’ятає її з дитинства, якою знає тепер. Бо, власне, тому і приїхала в це маленьке село, аби почути, що може тримати в такій глибинці молоду людину. Василь Сидорук розмірковував:

– Мирин – то вже швидше не село, а великий хутір. За моїми підрахунками, зараз тут живе менше сорока людей. І то, якщо включити в цей список тих, хто колись виїхав звідси в Ковель чи Луцьк, а повернуся, вийшовши на пенсію. Якби не вони, то ще більше було б пусток. Самі побачите, як село заростає – є обійстя, до яких мало коли й навідуються спадкоємці. 

А ось стосовно того, як же сталося, що пан Василь залишився жити на тому великому хуторі, як він висловився про своє село, то відповідь проста: 

– Земля втримала, на якій любив працювати. Я тут народився, виріс, женився, троє дітей з дружиною виростив, і нікуди звідси не їздив. За кордоном, в тому числі, на заробітках не бував. Бо, як я кажу, ще не народився той поляк, на якого б я робив.

Василь Сидорук знає не з чуток, як то жити в час перемін. Це ж у 1991 році закінчив середню школу в селі Мельниця, й невдовзі одружився зі своєю коханою Тетяною, яка на два роки молодша від нього. А далі були по-справжньому дорослі рішення чоловіка, який усвідомлював відповідальність за свою сім’ю. Мабуть, як зараз міркує, сміливості додавав приклад інших фермерів, тож і він узяв в оренду 50 гектарів землі. Кредит довелося брати, щоб трактора придбати й все необхідне начиння, без якого не обійтися. 

 – Молодих людей, які залишилися в Мирині, можна на пальцях руки порахувати. Уже нема з ким працювати. На збір малини наймаю мешканців Мельниці, з Голоб ще приїжджають. От бачу, що племінник мій, Роман, у якого троє дітей, надумав з міста в село повертатися – хоче спробувати того хліба, заробленого на землі. А хліб то нелегкий – я це вже добре знаю. Бо врожай не тільки від працьовитості та знань людини залежить, а й – від погоди. 
Уже не п’ятдесят, а двадцять гектарів землі обробляє Василь Сидорук. Давно відмовився від вигодовування бичків як нерентабельного бізнесу. Шкодує про одне: якби на ті часи, коли починав хазяйнувати, знав і вмів те, що сьогодні, то зовсім по-іншому все було б. Як кажуть, гуль менше набив би. Та незмінним залишилося переконання чоловіка:

– Хай мені буде важче, але я зі свого Мирина нікуди не поїду. 

«Оскільки в селі нема магазину, то хліб я приймаю в себе вдома»

У кожному селі знайдеться людина, яка все і всіх тут знає. У Мирині я зустрілася з такою жінкою – Валентиною Островською. Василь Сидорук підказав, де вона живе, зауваживши, що Валентина Михайлівна залюбки проведе вулицями, знайомими й дорогими їй з дитинства, познайомить із людьми. 

Зараз жінка мешкає у батьківській хаті, яка завдяки їй не стоїть пусткою. Хоч могло скластися зовсім по-іншому. Бо ж у далекі 1970 роки вона вивчилася в Луцьку на продавця й роботу там мала. Але якось, подумавши, що такі гроші, які одержувала, торгуючи в кіоску, і вдома можна заробити, зате не доведеться платити за наймане житло. І вернулася у Мирин. Працюючи в магазині сусіднього Кривлина, свого майбутнього чоловіка зустріла. Заміж вийшла, трьох дітей народила. Рано овдовіла. Доля посилала їй ще чоловіків, які просили її руки, й вона погоджувалася на заміжжя, але… щось не складалося…

Справді, Валентина Михайлівна знає про все, що відбувається в селі, і про людей, котрі «не дали Мирину геть пропасти». Бо ж тридцять шість літ була завідувачкою клубу, «заочно Луцьке культосвітнє училище закінчила, щоб диплом відповідний мати». А ще молоко приймала, коли в селі була чимала череда корів, а не так, як сьогодні, – лише сім. І зараз, на сімдесятому році життя, не відійшла від того, чим живе її рідний Мирин. 

