«Ти ж не ображаєшся, мам?»

– Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються... Возили й на розстріли, і на обміни... А потім вертають і сміються з нас. І коли військовий зайшов у бусик і сказав: «Ви вдома, хлопці, Слава Україні!», – я просто почав дихати, а то сидів і… не дихав, мам, правда. І коли бачили людей уздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то було, як в кіно, як не з нами. 

І потім, як доїхали вже, – перша цигарка, обійми, телефон дали. Я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила – мене звати...., я живу..., телефон мами... Хлопці плакали, а я – ні. 

Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми – майже всі такі: їмо і плачемо.

А вже в лікарні нам одяг дали і повели в «столовку». А там – їжа, мам. Там на столі кожному – по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супу. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супу – аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися, мамо, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться. А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно... 

Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню. «Їж, – каже, – дитинко, я ще принесу». І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми – майже всі такі: їмо і плачемо. А супу, мам, я смачнішого в житті не їв. Ти ж не ображаєшся, мам?

Оксана МАКАРЕНКО.