Роман Романчук зі своїм лікарем-реабілітологом Вадимом Прачем, котрий готує його до протезування
Герой із Волині, який дивом вижив у Кринках, чекав на допомогу на одному з острівців аж 12 днів
Ніхто не думав побачити його живим. Він і сам себе хоронив...
«Я міг і не вертатися додому з-за кордону – але, сховавшись від війни, як би потім синові в очі дивився?», – каже воїн. Із Романом Романчуком ми розмовляли в альтанці на подвір’ї Волинського обласного госпіталю ветеранів війни. Чоловік сидів у своєму візку – в нього ампутовані обидві ноги, ліва рука. Впродовж нашої розмови він, здається, не випускав із руки сигарету: одну докурював – другу запалював. Згадувати про пережите ним на війні, те, що просто дивом вижив, без цигарки – неможливо.
«27 лютого ми з хлопцями були вже у військкоматі»
Про Романа Романчука нам розповіла, зателефонувавши в редакцію, шанувальниця «Волині» із села Линів, що на Локачинщині, Марія Куліш. Від своєї онуки, чоловік якої свого часу хрестив Романового сина, вона почула про нього й пройнялася непростою долею бійця, життя якого кардинально змінила війна. Колись будівельною справою займався, у Польщу їздив на заробітки. А зараз… П’ять місяців він – у лікарнях, госпіталях. Попереду – ще й непросте випробування, коли треба буде одягти протези й заново навчитися ходити.
Цими днями я зателефонувала Романові, який перебуває у Волинському обласному госпіталі ветеранів війни, за номером, який дала пані Марія. Він не відповів. Сподівалася, що сам відгукнеться. Так і було. Але поки чекала дзвінка, то боялася, що чоловік може не погодитись на непросту для нього розмову для газетної публікації – й має на це право. Побоювання виявилися зайвими. Того ж дня ми зустрілися…
Родом Роман – із села Привітне, що у Млинівському районі на Рівненщині. Після строкової служби приїхав до Луцька – влаштувався охоронцем в магазині мережі «Наш край». Десь через рік після армії одружився, син Максимко у подружжя народився. Роман покинув роботу охоронця – пішов на будівництво, оскільки має до того хист. Їздив на заробітки і за кордон, зокрема в Польщу. Так склалося, що через шість літ шлюбу розлучився з дружиною.
– Я думав про своє житло, – розповідає Роман. – У селі Гірка Полонка, неподалік Луцька, купив земельну ділянку під забудову. Баньку побудував. За хату взявся. Брат допомагав, друзі – по можливості. Перший поверх зробив –так і стоїть поки що.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Роман Романчук був на заробітках у Польщі. Як пригадує, тільки декілька днів попрацював. Але як тільки почалася велика війна, вони з хлопцями вирішили їхати додому. Хоч міг би й залишитися там, як дехто й зробив. Коли про це зайшла мова, чоловік сказав:
– Я міг і не вертатися додому з-за кордону, але, сховавшись від війни, як би потім синові в очі дивився? 26 лютого ввечері ми приїхали до Луцька. 27-го, це була неділя, поїхали у військкомат. Медогляд пройшли. А в понеділок нас відправили на Луцький аеродром.
