Болючі спогади горохівчанина цінні для наступних поколінь.
Коли Антону Ступаку було три місяці, мама втекла з ним із радянського заслання на Волинь
Ціна порятунку дитини – плюс п’ять років каторги
Дисплазія моралі проросла і до наших днів
Чергова книга уродженця Горохівщини Антона Ступака «Між минулим і прийдешнім» змусила ще раз згадати життя у «найдемократичнішій країні світу» – СРСР. Це у ній любили співати «я другой такой страни не знаю, где так вольно дишіт человек»… Попри те, що й досі науковці не можуть назвати точну кількість людей, яких компартійна система перетворювала на табірну пилюку ГУЛагу. 18 мільйонів людей у період із 1929 по 1953 роки пройшли через радянські табори та колонії; а ще ж були військовополонені, «спецпоселенці», засланці!.. Отак вимальовується страшна картина – 28,7 мільйона осіб влада «нагородила» ГУЛАГом.
Цей геноцидний шабаш й досі не дає нормально розвиватися українському суспільству. Гідність людини зберегти у собі вдавалося далеко не усім… Бо головною мораллю практично кожного засудженого комуністичним режимом до відбування присуду в архіпелагові репресій був принцип: «Вижити за будь-яку ціну!».
Він рушив усі християнські цінності, що є основою нашого життя. У відчайдушному прагненні вижити чимало бранців під тиском голоду, непосильної праці, фізичних і духовних знущань губили людську подобу. Забували про оті «не вкради!», «не лжесвідчи!», «не вбий!» тощо.
Після виходу з ГУЛАГу оту викривлену мораль вони, звісно, зі свого локального табору несли у великий – відгороджений від усього світу колючим дротом і брехливою пропагандою СРСР. Так у суспільство прийшла страшна хвороба – дисплазія моралі: на кухнях говорили одне, думали – друге, а публічно – робили третє…
З часом у суспільстві фактично сформувалися дві великих категорії: тих, які «саджали» і їхніх нащадків, та тих, котрі «сиділи». І, зрозуміло, їхніх же нащадків. Сформована з дитинства (і у перших, і у других) система моральних принципів десятиліттями обумовлювала їхню поведінку.
Чи не тут шукати витоки нашої корупції, до якої найперше вдалися ті, хто мав владу та доступ до матеріальних ресурсів?
Тож чи варто нам дивуватися й із того, що, попри третину століття нашої незалежності, і досі маємо чимало тих, хто зі стадним інстинктом йде хрестити лоба й несе гроші у московський патріархат – фактично чинний підрозділ фсб «братньої» росії? Чи з тупістю приведеного на заклання барана готовий ждати приходу «русского міра». Або й гірше того – здає одвічному ворогу позиції наших Збройних Сил… Чи ретранслює ворожу пропаганду…
«Хресна дорога матері»
Утім, повернімося до творчості вихідця з села Пустомити колишнього Горохівського району Антона Ступака. Адже його книги – саме про наше минуле і сучасне життя.
Перша з них – «Хресна дорога матері» – побачила світ п’ять літ тому у видавництві «Надстир’я». У ній йдеться про справжній подвиг Матері. Як пише автор, «святкового для СРСР і всього «прогресивного людства» дня 8 листопада 1944 року ешелон № 48454, в який назбирали 266 сімей із 754 бранцями рушив на схід». Була у ньому і його матір Олена Ступак – як член родини борця за незалежність України. Її разом із тримісячним немовлям на руках виселяли «в отдаленние райони СРСР», у «спецпоселок» у Кіровській області.
По дорозі поїзд не раз зупинявся – щоб конвой мав можливість закинути бранцям воду, якісь мізерні продукти й… вивантажити мерців. По прибуттю краще не стало. І аби зберегти життя своїй кровиночці, через якийсь час волинянка зважилася на нечуваний материнський подвиг – втечу звідти додому. Неймовірно, але вона їй вдалася!
