По той бік білборда. Хто дивиться на нас із плакатів?

Кістяк нашого батальйону – добровольці, які приєдналися до лав тероборони на початку повномасштабного вторгнення. Це був весь зріз українського суспільства. Представники різних професій: будівельники, підприємці, актори, медики, інженери, продюсери, дизайнери... Від 18 до 72 років. Були люди з трьома вищими освітами. А були й із кількома роками відсидки за плечима. І майже не було фахових військових.  

90% з них ніколи не тримали в руках зброї. Не вміли користуватися засобами зв’язку і рити окопи. Навчалися на ходу. Коли у 2022 році наш підрозділ перекидали з Києва на Харківщину, ми недовгий час знаходилися в Полтаві, там проводили бойове злагодження. Тоді я влаштував хлопцям навчання – марш-кидок на десять кілометрів. Щоб зрозуміти: хто і як витримує навантаження.

Пройти десять кілометрів в амуніції, зі зброєю і додатковим комплектом БК – це серйозне випробування. На маршруті були навчальні засідки та перестрілки... Одним із перших дійшов до фінішу дід Микола. Дуже дисциплінований, підтягнутий боєць без шкідливих звичок. На той момент йому було 70 років.

У 2023 році ці люди у складі роти ударних безпілотних авіаційних комплексів «Ахіллес» знищили 264 одиниці техніки противника, 15 складів, 884 інженерних фортифікаційних споруд, ліквідували 168 представників особового складу противника, поранили – 425. Насправді – більше, оскільки у статистику потрапляють лише ті ураження, які мають відеопідтвердження.

Сьогодні декого з наших хлопців можна побачити на білбордах у різних містах і селах України: в повній амуніції, з усмішкою на обличчі. Пересічному громадянину може здатись, що це якісь гламурні надлюди. Але насправді це його вчорашні колеги, сусіди й однокласники.

Чому під час війни українські чоловіки опинились по різні сторони цих білбордів? Причин багато: хтось йде воювати, а хтось вагається, нарікає на вік, хвороби, хтось – «на корупцію в державі». Але це швидше приводи, ніж справжні причини.

Що тут скажеш? Корупціонери та інші покидьки будуть завжди. Але країна – це не вони. Країна починається з кожного з нас.

Розумію, що в житті безліч обставин. Так, хтось хворіє. Але воюють люди також не з ідеальним здоров’ям. Якщо хворобу не лікувати, вона буде з’їдати тіло. В багатьох випадках, попри хронічні хвороби, підтримувати певний рівень фізичної форми військовослужбовцям вдається навіть в умовах війни.

Є ще одна причина, з якої люди знаходяться по різні боки білборда – страх. Кожна людина має страхи. Але є неконтрольований страх – і це швидкий шлях до смерті. А є контрольований – і тоді це захисник, який допомагає вижити й виконати бойове завдання.

Приборкати хижака під назвою «страх» і поставити його собі на службу – це те, що здобувається вже у війську. Вже тут люди отримують підготовку і стають «РЕКСами». Іноді – «РЕКСами» з білбордів. Але для цього треба робити певні кроки. Якщо просто плисти за течією, то рано чи пізно ця течія розмаже тебе об брудний берег.

Найтяжча боротьба – з самим собою. Але, переконаний, в кожного з нас тече кров переможця. Нашим предкам вдалося зберегти українську націю, переживши війни, епідемії та геноцид. Саме тому я вірю, що і нам вдасться завершити велику визвольну війну з Перемогою. 

Юрій ФЕДОРЕНКО, друг «Ахіллес», командир батальйону ударних безпілотників авіаційних комплексів 92-ї ОШБр.

Читайте також: Вдова Героя з Волині: «У нас було велике кохання, сини народилися й росли в любові».