Волинська художниця Валентина Михальська у день свого 60-річчя передбачила... закінчення війни (Фото)

 Ім’я відомої української художниці з Волині  Валентини Михальської знане нині в усій Україні та за її межами. Цього визнання вона досягла наполегливою працею, бажанням навчитись професійно володіти різними техніками й жанрами живопису, набути майстерності. Незважаючи на важку недугу, їй це вдалося. Перемагаючи біль і втому, Валя впевнено йшла до людей своєю творчістю. Десятки років у інвалідному візку не змогли зменшити любові до Бога, людей, життя, а навпаки утвердили її у непохитній вірі, у бажанні вдосконалюватися, вчитися, перемагати.

Минуть роки творчої роботи, і про картини художниці скажуть: «Це – школа старих майстрів», а її монотипії називатимуть перлинами мистецьких виставок. Журналістка Валентина Хвас, яка протягом багатьох років дружить і спілкується з художницею, в одній зі статей зазначала: «Віддано схиляю голову і серце у любові перед талантом і мужністю цієї слабосилої тілом, але сильної духом і волею Жінки».

 

 

 «Я дуже люблю свою роботу, – говорить художниця, – і вважаю, що мої картини випромінюють енергію Божої любові. А люди, які живуть з любов’ю в серці, з вірою, добром – є провідниками Божої любові». І це – не порожні слова Валентини Михальської, вони підтверджені її ділами, словами, вчинками, її життєвою позицією.

У творчому доробку художниці – понад тисяч робіт, більше 50-ти персональних виставок, більш ніж 20 проілюстрованих книжок для дітей та дорослих.

Валентина Михальська – перший лауреат обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича (1994 р.). Нагороджена багатьма грамотами і дипломами за творчу роботу.

В 2012 році отримала відзнаку «Самородки із народу» від редакції газети «Волинь-нова». В 2016 році – Волинський  «Оскар» – диплом «За служіння суспільству» імені Степана Сачука.

 В 2018 році Валентина Михальська нагороджена церковною відзнакою – орденом «За заслуги» від УАПЦ міста Сокаль, що на Львівщині, яку вручив митрофорний протоієрей Володимир Жарський, що приїхав до художниці разом із подружжям Покотюків – світлої пам’яті Анатолієм, директором музею «Людина. Земля. Всесвіт», та його дружиною Наталією, а також – Аркадієм Каліщуком.

Художниця була відзначена державними нагородами – Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2004 р.), Орденом княгині Ольги ІІ ступеня (2018 р.).

Вона не приховує:«Я щаслива у своєму житті. Господь подарував мені сонячну дорогу і сонячних людей, які допомагали і підтримували мене. Він благословив мене пізнати Любов. І тому я стверджую, що любов не знає кордонів, перешкод, обмежень. Любов – це важка праця, любов – це жертовність, це – мистецтво. Любіть, і хай серця Ваші сяють сонцем для інших» .

Валентина Михальська народилася 15 серпня 1964 року в селі Хворостів на Любомльщині (нині – Ковельський район) у селянській родині. Батьки – Михайло Антонович і Тетяна Дементіївна – виховували трьох діток: доньку Ганну, сина Миколу, а Валя була другою дитиною у сім’ї.

Дитинство художниці минало в дідусевій хатині під солом’яною стріхою, з однією великою кімнатою, яка була і спальнею, і їдальнею, і гостьовою. Але в ній було завжди прибрано і затишно, пахло пирогами і... глиною, якою мама змазувала долівку.

Вечорами, після важкої праці, родина збиралася разом. Мама займалася рукоділлям, а тато допізна виготовляв столярку до нової хати. Але були і такі вечори, коли  брав до рук книжку «Три золоті слова» і читав дітям казки. Валя любила такі вечори, зігріті теплом батьківської любові. Саме від батьків вона перейняла все найкраще.

 «Я вчилась від тата і мами доброті, працелюбності, щирому ставленню до людей, умінню якісно виконувати свою роботу, – пригадує художниця. – Все життя вони допомагали і підтримували мене. Тато майстерно виконував будь-яку роботу, мама вміла вишивати, шити, працювати за ткацьким верстатом (ткала полотна і рядна), вести господарку. Мама вміла співати, можливо, тому і я була солісткою шкільного хору.

 Батьки завжди чекали мене з відкриття виставок, на які я їздила з братом Миколою, із зустрічей, на які мене часто запрошували. Згодом тато мені скаже: «Я горджусь тобою».

