«Вважаю, що якби не людські молитви, я б не вижив і не повернувся б», – каже Роман Салівончик.
«Я втратив багатьох. Сам безліч разів був за крок від смерті»
38-річний Роман Салівончик до війни був підприємцем, займався виготовленням меблів. У 2014 році служив, хоча вважався волонтером. У лютому 2022-го пішов на службу – одразу із перших днів повномасштабного вторгнення. Воював на різних напрямках, втратив багатьох побратимів, сам багато разів був за крок від смерті. Каже, що у різні моменти його рятували хороші командири, допомога волонтерів і людські молитви. Історію Романа Салівончика розповіли у Костопільській міській раді Рівненської області виданню «Рівне Експрес»
Спочатку він потрапив під білоруський кордон, а за кілька тижнів у складі мотопіхотного батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого поїхав на Миколаївщину. На той час був стрільцем-санітаром, потім – старшим водієм.
– Ми їхали радісні, піднесені, що зараз ми їм надаємо. Перші прильоти «Градів» біля Снігурівки – і прийшло розуміння, що це навіть не 2014 рік, що потрібні підготовка та бойове злагодження, – пригадує перші місяці війни Роман Салівончик. – Тоді дуже допомагали волонтери, серед них – і наші, костопільські хлопці. Вони везли, що тільки могли, і це нас рятувало. Було так, що після прильоту у мене все згоріло, навіть штани і взуття. Тоді волонтери привезли нам польські робочі штани й червоно-білі майки. Ми вдягнули, бо нічого іншого не було, а хлопці з іншого підрозділу через ті майки подумали на нас, що то – поляки.
Далі був харківський напрямок – Протопопівка неподалік Ізюма. У перші два тижні були дуже важкі обстріли, ворог не давав навіть підійти до річки, щоб понтони спустити. Протягом цього часу лише 4 години на добу не було обстрілів, інші 20 – «крили» вогнем.
Щодоби, каже Роман, по наших позиціях випускали тисячі снарядів.
– Але були й плюси: все воно старе, багато не долітає та не вибухає, – каже Роман, – просто переді мною в окопі снаряд впав і… не розірвався. Подібні ситуації, коли я міг загинути, але залишився живий, були на війні не раз.
Батькам Роман пів року казав, що служить неподалік Рівного. Поки вони не побачили його по телевізору – на передовій. Хоча здогадувалися, де син насправді, бувало, що місяць на зв’язок не виходив, бо його не було.
– Ми зіткнулися з тим, чого ніколи раніше не бачили – з хімічними атаками. Прилетить щось – і стоїть жовто-помаранчева пелена, купол, який не рухається від вітру. Потім очі печуть, нудота. І фосфором нас закидали. Важко це було. Той дим досі, здається, відчуваю.
Переді мною в окопі снаряд впав і… не розірвався. Подібні ситуації, коли я міг загинути, але залишився живий, були на війні не раз.
Після Ізюма був Куп’янськ. Теж – дуже важкі бої, де загинуло багато наших воїнів і де мусили відступати, щоб не полягло ще більше.
– Я втратив дуже багато побратимів. За час, поки водієм був, скільки молодих хороших хлопців полягло!.. Бувало так, що куриш з побратимом одну цигарку на двох, а через 15 хвилин – приліт, і його вже нема… Досі все побачене перед очима стоїть. Та у мене були хороші командири, своїм життям я їм завдячую також. Був у мене командир, який кілька разів казав нам перейти в іншу хату, бо так безпечніше. Ми переходили – і у попередню прилітало. Я не знаю, як так виходило, та ми живі залишилися.
Були й веселі моменти: якось ми їжачка з окопа рятували, коли телебачення приїхало. Кумедна вийшла розповідь, як ми воюємо і їжачка рятуємо, – розповів Роман.
Перше серйозне поранення легені він одержав у червні 2022-го. Прооперували, частину її видалили, і за півтора місяця боєць повернувся на передову. Пізніше травма дала ускладнення на іншу легеню, після кількох нападів воїна прооперували знову. Було ще кульове поранення та інша операція, й у результаті ВЛК визнала нашого захисника обмежено придатним до служби.
Після майже півторарічних бойових дій Роман пішов працювати інструктором з бойової підготовки на Рівненському полігоні.
На передовій разом із Романом Салівончиком служили хлопці різних релігійних конфесій. Серед тих, хто взяв до рук зброю і пішов боронити країну, є й представники протестантських церков. Та найбільше – православних. Роман пригадує капелана, котрий приїздив до них, звичайний цивільний чоловік у військовій формі.
– Він приїздив постійно. Приходив, розмовляв, був з нами в окопах навіть під час обстрілів. Хлопці зверталися за допомогою. Я до церкви не ходив і не ходжу. Та в Бога вірю. Бачив багато жахіть і багато пережив, але вважаю, що якби не людські молитви, я б не вижив і не повернувся б.
Роман збирається писати заяву у 3-тю штурмову бригаду, щоб служити разом зі своїми побратимами. Вважає, навіть якщо не на штурм чи в окопи, куди він – уже не придатний, робота в бригаді завжди є, було б бажання.
Ліна ВОГОНЬ.
Читайте також: У Ковелі на блокпості працівники забрали декількох хлопців: обурені люди влаштували мітинг.
