Проводи. Особливий день у році й для живих, і для тих, хто відійшов у засвіти. Після служби у церкві всі йдуть на могилки, які до цього дня ретельно прибрані, тріпочуть білокрилими рушниками, вдивляються в небеса блакитними очицями барвінків, незабудок і братиків. Людно й урочисто. Рід збирається до роду, аби відчути глибину коріння й міцність крони...
Проводи. Особливий день у році й для живих, і для тих, хто відійшов у засвіти. Після служби у церкві всі йдуть на могилки, які до цього дня ретельно прибрані, тріпочуть білокрилими рушниками, вдивляються в небеса блакитними очицями барвінків, незабудок і братиків. Людно й урочисто. Рід збирається до роду, аби відчути глибину коріння й міцність крони.
Священики цього дня освячують нові пам’ятники, відправляють за бажанням рідних короткі панахиди. На локачинському цвинтарі довелося стати свідком прикрої ситуації. У той час, коли йшла відправа на одній із могил, до сусідньої підійшов священик із церкви, що належить до іншого патріархату. І також на повний голос разом із півчими почав відправу. Люди невдоволено перезиралися: це що ж виходить, хто кого «переправить»? Свідомо не називаю, яку церкву представляє той священик, бо справа тут, думається, не в приналежності до патріархату, а в елементарній вихованості. Навіть за столом виховані люди не перебивають один одного. А тут — цвинтар. І «ціна питання» — 5—7 хвилин, саме стільки триває відправа. Можна було й зачекати.
