Дружина та коханка: сповідь одруженого чоловіка. Історія на вечір

Дружина трохи розтовстіла після пологів, фігура вже, звичайно, не та. Почала й речі підбирати собі не такі, що обтягують, – комплексує.

Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність пологів і гарне харчування, дозволяли їй залишатися такою ж стрункою, як і у двадцять п’ять. Таку не соромно було привести до друзів.

Друзі звикли до мого подвійного життя…

Приймали мене у себе з коханкою, але з більшим задоволенням напрошувалися до мене в сім’ю на пельмені, шубу, олів’є… Мало кому з них пощастило з добрими господинями. І, покидаючи наш дім, завжди цілували руки моїй дружині та здивовано знизували на мене плечима (і чого ще чоловікові треба?). У такі моменти я дуже пишався перед ними своєю родиною, затишним, чистим будинком та розумними (по яких лише гуртках дружина не тягала їх), красивими (всі в дружину: біляві, високі) дітьми та своєю дружиною (такою гостинною та привабливою).

Час летить швидко. Якість мого життя  не дуже змінилася. Тільки, мабуть, коханка стала такою самою близькою, як дружина. Якісь незручності переросли у звички.

І я зрозумів, що…

Я вже боюся її втратити. Я ніколи не освідчувався їй у коханні та не обіцяв піти до неї (попередив відразу, що сім’ю не покину), але тепер почав говорити їй про якісь почуття, бо з’явилися ревнощі…

Думки про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєю ногою, рукою, ниркою… Та й вона ніколи не давала приводу думати про це.

Якось

Дружина дізналася про коханку. Переді мною постав вибір. Насправді в мене вже не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось із них. Але саме в цей момент я зрозумів, яким був самотнім увесь цей час.

У мене було їх дві: дружина та коханка!

• Дружина, з якою було зручно та тепло, як з мамою.

• Коханка, яка тішила моє самолюбство (я – чоловік «хоч куди»).

Я зраджував і ту, й іншу…

Всі ці роки поряд зі мною не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, порухами душі, заради якої хотілося б стати ще кращим, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною. За всі ці роки жодна з жінок не обійняла мене ніжно зі спини, не припала до моєї потилиці, коли мені було погано, не прошепотіла, що я найкращий, що все буде добре… Ніхто не відчув мого страху, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності… Хто винен у цьому? Хто?

У мене було їх дві, але у мене не було однієї єдиної – коханої та… тієї, яка кохала мене.

 Тільки у свята – одягалася в ошатну блузку, спідницю, у вуха вдягала великі сережки, на зап’ястя – браслети, брала дітей та йшла на якісь фестивалі.

Без мене. Я не любив таких заходів, бо й так утомлювався за робочий тиждень. Ну чи, може, не так втомлювався, як це слугувало відмовкою для сім’ї.

Провівши їх, я все ж таки знаходив сили та йшов до неї…

До своєї коханки. Так, я зраджував дружину! Коханка волосся розпускала по плечах. Воно їй не заважало та й нікому не заважало. Дітей у неї не було, господарства – теж. Вдома вона ходила в ошатному вільному халатику, а частіше – просто в мереживній білизні (коли живеш сам, то легко можеш собі це дозволити). І ще вона ніколи та нікуди не поспішала. Її ніхто й ніщо не відривало від мене ні сім’я, ні діти, ні старі батьки, ні прання-готування.

Дружина належала до тих жінок, які закривають огірки та помідори в банки. По сто банок за літо. Тому що без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто майстерно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму – сотнями, бо я їх люблю. Та й сім’ю годувати чимось треба.

Дружину, здавалося мені, хвилювало лише одне питання: коли буде зарплата?

З коханкою, в обідню перерву, ми часто відвідуємо «СушіЯ». Вона любить усю цю «екзотику». І я поряд із нею навчився орудувати паличками. Іноді можна.

Коли я зустрівся з коханкою та вперше зрадив дружину…

Сім’я вже стала мені тягарем.

• Дружину, здавалося мені, хвилювало лише одне питання: коли буде зарплата?

• Дітям завжди щось треба: то із взуття виросли, то на щось знову гроші здають у школі...

Коханка робила мені подарунки (дрібницю будь-яку, але приємну), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або – щось із крутих канцтоварів… Завжди можна сказати, у разі чого, що всьому офісу їх закупили. Я також їй робив подарунки. Вона любила вибирати їх сама.

Любомир ПОЦІЛУЙЧИК.