Кохання по-волинському: «Цукерково-букетний період не закінчився у нас і після кришталевого весілля»

«Наші шляхи сходилися і розходилися, але я зараз можу сказати, що любила тільки Валерія»

Вони росли в різних селах Камінь-Каширського району: Світлана – у Нових Червищах, Валерій – у Личинах.

– Але ж моя мама з Нових Червищ, – розповідає чоловік. – Тут і досі живе її сестра. Ще  школярем я приїжджав до тітки, – любив у ліс по ягоди ходити. Тоді й побачив уперше свою майбутню дружину.

Світлана з усмішкою згадує, яким то було їхнє дитяче знайомство:

– Пам’ятаю, як ми біля школи, що через дорогу від нашої хати, бігали. Валєра все норовив шпурнути у мене яблуками. Мабуть, так, по-дитячому, увагу до себе привертав.

А коли були у дев’ятому класі (вони ровесники), то навіть трохи зустрічалися. І вже Валерій приїжджав не лише до тітки, а й до Світлани. А потім дівчина вступила до Волинського національного університету. Валерій у Камінь-Каширському ВПУ вчився на кухаря-кулінара.

 – Як практику мав в Одесі, – розповідає жінка, – то листи писав мені. Наші шляхи сходилися і розходилися. Життя, по суті, було на відстані. Приїде Валєра раз на пів року до нас у село – ото і все. Зрозуміло, що в цей період у нього були дівчата, у мене – хлопці. Хоч зараз можу сказати, що тільки його любила.

Як розповідала Світлана, пів року вона вчилася за кордоном – у Німеччині (на 4-му курсі стипендію виграла). Залицялися й українці, і білоруси – такі ж стипендіати, як вона. Але, як то кажуть, від долі не втечеш.

Подружжя пригадує травень 2007-го. У Світланиної подруги було весілля, на яке запросили як родича і Валерія. І вже після цього частішими стали у них телефонні дзвінки, зустрічі. А через рік, теж навесні, Валерій прийшов зі сватами. Світлана розповідає про пам’ятний для обох день освідчення:

– На Великдень ми їздили з друзями до лісу. Шашлики смажили, спілкувалися. Одне слово, веселилися. І тоді це сталося. Валерій нарвав квітів – анемони якраз цвіли – й подарував мені букета, що пахнув весною. Тоді й запропонував руку і серце. Романтично все було.

А 13 вересня 2008-го вони одружилися. Зареєстрували шлюб у Нових Червищах, а таїнство вінчання проходило у Личинах – рідному селі нареченого, де й весілля справляли. Отець Андрій благословив їх на подружнє життя. Торік Шепшелеї відзначили гарний ювілей – кришталеве весілля. Але, як сказала Світлана, цукерково-букетний період у їхніх з Валерієм стосунках не закінчився і досі. Чоловік із клумби біля хати, де цвіте з весни до осені, будь-якого вечора може принести букета.
– А то нарве у полі ромашок, – говорить жінка, – знаючи, що я їх люблю. Або таке. Їхали якось навесні з поля коником. Валєра зіскочив з воза і нарвав нарцисів. Хтось зі сміттям викинув стебла з цибулинами у канаву – вони прижилися і зацвіли. Я навіть не помітила квітів, а чоловік не пропустив нагоди, аби порадувати мене.

«Чотири роки ми не мали дітей, а потім трьох, одне за одним, Бог дав»

До речі, ми їхали в Нові Червища, щоб зустрітися з подружжям Шепшелеїв, знаючи, що Валерій якось у  День села став переможцем у номінації «Супертатусь». А коли про це зайшла мова, то і дружина, і теща сказали, що Валерій – ще й суперчоловік, суперзять. І взагалі – «людина на всі сто».

– Це той чоловік, – каже Світлана, – який і риби наловить, і грибів з лісу принесе, і те, що треба, змайструє. Друзів багато має – в компанії з ним ніхто не занудьгує.

Не мислили свою сім’ю без сина чи доньки. Тож і до лікарів зверталися, і до народних цілителів. Якось хтось сказав: «Якщо мають бути діти, то будуть».

А ще Світлана розповіла:

– Чотири роки після весілля ми не мали дітей. Але не мислили свою сім’ю без сина чи доньки. Тож і до лікарів зверталися, і до народних цілителів. Якось хтось сказав: «Якщо мають бути діти, то будуть». Ми не втрачали надію. І сталося так, що трьох, одне за одним, Бог дав, подарувавши нам батьківство.

Валєра не випадково мав статус супертатуся. Він – із тих чоловіків, які присутні щоразу на пологах, які вночі встають нарівні із дружиною. 

Виявляється, Світлана – вчителька німецької і англійської мови – не засиджувалася у відпустці по догляду за дітьми. Вона виходила на роботу, як малюкам виповнювалося пів року чи трошки більше.

– Я не просто поставила чоловіка перед фактом, що буду працювати, а ти, мовляв, з дітьми сидітимеш удома. Ми обговорювали це питання з Валєрою, і він узяв на себе непрості обов’язки. Таких татусів точно в селі нема.

– Мої діти – моя радість, – каже Валерій. – Максим нині вже шестикласник, Дмитрик піде в четвертий клас, Злата – у другий. Одне слово – повиростали. У минулому ті роки, коли  всі троє, дошкільнята, були на мені. Особливо це не просто, як заслабнуть. Доводиться бути і нянею, і патронажною медсестрою.

– Ще як не було у нас дітей, – каже Світлана, – то я бачила й оцінила, як мій чоловік ставиться до малечі. Тим більш прикро було, що Бог довго нам не посилав синочка чи донечку.

«Якщо в сім’ї нема довіри, взаєморозуміння, то і любов може полетіти кудись далеко»

Влітку, коли дружина і теща вдома, Валерій може підзаробити, бо хочеться йому як мужчині бути добувачем для сім’ї. А підзаробляє і столярною справою (це вже при районній філії  Центру зайнятості освоїв цю професію), і ремонти робить. А як же фах кухаря-кулінара? Коли про це зайшла мова, дружина сказала:

– І це знадобилося. Якщо свято якесь надходить і треба більше наварити і напекти, то вже бабуся – з дітьми, а ми з Валерієм на кухні хазяйнуємо.

Від дружини довелося почути багато компліментів на адресу супертатуся і суперчоловіка. Не скупився на добрі слова і Валерій:

– Світлана – найкраща дружина…

А ось що необхідно для того, аби сім’я була міцною і цукерково-букетний період не закінчувався? З цього приводу подружжя має одну думку:

– Довіра і взаєморозуміння. Ми навіть не говоримо про любов, бо це те, що є, – без неї яка сім’я? Але якщо не буде довіри, взаєморозуміння, то і любов може полетіти десь далеко.

Чи ж буває, що посваряться? Якщо так, то через що виникають суперечки? На це запитання чоловік відповів:

– Ніби й причин особливих нема – якесь слово здасться «не таким», і тоді можемо, як мовиться, з «бухти-барахти» завестися. Але в нас не буває, щоб тиждень, а то й місяць не розмовляти. Одна година – максимум, і миримося.

А ось хто робить перший крок до примирення, то Валерій, не задумуючись, сказав:«Світлана».

І жінка не перечила. Значить так і є…