«Куля чи якийсь осколок розпоров мені ліву руку»
Понад рік боєць Романчук служив у частині на Луцькому аеродромі. А восени 2023-го його відправили у зведену стрілецьку бригаду. Було три тижні навчання на одному з полігонів Львівщини. Після цього, перед самим новим 2024-м роком – Схід України, Херсонський напрямок. Там, вже у складі 35-ї штурмової бригади, Роман разом із побратимами проходив навчання. Про подальше – такий спогад:
– А потім, 25 чи 26 лютого, вже й точно не пам’ятаю дати, ми поїхали на Кринки, що на Лівобережжі, в окупації. На позицію пішли – підмінити хлопців, які там були. Найскладніше – водну перепону подолати: Дніпро й невеличкі річечки – його притоки – під безперервними обстрілами. Перший човен чотири рази починав заплив, але так і не зміг дістатися лівого берега. Нам, на другому, вдалося проскочити. Хлопців підмінили. Вони нас ознайомили з обстановкою, й ми тримали позиції. Сиділи у підвалі розбомбленої уже без даху, хати. Якось кацапи зайшли в той розвалений будинок. Їх уже закидали гранатами. Нам був наказ: перевірити, яка там ситуація. І тільки ми, старший нашої групи і я, підійшли до дверей, «русня» відкрила по нас вогонь. У відповідь ми почали стріляти, гранати кидати. І от тоді було моє перше важке поранення – куля чи якийсь осколок розпоров ліву руку від зап’ястя – майже до ліктя. Дивлюсь – кров капає. І зразу пальці заніміли – видно, сухожилля було перебите. Ми відійшли назад у підвал. Це було ще обідньої пори. А ввечері, коли почало темніти (це було, здається, 28 лютого), мене й хлопців, які теж були поранені, доправили до річки – на те місце, де ми й причалювали. Нам надали, по можливості, медичну допомогу, і там уже ми чекали евакуації. Оскільки під постійними обстрілами було важко добратися човном на лівий берег, то сиділи ми там довго. Лише на четвертий день нас змогли забрати. Ми відпливли. Може, метрів п’ятдесят, і нас просто розстріляли. Мені стегно лівої ноги пробило. Зразу в двигун поцілили, щоб заглушити, й човен загорівся. Ми буквально з полум’я повискакували. А в мене ж – два поранення! Якось із однією цілою рукою й цілою ногою я таки догріб до берега. Всі, хто міг ходити, порозбігалися, щоб не потрапити під обстріл, а я залишився один. Заліз на малесенький острівець серед води. Кров текла зі стегна – турнікет ще встиг накласти, і мене «вирубало».
На третій день мене наш дрон «побачив». Ним же антибіотики, знеболювальне скинули, щоб рятувався, шоколадні батончики, щоб підкріпився. Я ж не мав ні їжі, ні води – три дні тільки з річки пив.
«Я розумів, що мене буде важко знайти, і вже думав, що на тому острівку й помру»
Коли Роман отямився, то побачив, що кров зупинилася – зняв турнікет. Як зараз чоловік каже, згодом дізнається, що ніхто не думав побачити його живим. Він і сам себе хоронив.
– Рука поранена, стегно перебите… Але ж бачу – живий, а то – головне! Плитоноску зняв, аби мати на чому сидіти. По правді, розумів, що мене буде важко знайти, і вже думав, що на тому острівку й помру. Але пощастило – на третій день мене наш дрон «побачив». Ним же антибіотики, знеболювальне скинули, щоб рятувався, шоколадні батончики, щоб підкріпився. Я ж не мав ні їжі, ні води – три дні тільки з річки пив. А пити хотілося, бо ж трохи крові втратив. Дерева, що росли на острівку, й були хоч якимось прикриттям, мене рятували. Бо якби росіяни мене знайшли, так само дроном, то одна кинута граната – й мене не було б. А ще страшно було, коли якогось дня вода почала швидко підійматися, й була думка, що ще трохи – й мене затопить.
Дванадцять днів пролежав Роман на тому острівку. Бо й після того, як знайшли, не могли забрати – ніхто не міг до нього допливти. 13 березня прийшов порятунок. Чоловік з великою вдячністю говорить про тих хлопців з їхньої бригади, які зуміли добратися до нього і буквально на собі винесли його. Це ж під самими Кринками – не більше ста метрів було до села (Ми вже знаємо, що українські сили оборони в липні відійшли із Кринок, що на лівому березі Дніпра. «Це рішення було ухвалене через масштабні руйнування та з метою збереження життів українських бійців». Це село наша морська піхота відбила в окупантів у жовтні 2023 року – передбачалося, що воно може стати плацдармом для наступу на Крим. – Авт.)