Моїми помічниками були: моя сестра Ганнуся (за фахом – інженер-будівельник) і брат Микола – різьбяр по дереву, столяр. Вони були моїми порадниками, моєю радістю, моєю втіхою. Згодом їхні діти допомагатимуть і підтримуватимуть мене: донька моєї сестри, Тетяна, і син – Михайло, син мого брата – Юрій. Я їх дуже люблю. Це – моя родина».

 З цієї хатини дівчинка пішла до місцевої сільської школи. В 1971 році вона за станом здоров’я продовжила навчання в спецшколі-інтернаті міста Костопіль на Рівненщині. Згодом художниця, згадуючи про навчання у цій школі, називатиме її найкращою у житті. Це були чудові роки дитинства, час навчання, спілкування, гарту.

А вже в 1976 році батьки були змушені забрати Валю додому, бо вона перестала ходити. На той час їй виповнилося 11 . Щоб заповнити дні, треба було чимось займатись. «Я гралася ляльками, –  пригадує художниця, –шила для них одяг, і це вміння згодилось мені у дорослому житті. Вчилась плести, вишивати, робити поробки з паперу, читала, любила малювати». Тоді ще Валя не знала, що саме малювання стане «піснею» її життя, її покликанням. Кожен період життя художниці дарував їй зустрічі з людьми, які формували її світогляд, творчість, духовність.

 Знайомство з художником Михайлом Найдьоновим у 1984 році дало їй поштовх для творчої роботи. Кожного дня по кілька годин Валя старанно малювала, освоювала різні техніки, шукала свій шлях у мистецтві. «Було нелегко, бо на той час моїми вчителями були тільки книги і журнали про малярство», – пригадує художниця.

Зустріч із священником Георгієм (в миру – Юрієм Красновським) у 1988 році, який приїхав у село і служив у місцевому храмі Різдва Богородиці, ще більше запалила в серці молодої дівчини іскорку любові та віри в Бога, яка протягом її життя тільки зміцнювалася і ставала непохитною.

Віра допомагала Валі жити й творити, долати будь-які труднощі і фізичний біль. Це був той час, коли художниця, за порадою священника, освоювала новий напрямок у своїй творчості – іконопис.

Результатом плідної праці багатьох років у 1992 році стало відкриття персональної виставки художниці в залах Волинського обласного краєзнавчого музею у місті Луцьку. Саме тоді відбулось знайомство з директором цього закладу Анатолієм Силюком, художником Орестом Хмельовським, журналісткою Валентиною Штинько. Ці люди стали знаковими у житті художниці, в її творчості.

 Десятиріччя 90-х було плідним у творчій роботі мисткині. Вона працювала у різних техніках: кольорові олівці, акварель, пастель, гуаш. Отримавши пропозицію від поетеси Євгенії Лещук проілюструвати її вірші, освоювала техніку  «туш і перо», роботу над екслібрисами.

 Згодом Валентина Михальська братиме участь у 16-му та 17-му Міжнародних конкурсах «Премія миру» та конкурсах екслібриса, присвячених Леонардо да Вінчі та Данте Аліг’єрі в Італії, й отримає відзнаки.

 

Ці портрети вражають своєю схожістю з прототипами і справді «випромінюють енергію Божої любові». Фото з архіву Валентини МИХАЛЬСЬКОЇ.

 Добрим ужинком для художниці стали її персональні виставки. Її дивовижний світ – у портретах, пейзажах, натюрмортах, серед яких були відомі роботи художниці: «Автопортрет у капелюшку» (1997), який згодом створить Юрій Савка, відомий волинський вишивальник, і долучить до своєї колекції видатних українців, «Розлука» (1997 ), «Портрет Олі» (1997), «Весна» (1997), «Хутір» (1996), «Хмільні вишні» (1995), «Маленький гість» (1996), «Стиглі сливи» (1996) і мініатюри-монотипії могли побачити у виставкових залах музеїв міст: Любомль, Ковель, Луцьк, Володимир, а також – у Музеї-садибі Лесі Українки в селі Колодяжне.

 Кінець1990-х був позначений створенням серії графічних портретів «Жінки Волині». До неї увійшли портрети жінок родини Косачів: Олени Пчілки, Лесі Українки та її сестер – Ольги, Ізидори, Оксани, бабусі Єлизавети Драгоманової. Також – волинських письменниць: Валентини Штинько, Надії Гуменюк, Олени Криштальської, Євгенії Лещук, відомої української акторки Наталії Ужвій (уродженки міста Любомля) і автопортрет самої  Валентини Михальської.

