Волиняни, а ви дочекалися дивідендів від свого ваучера – приватизаційного сертифіката?

…спогадом про життя при соціалізмі 

Віддаю перевагу книжкам на історичну тематику. І маю на увазі не лише ті, з  яких можна дізнатися про далеку минувшину, про таємниці та загадки історії від давнини до наших днів, про долі видатних історичних особистостей. Завжди цікаво поглянути з відстані літ очима автора на те, що самій довелося прожити й пережити. Таким, що викликав інтерес, став для мене і роман Олексія Нікітіна Victory Park («Парк Перемоги»).

Події, описані в ньому, відбуваються в Києві, на Лівобережжі Дніпра. «Це своєрідний документ київської історії, що змальовує місто і його мешканців в останні дні «старого режиму». Ось-ось розсиплеться корумпована влада, ще триває Афганська війна, та каштани цвітуть, кияни закохуються й ідуть до армії, влаштовують життя й добувають дефіцит у перекупників, а в лівобережному парку формуються зародки майбутніх потужних кримінальних структур», – мимоволі «зачепишся» вже за слова цієї короткої анотації й захочеш прочитати роман.

Нічого, що жила не в Києві, а в Луцьку: все це був – Радянський Союз з його соціалізмом, потім – «розвинутим» соціалізмом, яким, по суті, прикривався провал історичної програми КПРС – єдиної  в СРСР, – «побудови матеріально-технічної бази комунізму в СРСР до 1980 року». Так, так – у 1960-х, коли я вчилася в старших класах, нам на уроках історії тлумачили, що через двадцять років будемо жити при комунізмі. На зубок заучували принцип, що мав стати основним: «Від кожного – за його здібностями, кожному – за його потребами».

Чим закінчилася ця утопія, до чого насправді ми дожилися через тих двадцять років, то це довелося відчути, як мовиться, на своїй шкірі, вже в дорослому віці, у тих же 1980-х, коли був тотальний дефіцит на все – харчі, одяг, побутову техніку. Ось якраз і в романі Victory Park багато історій про те, як у продовольчому магазині збиралася заздалегідь черга, бо «обіцяли докторську ковбасу, сардельки «Молочні», обіцяли навіть вершкове масло в пачках по тридцять чотири копійки…». Ну хто з моїх ровесників не пам’ятає цих черг у гастрономі, тоді центральному, на вулиці Леніна (нині – проспект Волі), чи на Плеханова (тепер це – «Градний узвіз»). З роману Олексія Нікітіна можна дізнатися багато про фарцівників, або спекулянтів, як їх тоді називали, котрі перепродували дефіцитні закордонні товари. Що такі є, чула ще й у свій львівський період життя, коли вчилася в університеті міста Лева. Але якось так складалося, що серед однокурсників, котрі не особливо переймалися, яка «лейба» на штанах, не було тих, хто користувався їхніми послугами. У Луцьку, вже працюючи  в газеті, знала про фарцівників хіба з кримінальної хроніки. У реальному ж житті, як і багато жінок, обходилася тим, що «викидали» (термін – відомий всім) в універмазі. Хоч злукавлю, коли не скажу, що й по знайомству, тобто – по блату, доводилося дещо діставати, коли, ну вже вкрай, щось з одягу треба було купити. А ще кожна жінка, якщо сама не бралася за шиття, то мала «свою» кравчиню, в якої й замовляла собі обновку.

… очікуваним докором когось із читачів

Це – не перестраховка, а реальна оцінка ситуації. Добре знаю, що хтось критично поставиться до цих «милих спогадів» про дефіцит в радянські часи елементарних товарів. Бо, власне, вже проходила через це. Якось після публікації у «Волині», у якій ішлося про те, якими трудами вдавалося роздобувати передноворічну пляшку шампанського, коробку цукерок, чи баночку «згущенки», якщо надумала спекти тортика на святковий стіл, одна із читачок дорікнула в «безпам’ятстві». Мовляв, чому не пишете, що в Радянському Союзі продукція, зокрема харчі, були якісні  – виробників контролювали відповідні служби, й вони дотримувалися  встановлених державних стандартів. Якщо це було вершкове масло, то само собою виключався сумнів у тому, чи в пачці – не підробка.

