Донька Мирослава та мама Лідія Іванівна Процани мають непохитну віру у світлу і щасливу долю України.
Волинські волонтерки: «Найбільша наша маскувальна сітка була 15х6 метрів. Плели її три дні»
Лучанки Лідія Іванівна та її донька Мирослава Процани – люди з великими гарячими серцями і незгасними вогниками віри й надії в очах. Таке враження вони лишили після розповідей про свою волонтерську діяльність. Із непідробною щирістю та ентузіазмом у голосі співрозмовниці ділились про те, як плетуть маскувальні сітки на фронт, як їх об’єднує допомога воїнам та яку мають непохитну віру у світлу і щасливу долю України
Процани волонтерять, маючи непереборне бажання внести свою частку у наближення Перемоги. У свою працю вкладають душу. Допомагає у цьому і голова їхньої сім’ї – Павло Петрович. «Йому – за 60, вік уже не дозволяє мобілізуватись, бо так давно пішов би воювати. То він зранку до вечора, не покладаючи рук, працює в тилу для захисників. І коли часом ми зітхаємо, що не маємо часу, аби пообідати, чи дощ іде, чи спекотно, чоловік натомість згадує про те, як нині воїнам доводиться. Хіба їм там легко? Чи дощ не капає на голову, чи досипають вони, чи в теплі, чи води вдосталь мають?» – зізнається пані Лідія. І це одразу їх спонукає працювати ще більше.
І Лідія Іванівна, і Мирослава – членкині громадської організації «Луцький союз українок», є постійними учасницями семінарів, літературного гуртка, які проходять у бібліотеці-філії №10. Вони – із патріотичними переконаннями і чутливим серцем до людської біди. У батьківській хаті, на Рожищенщині, прихистили родину із Бахмута, у дім якої поцілила ракета. Тож батьки з малими дітьми змушені були тікати від війни.
Рік тому у приміщенні книгозбірні матір, батько та донька долучилися до плетіння маскувальних сіток. Здавалося б на перший погляд, робота не хитра і проста. Однак, плести треба швидко, якісно і чітко за інструкціями та запитами військових.
Правильно зроблена маскувальна сітка – важлива складова системи захисту на фронті. Попри свою простоту, це – незамінна річ для приховування бойової техніки, позицій, особового складу та інших об’єктів і предметів. Але на війні такі сітки – витратний матеріал. Вони рвуться, розтягуються, згорають. Залежно від пори року необхідно також і змінити колірну гаму, аби перелаштуватися на нові пейзажі і лишатися невидимим для ворога. Тож це безперервна праця.
Гурт небайдужих місцевих людей, які називають себе бібліоволонтерами, збирається в одному із приміщень Луцької бібліотеки-філії №10. Волонтерський центр тут облаштували від початку війни. У так званому бібліотечному штабі знаходяться саморобні спеціальні дерев’яні рами для плетіння сіток. Запитів, каже Лідія Процан, надходить дуже багато. Плетуть щодня з 9 ранку до 9 вечора. Перед тим, як стати до роботи, щодня читають молитву. І щиро вірять, вплітаючи ретельно стрічки, що кожна маскувальна сітка вбереже та допоможе.
«Ми не шкодуємо ні свого часу, ні відпочинку, ні сну, практично живемо у бібліотеці, бо знаємо, що потрібні хлопцям. До нас звертаються і військові, і матері приходять, слізно просять. На душі стає краще, коли розуміємо, що наша діяльність захистить воїнів та врятує», – ділиться співрозмовниця.
У батьківській хаті, на Рожищенщині, прихистили родину з Бахмута, у дім якої поцілила ракета. Тож батьки з малими дітьми змушені були тікати від війни.
Найбільшу сітку бібліоволонтери виготовили 15 метрів завдовжки та 6 шириною. Плели її три дні. Це уже багато, адже зазвичай за один день можуть виготовити дві стандартних сітки – 3 на 6 метрів.
«Військові, відзначають нашу швидкість, акуратність та якість у роботі, – розповідає Мирослава. – Разом із сітками відправляємо їм завжди символічні подаруночки. Особливо зворушливо отримувати від захисників подяки. Ми ж, як ті павучки, дуже стараємось виплести сітку якнайкраще – і в пору».
«У нас колектив професіоналів, – додає Лідія Іванівна. – Коли нам надсилають знімки, де накриті танки нашими маскувальними сітками, то розгледіти їх на фоні місцевості неможливо. І нас це тішить. Адже необхідно підлаштовуватись під певний пейзаж – то пісочних кольорів додати, то «пеньочки» щоб були, то хмиз зобразити, якусь руду стрічку, темнішу чи світлішу додати. Знаєте, то треба бути й трохи художником, мати уяву і вимальовувати ту картинку».
За час благодійної праці та спільної мети, жінки й чоловіки у бібліотеці стали наче однією сім’єю. І від того, що підтримують одне одного виходить злагоджена робота. «Усі тут зібрались різні за професією, віком, з різними долями, але дуже чудові люди, – каже Мирослава. – З нами трудиться переселенка з Маріуполя Ніна. Вона змушена була покинути все і тікати без нічого. Ми розуміємо її біль. Є сім’я інтернаціональна – лучанка Зоя та італієць Лучано, яким не байдужа Україна, адже тут вони живуть. Приходить мама у декреті Мар’яна, Інна та Ірина прибігають після роботи, медсестра Любов Дмитрівна допомагає, коли вільна від графіка, Володимир завжди підтримує наш колектив, волонтер Віталій, майданівець, з 2014-го року воював, а нині – на фронті його син, коли може, завжди навідується… І усі ми при зустрічі обіймаємося, цікавимося, як справи, хвилюємося, як хтось день чи два не з’являється».
Загалом у групі бібліоволонтерів – до 20 чоловік. Організаторка волонтерської роботи – бібліотекарка Алла Фень – розповіла, що почали збиратись у книгозбірні та плести сітки з перших днів війни. І ця діяльність допомагала оговтатись від шокового стану. Нині ж, каже волонтерка, особливо не може бути осторонь, адже на фронті її син. Окрім людей, які плетуть сітки, є жінки, котрі вдома шиють подушки, спідню білизну для воїнів. Жінки-членкині «Союзу українок» усе літо в’яжуть шкарпетки захисникам, роблячи запаси на зиму. Інші небайдужі готують енергетичні набори: горішки, сухофрукти, родзинки…
«Сітки – це надважлива річ на фронті, – пояснює Алла Святославівна. – І це те, що ми в тилу можемо дати нашим військовим. Ми нікому не відмовляємо, виконуємо усі запити і завжди маємо роботу, простою у нас нема. Я співпрацюю з багатьма благодійними організаціями, які допомагають у придбанні матеріалів, адже вони не дешеві. Допомагають і просто люди. Щоб пришвидшити процес виготовлення сітки, Олександр – чоловік Мар’яни, яка плете їх, власноруч виготовив станок для нарізання тканини. І в нас усе виходить якісно та швидко. Якщо є термінове прохання, пишемо у групу, і всі бігцем збираються та працюють. Тішить і те, що долучаються читачі, приходять не лише за книжкою, а й добру справу роблять.
Допомагають, хто чим може: хто грошима, хто тканину на білизну принесе чи нитки, хто горішки чи сушені яблука, хто варення, яке я віддаю жінці, яка пече воїнам на фронт пиріжки».
Волонтерки переконані: щоб якнайшвидше настала наша Перемога, треба до неї докласти зусиль. І усім об’єднатись заради спільної мети – вільної квітучої України.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