 – Оскільки в нас нема магазину, то голова Велицької громади попросив, щоб я хліб приймала (його привозять нам із Ковельського хлібозаводу), і я взялася за це. Треба виручати стареньких односельців, які самі із села вже нікуди не їздять, – розповідає жінка, гортаючи свої зошити, де вже п’ять років записує замовлення. – Хтось хоче купити хліб чи батон, а комусь торт потрібний з якоїсь оказії… 

Ми йшли сільською вулицею, й Валентина Михайлівна розповідала, що й сама вже збула своє хазяйство, і не корівчину, як донедавна, а кізоньку Марильку тримає, яка неподалік від обійстя пасеться. А ще попутно коментувала, що «он та хата вже давно стоїть пусткою, й та – заростає бур’янами, бо ніхто не навідується до неї». Але найбільше доймає жінку те, що в Мирині була колись і школа початкова, і клуб, і магазин, а тепер все це позакривано, будівлі занепадають.

 – Правда, приміщення школи нам із односельцями вдалося врятувати,– каже жінка. – Знесли з дому хто, що міг, і в одній із кімнат облаштували для себе молитовний куточок – якщо свято яке, то сходимося, священник до нас приїжджає. В другій – зберігаємо хоругви, все інше, що потрібне для ритуалу поховання. На жаль, в селі людей з кожним роком меншає.

Валентина Островська шкодує, що свого часу багато цікавих історій чула від односельчан, але не взяла диктофона й не записала їх. Мовляв, може, тепер і про походження назви свого села знала б. Хоч одна версія таки відома їй. Нібито колись, у давнину, був кривавий, вирішальний бій у сусідньому селі Кривлині. А у Мирині підписували угоду про мир. Власне, відтоді й назва його з’явилася. 

«Якби у місті жив, то мене вже не було б, а тут навіть легше дихається…»

Валентина Михайлівна, як і обіцяла, веде на обійстя, де живе подружжя Тетяни й Миколи Смолярчуків. Тетяна Сергіївна – якраз із тих миринців, хто на десятки літ покидав своє село. 

– У 1977 році, після закінчення середньої школи, поїхала до Луцька щастя шукати, – пригадує, сміючись. – На меланжевому комбінаті, у прядильному цеху, працювала. Заміж вийшла за однофамільця – Миколу Смолярчука. Він родом із Турійщини, а познайомилися ми таки в Мирині – на весілля одне були запрошені. Квартиру кооперативну мали. Двох дітей виростили. По правді, в мене була думка, що вернуся колись у своє село, бо так і не стала в душі «городською». Але це відкладалося до того часу, як до пенсії дороблю. Та от, коли мені до того заслуженого відпочинку залишалося ще п’ять літ, мій Микола захворів. Два інфаркти пережив. Тоді він і вирішив, що поїде у Мирин. Моя батьківська хата вже пусткою стояла.

Наше село, хоч і невелике, але таке гарне було! Хатинки в основному – маленькі, як і наша (може, три – чотири – трохи більші), але завжди – біленькі, довкруг чистенько прибрано, садочки доглянуті. Це ж не те, що тепер.

– А що в тій «голуб’ятні» (це – про квартиру в багатоповерхівці. – Авт.) робити? Якби в Луцьку жив, то мене вже давно не було б, – додає вже Микола Якович. – А тут, на природі, навіть легше дихається. 

І, мабуть, гени сільського хлопця обізвалися. Перш чоловік попросив дружину, щоб купила кілька курок. Потів замовив качок, гусей. А там і свині вже були на хазяйстві. Коли дружині до пенсії залишалося два роки, придбав телятко й сказав: «Якраз, як ти вернешся сюди, то вже й корова в нас буде». Отож, одна із семи корів, які є в Мирині, – у хазяйстві Смолярчуків.

 А яким пам’ятає Тетяна Сергіївна своє село з того часу, коли тут росла? З цього приводу жінка говорить із ноткою ностальгії в голосі:

– Ой, наше село, хоч і невелике, але таке гарне було! Хатинки в основному – маленькі, як і наша (може, три – чотири – трохи більші), але завжди – біленькі, довкруг чистенько прибрано, садочки доглянуті. Це ж не те, що тепер.

