Серце знає, куди вести…

Батьки вирішили купити доньці «однокімнатку» чим подалі, згодилися підкидати трохи грошей. Але вона не повинна більше з’являтися в їхній квартирі. Сусіди не повинні бачити її з животом. І з малям, яке народиться...

...Хлопчика Ніка назвала Костею. По-батькові записала Романовичем.

Малому жилося по-різному. То Ніка репетувала на нього, то обіймала й казала, що дуже любить. Коли приходили «гості» – це були, зазвичай, чоловіки – Костя змушений був бавитися на кухні, або на вулиці, коли було тепло.

Коли хлопчик пішов до першого класу, запитав у Ніки, де його батько.

– Помер, – відповіла.

– А чому ми ніколи не ходимо на його могилу?

– Про школу думай, а не про різні дурниці.

Костя вирішив самотужки шукати батькову могилу. Від їхнього мікрорайону недалеко до одного з міських цвинтарів. Матері вирішив нічого не розповідати.

На цвинтарі було страшнувато. Проте Костя вперто шукав могилу чоловіка на ім’я Роман і з прізвищем, як у них з матір’ю. Обходив ряд за рядом. Не знайшов.

Майже вкінці цвинтаря натрапив на могилу, де не було таблички з прізвищем. Подумав: мабуть, це татова. Мама ніколи не провідує батькову могилу, тому й не вчепила таблички.

«Мама ніколи не приходить на татову могилу. Я сам її знайшов».

Хлопчик часто приходив на чужу могилу. Втікав від материних захмелілих гостей. Та й Ніка все більше прикладалася до пляшки.

Костя сумував, що не має таких гарних квітів, які приносили люди на могили. Тому, бувало, зривав декілька квіточок на клумбі й ніс на «батькову» могилу...

...Ізабелла повернулася в рідне місто. Кілька років не була вдома. За квартирою наглядала сусідка. Після трагічної загибелі єдиного сина мало з глузду не з’їхала. Адже кілька років перед тим втратила чоловіка – недуга забрала.

Їй не потрібно було шукати праці в чужих краях, бо мала гарну роботу. Просто не могла тут залишатися зі своїм болем та самотністю. Крім чоловіка й сина, в Ізабелли не було рідні. Вона – з дитбудинку.

...Коли Павло зізнався в коханні, стривожилася, що його матір не сприйме її, сироту. Але сталося навпаки. Свекруха виявилася доброю. Навчила готувати й різних життєвих мудростей. Настояла, аби Ізабелла заочно навчалася у виші. Раділа народженню внука Славка...

Мабуть, щастя було сплетене з тоненьких ниточок. І коли рветься одна ниточка, не витримують й інші.  

Ізабелла зі свекрухою оплакували Павла. Онкологія. Сумував за батьком Славко. Хлопець у випускному класі навчався.

...А згодом знову прийшла біда. Славко втопився. Він добре плавав. Чому так сталося – ніхто не знає. Йому було двадцять п’ять. 

Свекруха після цього й року не прожила. Ізабелла залишилася одна-однісінька. Смуток вигнав її з дому...

Повернувшись, поспішила на цвинтар. Здивувалася, побачивши на синовій могилі кілька свіжих квіточок. А наступного разу побачила біля Славкової могили незнайомого хлопчика. Він не звернув на неї уваги, бо знав, що крім нього, до «батька» ніхто не приходить.

– Ти знаєш, хто тут похований? – запитала в малого.

– Мій батько.

Ізабелла остовпіла. 

– А як звали твого батька?

– Роман.

– ???

– Мама ніколи не приходить на татову могилу. Я сам її знайшов.

– А тебе як звати?

– Костя.

– Давай, Костику, поговоримо. Я розкажу тобі...

Костя слухав Ізабеллу і плакав. Де ж татова могила? Кому він тепер розповідатиме свої жалі? Ізабелла ж розуміла: матір просто так сказала хлопчикові, що його батько помер. Аби не докучав. Колись він це зрозуміє.

Вони подружилися. Ізабелла жила на сусідній вулиці, біля школи. Костя після уроків часто забігав до неї. Там було чисто й затишно. І пригощала Ізабелла чимось смачним.

...Минув час. Виріс Костя. Додалося літ Ізабеллі. Не стало Ніки.

Костя – тепер Костянтин Романович. Не без допомоги Ізабелли закінчив виш. Має гарну роботу. Уже не мешкає в «однокімнатці». В нього нове життя, нова квартира, сім’я. А від минулого залишилися спогади. Він не намагається їх позбутися, відігнати. Якби й хотів, то не зміг би...

...Високий міцний Костя підтримував під руку тендітну Ізабеллу. Вони навідували рідні могили. Біля синової Ізабелла тихо мовила:

– Тебе, Костику, серце привело сюди. Воно знає, куди вести. У тобі я наче сина знайшла. Дуже тяжко бути самотньою. Довкола багато людей, а світ видається порожнім, коли нема близької душі. Якби не ти...

– А якби не ви...

Ольга ЧОРНА.