«Козиний рай» – у Хорлупах

Таку мальовничу картину зараз рідко де можна побачити, коли козяче стадо у більш як півтори сотні тваринок, обступили свого господаря і виконують його вказівки. Вразило буденне життя цього працьовитого молодого чоловіка. А цікавість, як виживають його підопічні у непростих умовах сьогодення, взяла гору.

Отож, Ігор Савчук після закінчення восьмирічної школи у Хорлупах продовжив навчання у Рожищенському зооветеринарному технікумі, бо ще з шкільної парти мріяв здобути сільськогосподарську професію. Зізнався, що був дуже допитливим студентом, все занотовував, зберігав, і виявилося, що набуті знання стали у пригоді.

 Перш ніж організувати фермерське господарство «Козиний рай» у своєму рідному селі Хорлупи (нині Луцького району), молодому спеціалістові довелося реалізовувати себе у колгоспному виробництві. Працював у місцевому господарстві на посаді зоотехніка. Каже, що й донині в нього збереглися записи щодо профілактичних оглядів тварин, забору крові тощо. До речі, у 1990-2000-их роках лише у Хорлупах налічувалося до шести сотень дійних корів, а на сьогодні й десяти немає. Згодом сім років працював у сусідньому романівському колгоспі, а ще пробував господарювати, закупивши до тисячі свиней у Ковельському районі. 

Не заперечує, що всюди було нелегко, але молодечий запал, енергія і, разом із тим, бажання знайти себе у цьому непростому світі ніколи не давали опускати руки. Вогник надії запалав, коли познайомився з київськими бізнесменами, які хотіли купувати козяче заморожене молоко і допомогли з придбанням устаткування. Але й тут все пішло не так – і довелося чоловікові самостійно шукати вихід, адже 50 кіз уже було закуплено. 

…Це було сім років тому. Створення фермерського господарства аргументував тим, що кіз легше утримувати, ніж корів, вони невибагливі у їжі, та й природні умови сприяли – зовсім поруч трав’яний луг. А ще додав, що з утриманням кіз був знайомий, бо ще коли у селі їх ніхто не мав у домашньому господарстві, у нього вони були. Спочатку – одна, згодом – дві-три. Так як часто хворіла його старша донька, то лікарі порадили пити козине молоко.

Переконалися, що ця порада дала гарний результат.

Хвилює те, що не можна знайти собі помічника – навіть за непогану платню. Всіх «прибила» війна. Люди ховаються, вдень рідко кого можна побачити. А тваринам цього не розкажеш… 

Спочатку, каже, здавали молоко за копійки перекупникам, які заготовляли коров’яче молоко. Зиску ніякого не було, і задумалися Савчуки про виготовлення козячих висококалорійних сирів. 

«Було дуже ризиковано, спочатку багато втрачали молока, було таке, що до 200 літрів його просто виливали, допоки освоїли технологію виробництва сирів. Удосконалюємося й до сьогодні, хоча у нашому асортименті – вже до 40 їх видів. Зокрема, рікота, моцарела, гауда, сулугуні, «авторський», рокфор із пліснявою… А починали з простої бринзи, яка на даний час набула різних смаків із натуральними барвниками і є досить затребувана. Маємо вже багато постійних покупців…», – ділиться чоловік.

Це я сама могла побачити, як мовиться, на власні очі, відвідавши фермерський ярмарок біля торгового центру «Глобус» у Луцьку. Сюди волинський сировар (чи не єдиний у нашому краї) вивозить свою продукцію щосуботи. А впродовж тижня – клопітка і нелегка праця. Надійною помічницею є дружина Ольга, яка не менше за чоловіка засвоїла правила виготовлення козячої продукції. У розмові дізналася й про те, що до недавнього часу у асортименті мали ще й натуральні козяче морозиво, йогурти, сирні трюфелі. Того дня немало покупців було на домашню козячу паштетну та м’ясну ковбаски. Почула й про те, що, коли є можливість, чоловік старається передати смачну продукцію односельцям-захисникам, які поповнили лави ЗСУ. 

...Саме ж фермерське господарство розташоване у затишному куточку мого рідного села, тому проходила біля нього, заглядала у стайні, бачила як утримують тварин, як за ними доглядають. На фермі все механізоване, ручної праці – мінімум. 

– Ці тварини – досить розумні, реагують на поклик, коли треба подоїти, шикуються у рядочок на помості, люблять, коли їх погладити, і ні в якому разі не можна підвищувати на них голос. Влітку випасаємо їх вранці одну годину і півтори – ввечері. Хвилює те, що не можна знайти собі помічника – навіть за непогану платню. Всіх «прибила» війна. Люди ховаються, вдень рідко кого можна побачити. А тваринам цього не розкажеш… Тому доводиться якось знаходити вихід, – ділиться буденними клопотами фермер.

– І що, відпочинку у вас майже немає? – цікавлюся. 

– Робота є щодня, хоча й викроюю трохи часу на відпочинок. Ось вчора, як ліг спати о 9-ій ранку, то проспав до 16-ої. Так що відіспався на цілий тиждень, – усміхається пан Ігор.

Насамкінець запитую: «Все таки ця робота вам – для душі чи матеріального задоволення?».Чоловік, не задумуючись, відповідає: «50 на 50». Значить, не все так погано, віриться, що подружжя Савчуків ще не раз здивує гурманів-любителів козячої продукції вишуканими смаколиками.

Ніна КОСТРУБА.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