В результаті плідної роботи з’являється серія «Чарівна мелодія акварелі». Під час відкриття виставки в Любомльському краєзнавчому музеї в 1998 році, волинська художниця Наталія Блонська сказала: «Валині творіння – це робота розуму, душі, емоцій, а виконані графічно портрети серії  «Жінки Волині» – це прекрасний внесок в історію нашого краю, портрети жінок, котрі формуюють нашу духовність. На чарівному образі жінки концентрується багатобарвне бачення світу. Вражає, що без будь-якої професійної підготовки її рукам підкоряється багатство задумів, художня техніка її робіт – довершена та витончена».

З ініціативи директора Волинського краєзнавчого музею Анатолія Силюка і за допомогою культурно-виставкового центру «Райдуга» міста Вознесенська Миколаївської області, який у цей час експонував у музеї привезені полотна Миколи Реріха, картини художниці (після закриття її персональної виставки у музеї) помандрували в успішний тур містами України: Вознесенськ, Запоріжжя, Нова Каховка, Кривий Ріг, Львів. Це був початок 2000 року.
Валя поспішала жити і працювати. З’явились нові роботи, серія натюрмортів, виконаних кольоровими олівцями, пейзажі, портрети.

Її творча скарбничка збагатилася ілюстраціями як до поетичних збірок, зокрема «Дощу мелодія блакитна» Анатолія Махонюка (1998) (Волинь), «Вершина» Євгенії Лещук (1999) (м. Львів), «В огромі неба» Наталії Сосюк (2006) (м. Рівне), «Дорога до обрію» Ніни Шаварської (2008 ) (м. Київ), так і до дитячої літератури.

Завдячуючи знайомству зі, світлої пам’яті, Миколою Онуфрійчуком, письменником, поетом, краєзнавцем, публіцистом, перекладачем, головою Волинського обласного громадсько-культурного товариства «Холмщина», членом НСПУ, яке переросло у багатолітню дружбу, щире спілкування та пропозицію письменника проілюструвати написані ним загадки для дітей. Так побачила світ книжечка «Загадайлівка». «Це була перша робота над ілюстрацією для дітей. Це був мій перший іспит, який я склала успішно, – пригадує художниця. – Книжечка користувалась великим попитом, про що не раз мені говорив Микола Антонович».

 Відтоді робота над ілюстраціями не припинялася. Підтримуючи дружні стосунки з директоркою Музею-садиби Лесі Українки в селі Колодяжне Вірою Комзюк, Валентина реалізувала її ідею – проілюструвати твори для дітей Лесі Українки.

У 2000 році вийшла друком казка «Лелія», а 2003 року – вірші для дітей поетеси «Вишеньки-черешеньки» з ілюстраціями художниці. Минуть роки, і Валя Михальська проілюструє поему Олени Пчілки «Козачка Олена», яка побачить світ 2014 року.

Загалом у світ вийшло 17 книжок для дітей, проілюстрованих художницею, не тільки авторів із Волині, але й сусідньої Рівненщини. Серед них – єдина авторська книжка «Казка оживає знов» (2006), де художниця виступає не тільки як ілюстратор, а й є автором віршів. У передмові до цієї книжки Ярослав Шургот із Тернопільщини, член Національної спілки журналістів України, письменник, писав: «У цій книжечці Валя Михальська приходить до нас не лише як художниця, але й як поетеса. Не втомлююся подивовуватись, наскільки багатогранні у високодуховних виявах талановиті люди!.. Не боюся стверджувати: Валя Михальська в живописі – поетеса, а в поезії – художниця. Барви її творів – багатомовні, а слова – веселково-кольорові. Усе це, переплітаючись, створює неповторну палітру її творчості, яка несе потужний заряд духовності й любові».

А Валентина Штинько, членкиня Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України, письменниця, ось що сказала про Валентину Михальську: «Світла, сонячна душа художниці виявилася й надзвичайно чутливою до слова. А воно, мов чарівна жар-птиця, не завжди дається до рук, опирається, пручається, немов у хованки чи квача бавиться… Не була б то Валя Михальська, коли б не спробувала те слово приборкати, заримувати, у строфу поставити і вдихнути у рядки казку, яка неодмінно оживає десь «за сонячним порогом»…». Творча співпраця двох Валентин виявилася дуже плідною. В 2009 році виходить друком книжка для дітей, автором якої є Валентина Штинько, «Давай дружити». 2012 року побачила світ друга книжка авторки «Мартинове щедрування». А через 2 роки,  2014-го, поетеса і художниця зробили подарунок для дітей, створивши книжку «Що забула борсучиха?».

