«Гайдамачка» зіграла «Мавку» понад 300 разів і... померла в той самий день, що й Леся Українка

1 серпня, рівно через 111 років після смерті видатної українки, у віці 79 років зупинилося серце народної артистки України, Примадонни Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Людмили Приходько, яка багато разів на сцені втілювала образи Лесі Українки. Загалом, за своє професійне життя Людмила Іванівна зіграла понад 150 ролей в театрі і кіно

На знак великої поваги і пам’яті про Примадонну Волинської сцени сьогодні пропонуємо її вибрані думки, які вона висловлювала протягом останніх років на сторінках газети «Волинь».

Про свій характер

– Я – гайдамачка по природі. Зі своїми думками не ховаюся – кажу, що думаю, і це не всім, як правило, подобається. 

Про професійну майстерність

– Не можна, передаючи емоції на сцені, користуватися однією фарбою: це ж 0 не паркан! Треба знати нюанси, напівтони, напівсвітло. Треба мати велику школу, щоб цей відбір у собі зробити. Це – велика майстерність. Багато що прийшло з роками: я можу публіку тримати, скільки хочу, відпрацьовувала свою методику. Іноді й відомим людям проводжу такі заняття. …Якось мені незнайомці на зупинці дякували за роль Валі в «Іркутській історії», а я 45 років тому її грала, уявляєте?! А замолоду мої шанувальники чекали з чорного входу, щоб глянути, чи я така гарна в житті, як на сцені. Переказували: «Хто вас бачив – це враження на все життя».

Про те, як почуватися народною артисткою України

– Оце звання «улюблена актриса» – найвище і справжнє. Головне – і цього я бажаю молодим акторам – стати для людей улюбленими. Звання дає народ. А досягти цього – важко. У мене були хороші педагоги, і я багато вчилася.

Про хвилювання перед виходом на сцену

– Острах є, коли одержуєш нову роль. Завжди думаю, щоб ця робота вийшла зі ще небаченими гранями. Вивчити 35–45 сторінок – елементарно! Головний страх – щоб мені у цій виставі не розчарувати глядачів. Я «збалувана» увагою і любов’ю. А як готово – то вже чого боятися? Це – вже те велике щастя, про яке кажуть: «Купається в ролі». Як добре продумати виставу, то вона схожа на вишивку.

…Акторський талант – це Божий дар, який мусимо віддавати! У театрі ми забуваємо про все, що поза ним, – нервуємо, зневірюємося, любимо – спалюємо себе на сцені, щоб світло від дарованих нам іскор побачили всі!

Про що шкодує

– Я шкодую, що… мені не 30. З цього віку мене стали називати «улюбленою актрисою» в Тернополі, а потім і в Луцьку. Це – найвище звання, яке може бути. У нас така жорстока професія, що в кожному місті, театрі треба заново завойовувати глядача. Не розкажеш же, як ти грала десь до цього. Мені Бог дав таку можливість – ставати з часом улюбленою артисткою.

Про компанію зі знаменитостями

– Коли б мені запропонували помандрувати світом у компанії із трьома зірками, я б запросила із собою... Івана Петровича Котляревського, Остапа Вишню і Михайла Жванецького. Тоді б у нас вдалася весела мандрівка.

Про людей

– Я люблю людей і не тримаю каменя за пазухою, от і все. 

Про віру

– Я вірю у ... Всевишнього, в людяність і доброту.

Про те, що дає сили

– У найтяжчі часи я черпаю силу в... основі виховання моїх батьків. Коли мені дуже важко, я думаю, як відреагували б мама й тато. Тато мовив би: «Доцю, яка б не була темна ніч, а ранок все одно настане». А мама казала: «Якщо тобі дуже важко, подивися навколо: є люди, яким набагато важче».

Про настільні книги

– Скажу вам, що вдома у нас (а тато мій, Іван, був редактором канівської газети «Дніпрова зірка», мама Марія – вчителькою) гроші, золото не водилися, зате було багато книг, друзі збиралися… Зараз моїми настільними книгами є... «Кобзар» Шевченка і «Лісова пісня» Лесі Українки. Ці видання – настільні – і тепер, і завжди. От «Кобзар» – там все ж написано: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте». Хіба це не про сьогоднішній день? А «Лісова пісня» – один із найулюбленіших моїх творів Лесі. Як вона пише про життя українців! «Та не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись».

Про життя

– Над усе на світі я люблю… життя. От зараз я люблю його, бо маємо такі ЗСУ, таких воїнів (хлопців і дівчат)! Є новини про перемогу в Херсоні, про звільнення міста від ворога. Почути це було для мене великим щастям!.. У житті є завжди радощі, й у воєнному – теж! Звичайно, недобре, що вимикають світло, немає води. Але й це – життя. Ми бачимо і те, як сходить сонце, як падає сніжок. Бачимо, як люди разом усе переживають… Я прожила два життя: сценічне і громадське.

Про те, що надихає і захоплює

– Я захоплююсь українським народом, бо... він такий, яким його оспівали наші поети. Їхні рядки мене надихають. От, скажімо, Павло Тичина написав: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – А сила знову розцвіла». Скажімо, Василь Симоненко упевнено говорив: «Народ мій є, народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ!». І, звичайно, слова Бориса Олійника (це – просто божественний його твір): «Це – мій народ. Спогорда не дивись, що руки в нього з праці вузлуваті, душа його пречиста, яко свято, а в серці дума й пісня обнялись». 

Читайте також: Людмила ПРИХОДЬКО: «Я — ​гайдамачка по природі. Кажу, що думаю, і це не всім подобається».