Попри третину століття нашої незалежності, і досі маємо чимало тих, хто зі стадним інстинктом йде хрестити лоба, несе гроші у московський патріархат – фактично чинний підрозділ фсб «братньої» росії.
Бо ж попри усю свою страхітливість, комуністичний режим так і не зміг витравити усе людське із сотень людей, які словом, вареною картоплиною чи кринкою молока допомагали здолати волинянці цю хресну дорогу. Щоб віддати сестрам свого синочка, а самій з новим п’ятирічним строком за втечу у зеківському «столипіні» знову відправитися туди, де комуністи руками обдурених пропагандою робітників чи селян кували «світле майбутнє» – анекдотичний комунізм.
Книга «Хресна дорога матері» стала проявом синівської вдячності матусі Олені за збережене майбутньому інженерові життя. І ще трьом мамам – Ганні, Олітці та Парасці Зубко, сестрам його найріднішої людини, які власне і виростили Володю Ступака.
Історія повторюється: росіяни виступають за трудові табори для перевиховання українців
Другою книгою – «Пустомити. Село на вітрах двох морів» – стала дбайливо зібрана з різних джерел історія села Пустомити та родини Ступаків. Світ вона побачила з допомогою дизайнерської команди «Золота стріла».
Цей історико-краєзнавчий нарис зафіксував для майбутніх поколінь чимало цікавих фактів. У тому числі й такий: «Слухали відчит гр. Мельника Юрка Ол. про те, що йому положено 40 ц., а здано 7 ц., залишилося до здачі 35,5 ц. Ухвалили: Мельника Юрка Ол. виселити за межі України, який зриває весь державний план по сільраді». Це при тому, що у мого трударя-діда – а йдеться саме про нього – у той момент було семеро (!) малолітніх дітей. Відчуваєте, якою турботливою до своїх громадян була тоді компартія і створена нею «перша у світі держава робітників і селян»? Нинішня книга Володимира Ступака, що не так давно побачила світ у «Надстир’ї», має підзаголовок – «Спогади сина «ворога народу». У цих автобіографічних мемуарах автор із ретельністю науковця не лише розповідає про свою родину, а й красномовно, з аргументацією судового експерта показує механізм боротьби тоталітарної держави з інакомисленням та «скрипучу» роботу бюрократичного апарату з відновлення справедливості.
На жаль, реабілітація жертв політичних репресій відбулася лише зі здобуттям Україною своєї державної незалежності. Повністю виправдані і безневинно розстріляний у 1944 році батько автора – Григорій Ступак, і його дружина Олена Зубко…
Висока цінність книги ще й тому, що вона фіксує для майбутніх поколінь історії «простих селян», їхні звичаї, традиції, образки з побуту, селянської праці, кулінарного ремесла.
А найголовніше – застерігає від повторення подібного насилля держави над людиною у майбутньому. З огляду на те, що робиться нині у фашистській росії, і що історія має властивість повторюватися, розказане Антоном Ступаком набуло особливої актуальності. Бо «ГУЛАГівська» практика у випадку приходу на нашу землю військ сумнозвісного «пуйла» знову повториться. Цього навіть не приховують російські пропагандисти, які вже відкрито говорять про необхідність створення трудових таборів для перевиховання української інтелігенції і усіх, хто усвідомив себе українцем. І кожен випадок розмови українською пропонують «вважати виявом нелояльності до російської влади».
Тому ці створені волинянином непересічні людські книги-документи можна сміливо рекомендувати якнайширшому колу читачів. А держава після війни мала б потурбуватися, щоб ці та подібні твори були перевидані або оцифровані, і вони стали доступними для масового читача.
Бо ж тоталітаризм – хвороба спокуслива і заразна. На відміну від, наприклад, кашлюка чи правця, завжди потребуватиме постійних профілактичних щеплень. Правдою і пам’яттю про мільйони, які зжер або скалічив молох сталінізму.
Валерій МЕЛЬНИК, заслужений журналіст України.