  «Я люблю дітей, люблю працювати з ними і працювати для них, – говорить мисткиня. – Тому й ілюстрації створювала яскравими, радісними, наповненими любов’ю і позитивом».

Свою любов художниця дарувала дітям під час проведення уроків образотворчого мистецтва у своїй кімнаті, працюючи вчителем у Хворостівській школі з 1995-го до 2007-го року.

«Усі діти – унікальні й талановиті, їх просто треба любити і працювати з ними, щоб вони виросли гідними громадянами своєї країни, які будуть любити і шанувати свою мову, традиції, культуру, свою Україну», – наголошувала Валентина Михальська.

 

Освоївши техніку  «туш і перо», художниця створює серію робіт під назвою «Червоне і чорне». «Цей задум виник, – пригадує Валентина, – завдячуючи зустрічам і спілкуванню зі світлої пам’яті Олександром Дремлюком. Це він спонукав мене до нової роботи після тривалої перерви у творчості».

 А в 2003 році відбулась персональна виставка графіки «Червоне і чорне» та презентація однойменного альбому з графічними роботами Валі Михальської.

У вступному слові до альбому, світлої пам’яті, Орест Хмельовський, педагог, літератор, науковець писав:

«…Валентину Михальську вибрала для випробування на Світло Сонячна дорога. Вона зіткана з хвилювань променів, і у ній нема темені… Графіка – це гра…, світло і тінь «Божественної комедії»… Кожному дається інструмент… В одного він – смичок скрипки, в іншого – перо барвника. Валя вибрала перо, але пише кров’ю і любов’ю… Тішуся, що Валя професійно й талановито осягнула цей метод «Божої любові», цю праістину очевидного». Графічний цикл «Червоне і чорне» є знаковим у творчості мисткині, він позначає сходження на Вершину, до Світла.  

Цього ж року була заснована Обласна мистецька премія імені Валентини Михальської, першим лауреатом якої став молодий художник-кераміст Володимир Хижинський.

Паралельно з роботою над графікою, художниця працювала над улюбленими жанрами. З’явилися серія пейзажів, нові портрети, натюрморти. В цей період відбулись персональні виставки художниці в містах: Рівне, Костопіль, Шепетівка, Хмельницький, Київ і в селищі Маневичі. Пам’ятним для мисткині було відкриття виставки у краєзнавчому музеї міста Костополя.

«В Костопіль, у місто мого дитинства, я їхала з особливим трепетом, уже як відома художниця,  – пригадує Валентина. – Це – найкраща школа мого життя, де я навчилась читати і писати. Маленькою дівчинкою навчилась акуратності і зібраності, взаємодопомозі… Це була незабутня зустріч з першою вчителькою – Зіною Панасівною Галан, вчителями і вихователями школи-інтернату, яка відбулася через 25 років після того, як я залишила школу».
В 2004 році художниця Валентина Михальська уже вдруге їхала до Києва. Двома роками раніше її виставка відбулась в Українському гуманітарному ліцеї ім. Тараса Шевченка завдяки землякові й давньому другові, головному лікареві районної лікарні міста Сокаля на Львівщині, Аркадію Каліщуку.

  Саме там художниця познайомилась з виконавчим директором МГО «Волинське братство» Валерієм Фенем, генералом-лейтенантом Олександром Скіпальським та членкинями жіночого клубу «Волинянка».

 Цього року відкриття персональної виставки художниці відбувалося у виставкових залах Національної спілки художників України. Про таку подію мисткиня могла тільки мріяти. Її мрія здійснилася за допомогою і за підтримки Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», яке очолював на той час світлої пам’яті Данило Курдельчук, голова Укрінюрколегії, і жіночого клубу «Волинянка», головою якого була Жанна Шнуренко.
«Дивосвіт Валентини Михальської» був наповнений картинами різних жанрів. Експонувалось понад 100 робіт.