«Лікарі зразу сказали, що руку відріжуть. А потім і ноги ампутували»
А далі, після евакуації з того дуже пам’ятного острівка, й надання першої медичної допомоги, Романа завезли в лікарню міста Херсона. Чоловік розповідає:
– У мене почали синіти, пухнути ноги, бо ще ж під час евакуації зі своїми пораненнями я цілий день був у воді. Рука була чорна. Тож лікарі зразу сказали мені, що її треба відрізати («Щоб у тебе потім шоку не було, коли побачиш, що без руки»). Я все сам бачив і розумів. Була операція. На другий день, коли я відійшов від наркозу, мене відправили у військовий госпіталь Одеси. Оскільки ноги й далі чорніли, всихали – почалася гангрена (висока температура по декілька разів на день підіймалася), то вихід був один – ампутація.
Тільки людина, яка це пережила, знає, як це в один день усвідомити, що ти – вже ніколи не зможеш побігти своїми ногами. Це страшно? З приводу цього Роман говорить:
– Мені, може, легше було це сприйняти з вдячності до того, що, по суті, дивом вижив. Ноги не вернеш, і треба змиритися з тим, що є.
У госпіталі міста Одеси Роман був десь місяць. На стегно йому поставили апарат Ілізарова і сказали, що, «трохи заживе – не буде такого спухання, тоді, десь через місяць, можна буде оперувати».
А ще чоловік почув від медиків слова, які, як і зараз каже, його шокували:
– Вам потрібно їхати в Одеський реабілітаційний центр або йти у… відпустку. Слухаю це й думаю: «Стегно розтрощене – яка реабілітація, яка відпустка?». І тоді я подзвонив у частину, в якій служив на Луцькому аеродромі, – командиру роти Максиму Виходцеву. Розповів, у якій ситуації опинився, й він сказав: «Оформляй відпустку – ми тебе заберемо». Командир роти і в Одесу за мною приїхав, і до Луцька привіз. Я переночував у брата, який живе в Кульчині, а наступного дня Виходцев, через госпіталь для інвалідів війни, який дав направлення, завіз мене в обласну лікарню. Провідував і там, і тут, вже у госпіталі, де я перебуваю останні два місяці. До речі, в обласній лікарні через декілька днів, не чекаючи місяць, як сказали в Одесі, мені зробили операцію на стегні. Я все розумію – там, у військовому госпіталі, – великий потік важко поранених, тому й потрібно було місце звільняти…
Роман вдячний своєму «луцькому» командиру, бо без такого сприяння йому (без ніг, руки!) було б непросто чогось добитися, вирішуючи питання, пов’язані з подальшим лікуванням. Про подробиці, про те, що нинішній стабільний стан здоров’я нелегко давався, чоловік багато не говорить: «Головне, що потрохи одужую». Він тепло відгукується про свого молодшого брата Сашу, який приходить до нього щодня, в усьому підтримує (батьків, на жаль, уже нема – шість років тому вони померли). Втішений тим, що бачить сина. Пригадує, зокрема, як Максимко йому зателефонував, уже знаючи, що сталося з батьком. А потім брат привіз його в Одеський госпіталь – спілкуванням з дитиною Роман по-особливому дорожить.
«Мій лікар-реабілітолог сказав, що я готовий ставати на протези»
Попереду в Романа – протезування. Ще коли перебував в Одесі, то у нього налагодився контакт із пані Вікторією (в інстаграмі – Вікторія Ластівка), яка працює в центрі «Укрпротез». Вона допомагала відкривати збір грошей на його лікування. Підтримує зв’язки з Вікторією й тепер. А ось чи близьким є наступний, дуже відповідальний і непростий, етап – протезування, то з цього приводу чоловік говорить:
– Наскільки мені відомо, комплектуючі деталі, які мають надійти з-за кордону, для мене замовлені. Тобто протезування – на фінішній прямій. Привезуть протези сюди, в госпіталь, де мене й буду їх приміряти, освоювати.
Готуюсь до цього. Точніше, готує мене мій лікар-реабілітолог Вадим Прач. А він каже: «Ти вже готовий стати на протези». Вадим буде зі мною і в той відповідальний період.
… А я сподіваюся, що в нашій газеті буде продовження розмови із Романом Романчуком – незламною людиною, яка, так багато переживши, не занепала духом. Мовляв, «живий – і нема чого депресувати!». Навпаки, думка в чоловіка про те, що в його баньці, яка в селі Гірка Полонка, «взимку холодно, то треба думати про надійніше житло».
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
