Яна-«Хуліганка» з Волині витягнула з поля бою багато поранених бійців

Закінчивши з відзнакою Ковельський медичний коледж, Яна 10 років працювала на посаді медичної сестри реанімаційного відділення Ковельського МТМО. І, як зізнається вона, – це була справжня школа життя…

Розповідь про жінку, яка в жовтні 2022 року змінила білий халат на «піксель», – на фейсбук-сторінці 100-ї окремої механізованої бригади.

«Відчуття страху (за родину, за домівку) не покидало мене із початку повномасштабного вторгнення, тому я вирішила діяти та пішла до військкомату. Тричі мені відмовляли, але мої впертість та наполегливість зіграли вирішальну роль, і згодом я приєдналася до лав 100-ї бригади. Коли комбат вперше мене побачив, то запитав: «Що ти тут – така мала – робиш?», – пригадує Яна. 

Але вже незабаром скептицизм керівництва змінився на захоплення, адже своїм професіоналізмом та самовіддачею медикиня заслужила авторитет та довела, що вона тут – не випадково. Та й на думку самої жінки, найкращою відзнакою роботи медика є врятоване людське життя.

Коли комбат вперше мене побачив, то запитав: «Що ти тут – така мала – робиш?».  

За два роки служби «Хуліганка» (так-так, саме такий у нашої героїні позивний!) брала участь в евакуації сотень бійців. Проте найбільше їй запам’ятався випадок, котрий стався на Покровському напрямку. Тоді підрозділ Яни працював на межі можливостей.

«Одного разу нам довелося евакуйовувати бійця 110-ї бригади. В нього був важкий стан: пробита легеня, ушкоджені голова та кінцівки, на які вже був накладений турнікет. Аби відновити кровотік і виграти трохи часу, ми вирішили ризикнути й послабити джгут. Пізніше колеги зі стабпункту розповіли Сергію (так звали пораненого): «Завдяки цій тендітній дівчині ти залишився живим». А за місяць він знайшов мій номер і зателефонував, аби подякувати. Це було дуже зворушливо», – пригадує Яна. 

Попри напружений графік, дівчина не втомлюється вдосконалювати свої навички, адже переконана: «Досконалості немає меж», а для цього необхідно невпинно працювати, та й про розвиток не забувати. 

Яна переконана, що левову частку успішного виконання будь-якого завдання становить взаємна довіра. «Я вірю в наших хлопців-піхотинців. Вони, своєю чергою, впевнені в нас – медиках. Не раз доводилося чути від побратимів фразу: «Ідучи на позиції, ми знаємо, що вони нас витягнуть і за будь-яких обставин нададуть допомогу», – ділиться спогадами Яна. 

«Хуліганка» переконана, що ми таки здобудемо Перемогу. І буде це – доволі швидко та якоюсь мірою – несподівано. 

На Волині Яну з нетерпінням чекають батьки – Валентина Адамівна та Анатолій Панасович, а також – трирічний син Артем. На запитання про мрію, Яна ледь стримуючи сльози відповідає: «Хочу дати синові ту любов, яку зараз дати не можу».

Олена ВОЛИНЕЦЬ.