Моє рідне волинське село прокидається рано…

Вранішній автобус за годину доставив мене у рідні Хорлупи. Тут народилася, тут споришевою стежиною, а ще її називали «попівською» (бо вела до церкви), що змійкою звивалася поміж житами, поспішала з друзями до школи. Звідси й стартувала у доросле життя. Село у нас, як у пісні, що співає Микола Гнатюк: «…Там ставочок біля церкви зачекався вже давно… Як там тихо і спокійно, і кругом святе тепло…». 

Село прокидається, щоб почати новий день… Знаю, що мене чекає город. Ну, а як будеш поспішати, коли зачаровують ранкова тиша і літня краса, коли кожна оселя пообіч дороги вбралася у яскраві різнокольорові шати, і це інстинктивно змушує зупинитися і насолодитися... Людей на вулиці не видно: працюють у своїх господарках, заглядають у кожен куточок, щоб, бодай, чогось не забути… 

Правда, обов’язків у багатьох сільських мешканців зменшилося, бо відмовилися утримувати корівок-годувальниць. Люди розповідають, що для старших це стало обтяжливим, а молоді господарі не дуже до цього рвуться. Пам’ятаю, як на нашій вулиці Дубиській у кожній господарці була корівка, а то й дві-три, а ще – телятко, вівці і всю живність випасали у трьох чергах одразу троє пастухів, щоб дати раду майже двом сотням голів худоби. Бувало, господині, спозаранку видоївши корів, виганяли їх на пашу. А коли пастух забирав череду, ще хвилину-другу постоять, погомонять, обміняються новинами та й поспішають до домашніх справ… З кожним роком порожніли хліви односельців, і на сьогодні, якщо на вулиці назбирається з десять корівок, то це – ще добре. 

Час – невблаганний…Відійшли у засвіти мої батьки, залишивши по собі світлу пам’ять як про порядних сусідів, працьовитих господарів, затишну, наповнену добротою і любов’ю, батьківську оселю. Колись тут квітував розкішний гарний садок із плодових дерев. Особливий був вишневий сад! Щедро родили деревця, а викошена та висушена трава поміж ними слугувала якісним кормом для корівки. Скільки пам’ятаю, вона у нас завжди була. Вже, будучи у поважному віці, мама ніяк не хотіла її збувати. А садок є й нині. Ростуть уже молоденькі яблуньки, вишні, абрикоси, радує око розкішна трава. Шкода, що охочих класти її у покоси немає. Сіно нікому не потрібне, бо люди з різних причин позбували свою худобу.

Сіно нікому не потрібне, бо люди з різних причин позбували свою худобу.

З весни батьківське подвір’я вкрите жовтогарячими кульбабами, споришем, квітують мальви… Правда, добрі люди раз по раз прокошують доріжку не «хазяйською» косою, як колись, а сучасною, електричною.

Як би не поспішала, ніколи не буває так, щоб не відвідала їх. Недаремно кажуть, що сусіди – чи не перша рідня. Наші найближчі були Потрапелюки, Ришневські, до сьогодні – Вовки… Ми – Мельники. Там, де жили Потрапелюки, нині мешкає молода сім’я, а колишня господиня – 93-річна Лідія Юріївна – переїхала у міську квартиру своєї доньки Галини. 

А скільки було розмов, коли відвідали цю мудру жінку! У спогадах хорлупчанки виринуло багато життєвих подій, пов’язаних із рідним селом, нашими родинами. Теплом і затишком оточена бабуся, але у її словах відчувається ностальгія за дорогими серцю місцями, за сусідами. І бачить вона себе на весняному чи літньому городі, світлішає добром обличчя жінки від спогадів про збір урожаю, гостини з сусідами, і непрохана сльоза тихо котиться по щоці… Хай Божа благодать ще довго зігріває цю добру жінку своєю любов’ю! 

А чим живуть сьогодні Вовки? Війна, можливо, більше, ніж іншим, внесла корективи у їх розмірене мирне життя. Два захисники з родини мужньо виконують священну чоловічу місію, поповнивши лави Збройних сил України. З часу повномасштабного вторгнення росіян вірний обов’язку сина, батька і чоловіка їхній зять Володимир Глущук, добровольцем пішов захищати родину і всю України, внук берегині роду – бабусі Наді – 23-річний Роман Скачков, який отримав важке поранення, після лікування перебуває на ротації. Щира молитва та віра у світлий день Перемоги додають їм сил.

…Надвечір поспішаю на автобус. Їду до міста, а на вулиці не чути мукання корівок, не поспішають господині з відерцями, щоб їх подоїти… Молоді хазяї у більшості розводять домашніх свійських птахів – курей, качок, гусей, індиків. Міркують, що з ними – менше клопоту. Таку сільську гармонію доповнює родина боцюнів, яка щоліта мирно уживається з людьми на улюбленому місці біля будинку Лисів. Гарна сільська ідилія. Якби не війна… 

Радіє Лідія Юріївна односельцям. На світлині (зліва направо) Надія Вовк, Віталій Протасюк, донька Галина, Марія Мельник. Фото Ніни МЕЛЬНИК.

Читайте також: Волинський рятувальник врятував життя 23-річній дівчині на Світязі.