Чужа дитина. Історія на вечір

Світланин батько через те задобрював зятя. На гарну посаду прилаштував. Світлана ж працювала в родинному бізнесі – була економістом за освітою. За іронією долі, сім’я мала дитячі магазини.

…Оговтатися від втрати Світлані було важко. Вона кохала чоловіка. Тепер їй самотньо й сумно у великій квартирі. Ще й свекруха дотинала:

– Ти Борисовій сестрі допомогла б. В неї діти й чоловік ледащо. А в тебе гроші є, а дітей… Борис завжди Любі якусь копійку підкидав. І одяг Бориса могла б Любиному чоловікові віддати. Навіщо він тобі?

…У Світланину квартиру подзвонили. Перед дверима стояла незнайома жінка з дівчинкою років чотирьох.

– Ви до кого? – запитала незнайомку.

«Отямившись на деякий час, «висповідалася». Зізналася, що дитина – не від мого сина. Адресу вашого чоловіка сказала».

– До вас. Ви ж Борисова дружина?

– Так, але його… він помер.

– Я знаю. А це – його донька. Настя.

– У нас… у Бориса немає дітей.

– Якби ж то! Ваш чоловік із Катькою, невісткою моєю, любов крутив. Це вона була в машині з вашим чоловіком під час аварії. Сильно потовклася – не вибралася. Щоправда, отямившись на деякий час, «висповідалася».

Зізналася, що дитина – не від мого сина. Адресу вашого чоловіка сказала.

– Це – неправда!

– Правда. Я наполягла, аби син тест зробив. Він – нерідний батько. Я підозрювала, що Катька наліво ходила. А Петька мій – дурень. Тюхтій. Кохання в нього до неї. Якби й знав, що зраджує, то простив би. Тепер я розумію, звідки були гроші в Катьки. Ваш чоловік давав. А вона казала: премії. Петька любить малу. Але ж вона йому – нерідна. Петька в столицю у справах поїхав. Малу на мене залишив. Як повернеться, переконаю, щоб у дитячий будинок здав. Йому треба особисте життя влаштовувати. А з чужим «причепом» кому потрібний?!

Світлана була шокована й прибита почутим.

– А що ви від мене хочете?

– Як що?! Хай Настя у вас побуде, поки Петька повернеться. Це ж донька вашого чоловіка, а не мого сина.

– Але ж… вона маленька. А я – чужа людина.

– Я також їй чужа. Словом, я поспішаю. Мушу в район до родичів поїхати. Настю залишаю вам, поки Петька повернеться. Мене, до речі, Марина Станіславівна звуть. Ось мій номер телефона про всяк випадок.

Марина Станіславівна, не попрощавшись, подалася геть. Настя сполохано дивилася на Світлану. А вона й не знала, що має сказати дівчинці.

Не могла повірити, що Борис їй роками зраджував. Що це його дитина. Ніколи нічого не помічала.

– Ти голодна? – запитала перше, що спало на думку.

– Ні, – прошепотіло дівчатко.

Світлана зателефонувала матері. Розповіла про все й запитала, що має робити.

– Ми з батьком зараз приїдемо. Може, ця жінка аферистка і дитину розшукують. Ще нам халепи не вистачало!

Матір з порогу сказала Світлані:

– Дзвони тій нахабі, хай номер телефону свого сина дасть. Хтозна, чи він в природі існує. Якщо ні, підемо в поліцію.

Марина Станіславівна, почувши про перспективу поспілкуватися з поліцією, продиктувала номер сина.

Світлана зателефонувала. Увімкнула гучний зв’язок.

– Слухаю вас, – відповів чоловічий голос.

– Тату!!! – вигукнуло дівчатко.

– Настуня?! Ти де? Де бабуся?

– Ви – Петро? Я вам зараз усе розповім, – мовила Світлана.

Марина Станіславівна не обманула. Настя – Борисова донька.

– Як мама могла таке вчинити?! – обурювався Петро. – Я скоро приїду. Ви лише не сердьтеся на Настуню. В чому вона винна?

 – Не хвилюйтеся, – видихнула Світлана.

Наступного дня Світлана взяла дівчинку з собою на роботу. Офіс був у одному з магазинів. Продавчині кидали цікаві погляди на дівчинку. Світлана ж нікому нічого не пояснювала.

Побачивши розмаїття іграшок, Настя вперше усміхнулася.

– Вибери собі щось, – сказала Світлана.

Дівчатко вибрало ляльку Барбі з кухонним набором.

Настя бавилася. А Світлану робота не брала. У неї виникало багато запитань, на які ніколи не отримає відповіді. Бо їх знав лише Борис…

Згодом повернувся Петро. Настя не тямилася від щастя. А він просив вибачення у Світлани за свою матір.

– Це – неймовірно! Як мама могла до такого додуматись?! Характер у неї – складний. Тому батько від нас й пішов. Катю недолюблювала. Але щоб таке утнути…

– Може, батьки покійної дружини вам допомагатимуть?

– Вони – за кордоном. Там працюють і живуть. Повертатися сюди не планують.

Вона не могла повірити, що Борис їй роками зраджував.  Що це – його дитина.

– Петре, ви маєте фотографію своєї дружини?

Дістав портмоне.

– Ось моя Катя.

– Вона дуже вродлива, – тихо мовила Світлана. – Вибачте за моє нетактовне прохання.

– Я розумію. Дякую, що побули з Настею.

Петро з дівчинкою пішли. А Світлана впорядкувала «рейвах» у голові. Їй було шкода себе. І Борисової доньки, яка потрібна лише Петрові. Поки потрібна. Марина Станіславівна має рацію: якщо Петро захоче влаштувати особисте життя, то навряд чи його обраниці сподобається виховувати чужу дитину.

…Батьки пропонували Світлані куди-небудь поїхати. Бо була мов сама не своя. Та Світлана розуміла: від себе не втечеш. Те, про що дізналася, завжди переслідуватиме…

… Іграшки, якими бавилася Настя, так і лежали на дивані. Треба було їх віддати, коли Петро забирав доньку. Світлана набрала його номер телефону. Запитала, як Настя й сказала про іграшки.

– А ми вам так і не віддячили за допомогу. Дозвольте запросити у вихідні на каву.

Світлана погодилася.

У неділю зібрала в торбинку іграшки. По дорозі купила смаколиків.

Цього разу Настя зустріла Світлану приязно.

Петро розповів, що працює в ІТ-компанії. Любить подорожі. Світлана зауважила: він – цікавий співрозмовник. Не дурень і не тюхтій, як охарактеризувала його матір. Просто він спокійний і добрий.

Ще сказав, що Настя почала ходити в дитсадок. Їй подобається. Тільки прокидається вранці неохоче.

– Телефонуйте, якщо… виникне потреба, – мовила Світлана.

– І ви нам. Навіть без потреби, – пожартував Петро.

…У них увійшло у звичку телефонувати одне одному, зустрічатися, разом піклуватися про Настю.

А що далі? Вони поки свідомо оминали це питання. Бо обоє не знали на нього відповіді…