«Борза» - позивний військової медикині з Волині

 

 А нарекли її таким псевдо через моторний, пробивний, відважний, відповідальний та емоційно стійкий характер. Бо, як то кажуть, уміє тримати все під контролем навіть у найстресовіші моменти, коли доводиться рятувати понад десяток поранених за добу.

Дівчина з дитинства мріяла податися або у медицину, або у військові. Тож не дивно, що після закінчення школи вступила у Ковельський медколедж навчатися на медичну сестру.

Про це пише газета «Полісся».

Вона така перша в своїй родині! Згодом майже 5 років пропрацювала у міській стоматологічній клініці у Луцьку. Реалії сьогодення змусили Ангеліну поєднати одну омріяну професією юності з іншою – з грудня 2023-го медикиня стає військовою 53-го батальйону волинської «сотки». Сьогодні вона санітарний інструктор цього підрозділу, працює на лінії кейсевак та медевак. Кейсевак — екіпажі на позашляховиках, що заїжджають на найскладніші території фронту без спеціалізованого обладнання. Медевак — лікарський екіпаж, швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених із евакуаційних пікапів. Утруднене дихання, кровотеча, понівечені обличчя, покриті у морозну днину червоним від крові інеєм пошматовані ноги… У кожному з випадків попри вибухи, обстріли, дощ та заметіль, болото треба зробити все можливе, щоб той зранений побратим, з яким ти ще вчора пив каву, зміг доїхати до госпіталю живим.

 

За чергування може бути до двадцяти евакуацій

За ці 7 місяців бойовий шлях житнівчанки пролягав через Лиман та Авдіївку, зараз продовжує служити в одній з найгарячіших точок Донецького напрямку.

– Чесно кажучи, вже збилась з ліку, скільком ми допомогли і скількох врятували за цей період. Знаю напевно одне – всі мої трьохсоті до «стабіка» доїхали живими. Бувало, за зміну могло бути понад десяток евакуацій. На першому чергуванні під Авдіївкою здійснили аж 18 «ходок». А за один раз, в одному авто, може бути як один поранений, так і семеро. Раділи дням, коли не було жодного постраждалого, – розповідає Ангеліна Мельник. – Якість надання першої допомоги визначає всі подальші шанси пораненого вижити. Тож працювати треба максимально ефективно й зібрано. Емоції мають заховатися десь далеко, якою би жахливою не виглядала травма. Плакати можна вже потім, коли всі врятовані. Буває, найнебезпечніші для життя ушкодження виглядають майже непримітно. Тож першим враженням керуватися не варто. Наприклад, випадання кишківника з черевної порожнини назовні – одна з наймоторошніших картинок, яку доводилось споглядати. Але насправді таке ураження вважається, порівняно, нескладним. Більш критичними є ампутації кінцівок. Найгірше, що можна почути – «у нас 200-й». А це наш друг. І ми геть безпорадні…

«Сподіваюся, що доживу до Перемоги!»

Останнім часом, каже санінструкторка, медиків на позиції намагаються не пускати, бережуть тих, хто залишився. Адже багато хто уже загинув чи отримав тяжкі поранення, дехто у полоні, хтось з різних причин демобілізований. Нині є підрозділи всього лиш із одним медиком або навіть без жодного. Луцький та Камінь-Каширський батальйони 100-ої ОМБр (колишньої 100-ої Обр ТрО) також, на жаль, назавжди втратили по одному спеціалісту. Тому вкрай важливо ще в навчальних центрах досконало відточити навики у солдата самостійно надавати собі та побратимові першу допомогу. Адже далеко не усім під силу хоча б правильно зупинити кровотечу до моменту можливості евакуації. Та й біля кожного бійця по медику не поставиш. А секунди можуть вирішувати чиюсь долю.

– Медик – перша ціль після командира. Не буде медика – не буде кому рятувати решту воїнів. Саме тому ворог активно полює за цими фахівцями на фронті, – пояснює військова. – Ніколи не шкодувала, що потрапила сюди. Тут усі швидко стають своїми, рідними. Тут я на своєму місці. І буду на ньому доти, доки могтиму бути корисною. Сподіваюся, що доживу до Перемоги! Що ми всі доживемо! І ще обіймемо на рідних порогах своїх близьких!

Іванна ГАЙДУЧИК.