 «Донькою Лесиного краю» назвав Валентину Михальську наш земляк Євген Сверстюк, поет, культуролог, доктор філософії. Високо оцінив пейзажі – улюблений жанр мисткині – Василь Перевальський – голова Національної спілки художників України, Михайло Селивачов – професор, доктор мистецтвознавства, художниці Лариса Іванова, Галина Севрук. Вони захоплювались осяянням Валиних робіт, її променистою усмішкою і поглядом. Тоді і саму художницю назвали «витвором мистецтва».

«Це були 10 неймовірних днів у столиці. Я перебувала під враженням від відкриття виставки, раділа, що робота моя була визнана професійною. Це були дні зустрічей, екскурсій, знайомств, гостини у жіночому клубі «Волинянка»», - пригадує художниця.

Наступні роки творчої діяльності мисткині знову були наповнені роботою, відкриттям нових виставок, поїздками. Були створені серії «Метелики» (2008), «Літо пахне квітами»(2009), «Зимова казка» (2014), «Келишки» (2015), «Ягідки» (2015).

З нагоди 50-річчя художниці, у серпні 2014-го, у Волинському краєзнавчому музеї відбулася персональна виставка «Мистецький світ Валентини Михальської». Про картини глядачі казали, що вони дихають добротою, любов’ю до життя, фантастичним відчуттям гармонії. 116 картин в експозиції відображали одухотворену Сонячну дорогу Валиної самовідданої мистецької звитяги.

 Керівник  Художнього музею міста Луцька, мистецтвознавиця Зоя Навроцька, не приховувала свого подиву і заслуженої оцінки творчості художниці: «Нам важко було підбирати картини для виставки, щоб яскраво показати пошук і результат самобутньої художниці: за колір, за співзвучність, за лінію та її точність, за володіння тушшю і пером.

 Те, що професіоналу дають підказки професійних художників, Валя відкриває сама. Ця художниця захоплена життям, його красою, багатогранністю, світлом дитинства, казок, міфів. Інтелект, захоплення, мрії залишилися на цьому папері. Все сповнене прагнення гармонії. Тут немає нічого руйнівного, немає хаосу. Мистецтво Валентини Михальської людинолюбне – те, яке любить світ. Такими самобутніми і вільними у виборі художниками керують бажання краси, ствердження життя. Ці митці іноді перевершують своєю любов’ю до мистецтва, своєю пошаною до творчості дуже іменитих людей».

Цю думку доповнює сама авторка художніх робіт: «Нині у світі – дуже багато зла і агресії. Я хочу, щоб люди пізнали любов, щоб нею наповнювали свої серця. І, дивлячись на мої картини, ставали добрішими і світлішими. Любов подолає все, все очистить і зцілить. Художник – це інструмент у Господніх руках, він має сіяти зерно доброго і позитивного…».

Я хочу, щоб люди пізнали любов, щоб нею наповнювали свої серця. І, дивлячись на мої картини, ставали добрішими і світлішими.

Кожен, хто відвідував виставки художниці Валі Михальської, пригортався до її творчості серцем – зцілював душу, під враженням переосмислював своє життя, збагачувався духовно.

Того ж 2014 року, з  ініціативи директора Волинського краєзнавчого музею, заслуженого працівника культури України Анатолія Силюка, був втілений проєкт пересувних виставок «З любов’ю до життя», і картини художниці три роки поспіль мандрували країною, переїжджаючи з музею до музею. Із творчістю Валентини Михальської могли ознайомитись жителі таких міст України: Луцьк, Сарни, Костопіль, Олександрія, Рівне, Березне, Корець, Хмельницький, Шепетівка, Нетішин, Почаїв, Володимир, Нововолинськ, Сокаль, селища Маневичі та села Колодяжне.

Пам’ятною для мисткині була виставка у Любомльському краєзнавчому музеї в 2015 році – «Осінній вернісаж». Багатолітня співпраця з музеєм і його директором Олександром Остапюком, яку започаткували ще у 1990-х роках, була багата на персональні виставки, зустрічі, спілкування. У фондах музею зберігається найчисельніша колекція подарованих художницею картин, кілька папок з документами, світлинами, газетними публікаціями. І цього разу Валентина Михальська прийшла зі своїм щедрим ужинком до земляків, щоб подарувати їм радість зустрічі з мистецтвом і ще раз засвідчити їм свою любов і шану.

