Особливо пам’ятна для Вікторії її перша картина, котру вона почала малювати «під свій настрій», як тільки приїхала до Луцька.
Переселенці на Волинь: «Ракети, які летіли на Херсон, Миколаїв, ми бачили в своїх вікнах»
Те, як змінювався емоційний стан переселенки з міста Таврійська Херсонської області Вікторії Курлюк, можна прослідкувати за її промовистими картинами, котрі прикрашають робочий кабінет жінки
На новому місці вона не лише освоїла спеціальність масажистки, а й відкрила в собі талант до малювання. А ще – донатить разом зі своїми земляками, які створили групу в соцмережі, «щоб підтримати хлопців на Херсонському напрямку, бо не полишає думка про Перемогу над ворогом і повернення до рідного дому».
«Було відчуття, що почався землетрус. Все здригалося…»
До повномасштабного вторгнення росії в Україну життя подружжя Вікторії й Петра Курлюків було звичним і налагодженим.
Вікторія розповідає:
– Чоловік працював у ПриватБанку, я – у кафе, де була і адміністратором, і заступником директора. Правда, ще як ковід почався, то наш заклад був трохи закритий. А як всі повакцинувалися, то він знову прийняв відвідувачів. Донька навчалася дистанційно. Син-дошкільня теж був удома. А вранці, навіть удосвіта, 24 лютого 2022 року нас розбудили вибухи. Ніхто такого не чекав…
Хоч, як пригадує тепер жінка, підготовка була ще з 2021-го. Зі школи, зокрема, батькам своїх учнів переказували, щоб вони зробили дітям бейджики з прізвищем, ім’ям і підготували на всякий випадок «тривожні» рюкзачки з найнеобхіднішими речами. І ось коли в перший день великої війни росіяни вдарили по військовій частині, яка дислокувалася в Таврійську, все стало зрозуміло.
– Ракети, які летіли на Херсон, Миколаїв, ми бачили в своїх вікнах,– говорить жінка. – Відчуття таке, що почався землетрус. Все здригалося. Діти були перелякані, не усвідомлюючи, що сталося. Чоловік поїхав на заправку, щоб залити в бак бензину, а там вже така черга!.. Хто міг, як потім дізналися, у перший же день виїжджав. А хто залишився, то бачив, як трасою, що проходить околицею Таврійська, рухалася російська техніка – з Криму на Херсон ішли бронетранспортери, автомобілі… Люди виходили й трасу перекривали: з голими руками – проти танків. І росіяни спочатку боялися – зупиняли колону. У них, певно, ще не було наказу стріляти по мирних мешканцях. А от на другий день поїхали військові вже по-іншому проінструктовані – озлоблені, агресивні. Відразу захопили Каховську ГЕС і вивісили свій прапор. На всіх державних установах так само буквально збивали автоматами українські стяги, які, здавалося, були для них страшними, й чіпляли свої.
«Мене перетрясло від однієї думки, що могло б статися з сином»
А ще окупанти, певно, боячись партизанського руху, ходили щодня по хатах і шукали «атовців».
– Чоловіки ховалися, – розповідає переселенка, – бо могли й забрати, як у нас кажуть, «на підвал»: колись там поліція закривала п’яниць, дебоширів, а тепер туди стали кидати підозрілих, на їх думку, чоловіків: намагалися вивідати, хто чим «дише». Може, й натрапляли на таких, хто здавав проукраїнських жителів Таврійська. На жаль, у Херсонській області дуже багато колаборантів, які чекали «русскій мір», і це було найстрашніше. Знаю, що перевіряли не лише документи, а й телефони, тож ми всі подіставали свої старенькі,
кнопкові мобілки, де не було ніяких знімків чи переписки, що могли б стати провокуючими.
Окупанти, певно, боячись партизанського руху, ходили щодня по хатах і шукали «атовців».
Подружжя Курлюків витримало, як висловилася Вікторія, в окупації два місяці. Поповзли чутки, що «скоро взагалі неможливо буде виїхати». Та й із продуктами стало дуже проблемно. За одну консерву, яка коштувала двадцять гривень, треба було заплатити 150! Свої ж закрутки, навіть ті, що роками стояли, розійшлися. Виручала хіба що своя картопля.