Я це саме можу сказати. Особливо обурює, коли в якійсь телепередачі про те, що ми їмо, на завершення звучить настанова, аби кожен подбав, щоб продукт, «розбитий ущент» спеціалістом, не потрапив на наш стіл. Невже це – справа споживачів, а не відповідних служб, котрі мають контролювати якість харчів?..

Але в Союзі не можна було навіть уявити, щоб жінці, котра з далекого поліського села приїхала в обласну лікарню на операцію, хірург під час обходу, дізнавшись, що «рідні грошей так і не передали», сказав: «Тоді доведеться завтра вас виписувати».            

Зрештою, без оглядки на якісь докори вже з іншого боку – тих, хто намагається розкритикувати геть усе, що пов’язано з Радянським Союзом, нагадаю про безплатну освіту, медицину, про забезпечення людей житлом. Саме завдяки цьому, як говорила я внукові, коли він спитав про переваги державної власності, яка була в Союзі, над приватною, його бабусі, дівчинці з села, вдалося без будь-якого блату, грошей здобути вищу освіту у Львівському університеті. Ще й навіть його мама, котра стала студенткою в 1992 році, встигла вивчитися безплатно. У «буремні дев’яності» для нашої сім’ї, де тато був інженер, а мама – журналіст, було б  просто нереально зібрати кошти на її навчання…

До речі, щодо безплатної медицини, то сьогодні дехто називає це міфом. Мовляв, так само треба було хірургові за операцію нести «конверт» чи  шукати п’ятизірковий вірменський коньяк. Звичайно, і таке було. І через той же дефіцит, який особливо торкався ефективних імпортних препаратів, доводилося йти на поклін до людей, котрі могли вирішити твою проблему за відповідну «мзду». Але в Союзі не можна було навіть уявити, щоб жінці, котра з далекого поліського села приїхала в обласну лікарню на операцію, хірург під час обходу, дізнавшись, що «рідні грошей так і не передали», сказав: «Тоді доведеться завтра вас виписувати». Не з чужих слів переповідаю це – сама було свідком такої ситуації у 2002 році. 

…тим, що «виграв той, хто був ближче до влади»

Якщо в Радянському Союзі все було в державних «руках», то в 1990-х роках у незалежній Україні почався зворотній процес – до приватної власності. Якраз завдяки цьому й дефіцит товарів виявився не такий вже й непоборний – за якийсь десяток літ ми мали в Луцьку і не тільки супермаркети, які раніше могли бачити лише за кордоном. Тобто вже є виграш, бо забули ми про черги за товаром, який «викинули». А ще ж, якщо про «плюси» говорити, – стати власниками житла, яке було свого часу надане державою, й могли ним розпоряджатися на свій розсуд.

І взагалі здавалося (а то й вірилося), що була задумка кожного українця зробити власником. Мова про сумнозвісні ваучери або приватизаційні сертифікати, які кожен з нас отримав і навіть уклав у якесь виробництво з надією, що колись матиме прибуток у вигляді дивідендів. Ось тільки все це виявилося великою «заманухою». І як сказав один із посадовців, котрий свого часу був безпосередньо причетний до проведення ваучерної приватизації, особистий майновий сертифікат він нікуди й не вкладав. Залишив його на пам’ять, бо «реально розумів, що це йому нічого не дасть». Можна було й самим здогадатися, що від майнової приватизації виграють ті, хто ближче до влади. А сьогодні з’являються ще й одкровення, які це підтверджують. Знаємо, що дехто продавав свій ваучер за безцінь – одержував гроші, за які можна було купити пляшку горілки. Виходить, що правильно зробили, – хоч щось мали за той гарний папірець.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Вдова Героя з Волині: «У нас було велике кохання, сини народилися й росли в любові»​.