На відкритті виставки були присутні гості, серед яких і Анатолій Силюк, тодішній директор Волинського краєзнавчого музею. У своєму виступі він згадав про відкриття виставки у Львові, у «Шевченківському гаї»: «Ця виставка стала визначальною. Картини художниці були визнані професійними. В захопленні були львів’яни і гості міста творчістю Валентини». Відзначив майстерність мисткині, зокрема в роботах, виконаних кольоровими олівцями. Згадав і про попередні успішні виставки Валентини Михальської, на відкриттях яких він був присутній у таких містах: Рівне, Корець, Костопіль, Олександрія та в селі Колодяжне.

 Із особливою теплотою цю подію згадує і художниця: «Для мене ця виставка, яка відбулась у музеї «Шевченківський гай» у місті Львові, була дуже важливою. Львів – це місто мистецтва, місто творчих людей. Мені було дуже важливо почути оцінку фахівців про мою самодіяльну творчість. Я була приємно вражена, що мої роботи, зокрема пейзажі, виконані аквареллю, були визнані високопрофесійними. Неймовірною несподіванкою для мене було те, що на відкриття виставки, щоб мене підтримати, приїхала творча інтелігенція Волині: директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк, письменники – Валентина Штинько, світлої пам’яті Микола Онуфрійчук, Олена Криштальська, Василь Гей. Це люди, яких я любила і шанувала, і підтримувала з ними зв’язок протягом багатьох років».

 А подруга художниці Антоніна Кравчук наголосила: «Цей дивний життєствердний вернісаж – результат подвижницької праці нашої Валі. І якби кожен з нас так старався жити і творити те, що вміє, як Валя, уявімо, яким би красивим і багатим був світ навколо нас».

Директор Любомльського музею Олександр Остапюк у своєму виступі зазначив: «Зустрічі і розмови з Валею цікаві тим, що вона завжди надихає своїм оптимізмом, позитивом, красивими ліричними роздумами. Попри те, що свій час вона проводить у маленькій кімнаті з єдиним вікном, яка є і майстернею, куди майже не заглядає сонце, її світогляд – багатий і людинолюбний, а настрій – патріотичний. Їй болить душа за Україну, за воїнів, які мужньо виганяють ворога з нашої землі…».

Таку патріотичну позицію Валентина Михальська висловила у газеті «Волинь-нова» у 2014 році: «Народе мій! Ти подолав страх! Воїни України, будьте єдині з народом! Жити на своїй землі, працювати й відчувати захист і стабільність, ростити дітей, не боятись за їхнє майбутнє, славити Бога – це не злочин! Народе мій, не відступись! Будь вільним на своїй землі!»

 Підсумком багатолітнього приятелювання з газетою «Волинь» стало те, що у 2016 році, в День журналіста, в Палаці культури Луцька головний редактор газети Олександр Згоранець вручив художниці, справжній українці, найпрестижнішу нагороду – диплом «За служіння суспільству» імені Степана Сачука. Того ж дня відбулось відкриття виставки «Любов моя – Україна» в стінах редакції газети «Волинь-нова».

Роком пізніше, з ініціативи Олександра Згоранця, вийшов друком блок поштових марок із зображенням її графічної роботи «Життя як пори року» із серії «Червоне і чорне».

 І знову – Київ… У 2018 році в Національному музеї літератури України, з ініціативи і за підтримки жіночого клубу «Волинянка», почесним членом якого є художниця Валентина Михальська, та за особистої підтримки подружжя, Галини та Валерія Бідношей, за сприяння голови МГО «Волинське братство» Сергія Шевчука, відбулася пам’ятна спільна виставка мисткинь з Волині, художниць Валентини Михальської, Валентини Протопоп та вишивальниць – світлої пам’яті, сестер Галини та Світлани Махонюк – «Перлини Волині».

В експозиції презентували графіку й живописні роботи художниці Валентини Михальської, графіку Валентини Протопоп, вишиті рушники сестер Галини та Світлани Махонюк. Виставка мала великий успіх.

 «Для мене велика честь бути поруч з майстрами такого рівня, як Валентина Протопоп і сестри Галина та Світлана Махонюк, – говорить художниця. – Свого часу я з задоволенням і трепетом працювала над поезією їхнього брата, поета, світлої пам’яті, Анатолія Махонюка, створюючи до неї ілюстрації. Так побачила світ збірка поезії «Дощу мелодія блакитна». Завжди радо зустрічала мене молодша сестра Махонюків – Людмила, яка була порадником і критиком для сестер і брата, бо сама добре володіє поетичним словом.