– А останньою краплею, – говорить Вікторія, – яка змусила нас зібратися в дорогу, стала пригода з сином. Малу дитину (Сашкові було тоді сім років) цілий день у хаті не втримаєш – хочеться йому з хлопцями погуляти. От якогось дня він повернувся з вулиці й похвалився печивом.
Почала розпитувати, де взяв, а печиво – з солдатського пайка окупантів. Виявилося, покликали солдати хлопчаків покататися на БТРі – вони й пішли. Мене перетрясло від однієї думки, що могло б статися із сином, де він міг би опинитися. Це ж скільки різних історій доводилося чути про зґвалтування вагітних жінок, наругу над бабусями?! І моя мама, й чоловікова ще раніше не раз говорили нам, щоб ми з дітьми виїжджали в безпечніше місце, але непросто було відважитися (важко уявити, як це – покинути все нажите й податися в незнайоме місце!), а після цієї пригоди ми вже не роздумували. 23 квітня поставили сумки з найнеобхіднішими речами в автомобіль і вирушили в дорогу.
«На нашому шляху я нарахувала 42 російські блокпости, які треба було пройти!»
Дорога на Волинь була непроста й розтягнулася на кілька днів, хоч переселенці думали, що потраплять у Луцьк на Великдень, який того року був раннім – припадав на 24 квітня. Та де там – цілу добу в полі стояли, бо росіяни не пропускали колону – сотні автомобілів, що взяли курс на Миколаїв через Снігурівку. А це ж ще квітень («Удень – гаряче, а вночі – холодно»). До того ж було чути, що зовсім близько йдуть бої. Хтось не витримував – повертався назад. Інший довідки показував, які мали б послужити переконливою перепусткою, – у когось, наприклад, дружина ось-ось мала народжувати.
– На щастя, другу ніч ми вже провели в якомусь селі – в гуртожитку для механізаторів, – розповідає Вікторія. – Можна було хоча б чаю заварити, помитися, нарешті, поспати, не сидячи в машині, а на матрацах, що лежали на підлозі. Наступного дня ми, п’ять родин, скооперувалися, розвернулися знову на Херсон і поїхали іншим маршрутом: через Давидів Брід – на Кривий Ріг. На нашому шляху я нарахувала 42 блокпости, які треба було пройти! Жінок і дітей росіяни не зачіпали, а всім чоловікам треба було вийти з авто й роздягнутися до пояса. Окупантів цікавило татуювання. Зрозуміло, що й машину оглядали – чи нема, бува, зброї. Поступливішими, до речі, ставали, коли одержували пачку цигарок (ними ми перед дорогою запаслися, бо чули від інших, що це «працює»).
Видихнути, як кажуть, із полегшенням можна було, коли потрапили в село, де переселенців зустріли українські військові, які дали поїсти, попити, а також – поліцейські, котрі зареєстрували їх як таких, що покинули окуповану територію. І хоч ще якийсь час треба було маскуватися – рухатися в темряві з вимкненими фарами, найстрашніше залишилося позаду. Настрій піднімало й те, що подружжя Курлюків їхало з дітьми не в невідомість, як це в багатьох і було, а – за конкретною адресою. За словами Вікторії, чоловікові в Таврійську запропонували переведення на роботу в одне із луцьких відділень ПриватБанку. І з житлом питання заздалегідь було вже вирішене.
Вікторія показує світлину, на якій – їхня сім’я, й каже:
– Ми спеціально сфотографувалися, як тільки зайшли в квартиру, що стала нашим прихистком у Луцьку. Тепер, дивлячись на знімок, можемо згадати свої емоції в той день. Починати життя на новому місці завжди непросто, тож була, звичайно, розгубленість...
«Після двох місяців життя в окупації Луцьк став для мене порятунком від страху війни і депресії»
Судячи з почутого в розмові з жінкою про подальше життя на Волині, яке триває вже третій рік, цю розгубленість переселенцям допомогли подолати добрі люди, з якими вони тут познайомилися.