Я ще ж, як і в Луцьку жила, то бувала тут. Але то на два дні приїду, поки все пороблю, то й у село мало ходила (наша хата – крайня). А якось пішла ввечері, то аж жахнулася: хати пустками стоять, все позаростало. «Боже, Боже, – подумала, – що з Мирином сталося?». Аж заплакала з того всього. 36 людей живе зараз тут, як ми з чоловіком нарахували.

А ось, чим є для Смолярчуків їхнє село, то відповідь була коротка:

 – Мирин для нас – то наше життя…

Ці слова доповнювала така картинка, яку вловлювало око: подружжя сиділо на лавочці, а поруч, на штахетнику, сушилися скляні банки, які прийшли тепер на заміну полив’яним гладишкам, із садка, що біля хати, чувся спів якоїсь пташки. Де ще знайдеш таку ідилію?!?

«У зарослях, що навколо мого обійстя, навіть лисиці водяться…»

Євгенії Зайчук в наступному році виповниться вісімдесят п’ять. І всі ці літа вона прожила в Мирині. Правда, коли ми про це ми заговорили, жінка уточнила:

– Я не тут родилася, а на хуторі, що геть там, під Пісочним. Всіх після війни зганяли в село – й батьки мої тут побудувалися. Їх уже давно нема, а хата, в якій я виросла, ще стоїть. А вже, як я заміж вийшла, то ми з чоловіком цей будинок собі зробили. І знаєте з чого? З дров! Поліна й глина та вапно – ото й всенький матеріал. У нашому селі є ще пару таких хат. 

Євгенія Андріївна пам’ятає своє весілля. Ще вісімнадцяти не було, як ішла заміж. 55 років прожили у парі. Вже одинадцять літ минуло, як не стало чоловіка. 

 – П’ятеро дітей дав нам Бог, – розповідає жінка, – та двоє уже померли. Дві дочки й син живуть у Ковелі, а я зосталася тут сама. Помагають мені города посадити, обробити, бо ж і біля своєї хати у мене грядки, й біля батьківської.

Ще й качки в хазяйстві є, біля яких треба походити. Але, як каже господиня обійстя, «мусово ворушитися, бо, як полежу довго, то ще гірше мені». От тільки бідкається, що по сусідству стоять пустки. Й ніби виправдовується:

– Тож тут все заростає! А я що сама можу зробити? У тих зарослях, які з одного й другого боків, навіть лисиці водяться, до птаства підкрадаються. 

 Аж на сльози сходить мова, коли каже:

 – І нащо мені так мучитися в тому селі?
Але то – лиш мить такого розпачу. Слово за словом – й уже інша сторона життя в «тому селі». І вдячність за даровані Господом літа:

– Багато вже з моїх ровесників повмирали, а я от ще стежку топчу. Є що згадати. То ж яка веселість була, коли обжинки справляли то біля одної, то біля другої хати. 

Коли дійшло до знімкування, Євгенія Андріївна зразу поспішила до хати, щоб «луччого халата вдягнути». Кийка, без якого вже не обходиться, зібралася відкинути вбік. Не була б то жінка… («Я ж хочу бути молодша»). І все примовляла, коли я попросила її сісти на ліжко між подушками з вишитими прошвами: 

– Щоб з мене ж люди не сміялися…

А з чого сміятися? З того, що все життя трудилася – корів на колгоспній фермі доїла, дітям раду давала, а ввечері ще й голку й нитки-муліне брала та вишивала? І це ж – при гасовій лампі…

Євгенія Андріївна дістає альбоми з фотознімками, показує чорно-білі світлини. За кожною з них – її  життя, коли дітей ростила, потім заміж віддавала, женила, коли батьки ще жили, а вона – молода. Здається, жінка вдячна була за таку нагоду – і хутір батьківський згадати, де сьогодні лише стара груша росте, і те, яким був Мирин, життя в цьому селі, з яким ніколи не розлучалася. 

Катерина ЗУБЧУК.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