Ми зустрілися з Вікторією Курлюк на її робочому місці – ось уже понад пів року жінка надає послуги масажу, орендуючи кабінет у приміщенні салону «Леді». Перш, ніж чимось займатися, треба було адаптуватися.
– Після двох місяців життя в окупації Луцьк став для мене порятунком від страху війни і депресії, – говорить моя співбесідниця. – Спершу, звичайно, був період адаптації. Оскільки пережитий стрес дав відчутні наслідки, то треба було приділити увагу здоров’ю – і своєму, й дітей. А за якийсь час вже зареєструвалася у центрі зайнятості. Я – економіст за спеціальністю, сподівалася й роботу відповідну знайти, але все – безуспішно. І якось у соцмережах натрапила на оголошення, що в Луцьку з’явився центр «ВОНА хаб», який допомагає жінкам, котрі перебувають у кризових обставинах. Звернулась туди. Перш походила на психологічні тренінги. А згодом дізналася про курси масажу. В юності мені подобалася медицина, та склалося так, що я вибрала торгівлю. Тепер подумала, чому б не спробувати – колись же своїм батькам масаж робила.
Через «ВОНА хаб» Вікторія знайшла викладача, і зразу мала можливість поєднувати теорію з практикою. Тим часом із чоловіком, як розповіла, відкладали потрохи гроші, щоб професійну кушетку купити. А коли навчання закінчилося й жінка отримала відповідний сертифікат, то знайшла салон «Леді», в якому й орендує кабінет. Із допомогою доньки, має сторінки для реклами в інстаграмі, свій авторський логотип…
Увагу привертають картини, які прикрашають інтер’єр кабінету. На моє зацікавлення з приводу того, хто ж їх автор, прозвучала дещо несподівана відповідь: виявляється, це роботи – Вікторії. Вона почала малювати, коли була в депресії. Таку арттерапію влаштувала сама собі, як тільки приїхала з сім’єю до Луцька. І це, зізнається, «затягнуло». Тепер за цими полотнами можна простежити, яким був її емоційний стан спочатку, і як він змінювався: від плачу, депресії – до роздумів про те, що й у війну життя триває, і не треба втрачати оптимізму. Легше стало, коли жінка вийшла на роботу, і в неї з’явилося більше спілкування.
– Від своєї мами, яка залишилася вдома, – каже Вікторія, – знаю, що зараз в Таврійську все стало російським. Довелося взяти паспорти окупантів, бо без них не вийдеш на вулицю. І в медичному закладі хоч і працюють наші лікарі, але вони перейшли на сторону «асвабадітєлєй», тож мають установку приймати пацієнтів тільки з «червоним» документом. А ще, до речі, у соцмережах ми, таврійці, яких війна розкидала повсюди, створили свою групу. Завдяки їй маємо інформацію про ситуацію в окупованому місті. Обстріли там – кожен день. На жаль, колаборанти дуже здають проукраїнських людей…
Тільки Перемога над ворогом може покласти цьому край. І, щоб наблизити її, таврійці в своїй групі донатять – збирають кошти на допомогу ЗСУ з думкою про той день, коли повернуться додому. І обмінюються новинами про своє нинішнє життя. А їх, зокрема у Вікторії Курлюк, є чимало. Сімнадцятирічна донька Анастасія після закінчення школи вступатиме у Луцький національний технічний університет, обравши спеціальність графічного дизайнера. Дев’ятирічний син – уже четвертокласник Луцького ліцею №23. Сама ж вона використовує кожну нагоду для того, щоб більше знати, розвиватися. У Луцьку на різні курси записується: й українську мову, як каже, «підтягнула», й водійські права одержала, «нічого нікому не плативши». Правда, поки що на вулицях міста, в якому третій рік живе сім’я переселенців, жінку виручає електросамокат – і після нашої розмови вивела свою першу «машину», як пожартувала, й поїхала у своїх справах.
Катерина ЗУБЧУК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