Свого часу я з задоволенням і трепетом працювала над поезією їхнього брата, поета, світлої пам’яті, Анатолія Махонюка, створюючи до неї ілюстрації.

 Наше знайомство відбулося на початку 90-х і тривало десятки років. Я пам’ятаю наші зустрічі, мої гостини в родини Махонюків, які жили й творили у селі Овадне Володимирського району, і гостини у Валі Протопоп, яка мешкає у селі Древині Іваничівського району. Ми ділились творчими здобутками. Я мала можливість бачити нові роботи, що створювали митці, і захоплюватись ними. Це був високий рівень майстерності. Вишиті рушники сестер вражали своєю довершеністю, легкістю, красою, неповторністю авторської роботи. Це захоплення їхньою роботою залишиться в мене на все життя.

Валю Протопоп вважаю однією з найкращих серед художників-графіків України. Її графіка дивовижна, витончена, схожа на мереживо. Пейзажі та натюрморти майстрині були окрасою будь-якої виставки».

На жаль, за станом здоров’я, цього разу Валентина Михальська не змогла бути на відкритті виставки. Запрошені гості багато говорили про творчі досягнення, майстерність виконаних робіт, захоплювались талантом, мужністю і силою духу волинянок, дивувались, що люди з обмеженими можливостями знайшли себе в житті, стали відомими майстрами «не тільки Волині, а й України». Серед них були присутні відомі журналісти, мистецтвознавці, художники, вчені, громадські діячі, зокрема, професор, мистецтвознавець Дмитро Степовик, редактор газети «Нація і держава» Марія Базелюк, співробітник газети «Сільські вісті» Анатолій Кізлов. Також – представники «Волинського братства»: генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, народна артистка України Світлана Мирвода, режисер-кінодокументаліст, лауреат Шевченківської премії Михайло Ткачук та інші. Художник Роман Петрук зазначив: «Графічні роботи художниці Валі Михальської настільки філігранно зроблені і досконало намальовані, що їх хоч на грошах малюй! Особливо хочу відзначити монотипії Валі. Це – експромт високого естетичного смаку… Високий рівень майстерності – від любові… В них відчуваються глибинні почуття. Це – від Бога…».

 Кінорежисер Михайло Ткачук розповів про творчість Валентини Михальської, з якою знайомий особисто, і згадав про її виставку в Луцьку, в краєзнавчому музеї, 1993 року: «Валентина – сильна жінка, вольова. Її картини – це мова правди». Генеральний директор Національного музею літератури Галина Сорока підсумувала: «Це – свято культури, майстерності, свято духу й героїзму людей, які перемогли недугу. Хочеться подякувати майстриням за цю казку, яку вони принесли в музей, за те світло й красу, які випромінюють їх твори. За ту любов до рідного краю, якою наповнені всі роботи, за все добро, що увійде у душі відвідувачів цієї виставки».

Життя художниці Валентини Михальської – багатолюдне, а її творчість – багатогранна. Вона захоплювалась і була закохана, любила своє село і вважала його центром всесвіту. Вона раділа, співала, сумувала, славила Бога, молилась за Україну і свій народ.

«Я щаслива у своєму житті, – не приховала художниця. – І живу тому, що я люблю Бога і людей, життя, бо воно – дивовижно красиве. Господь зіткав мою дорогу із сонячного проміння, з любові, добра, радості й світла. Я вдячна всім, хто підтримував мене у житті, дякую за дружбу зі мною».

 Валентиною Михальською не можна не захоплюватись, її не можна не відкривати при кожній зустрічі заново, її не можна не любити, як і її виплеканих, мов діточок, картин.

Творчий спадок художниці – це скарб для України. Колекцію її робіт з радістю прийме будь-який музей для показу у своїх виставкових залах.

P.S. Життя триває. Художниця незмінно любить сонце і небо, радіє кожному дню, хоча за станом здоров’я постійно перебуває вдома. Підтримує зв’язок з людьми, яких любила і любить. Молиться, чекає перемоги України і впевнена, що вона настане раптово. «Ціна свободи і перемоги  є дуже висока – життя. А по-іншому не буває, – стверджує мисткиня Валентина Михальська. – Люблю Вас і Україну!».

Спогади художниці записала сестра Ганна МИХАЛЬСЬКА, село Хворостів. 2024 рік.

Читайте також: «ЯКБИ МОГЛА – САМА ПІШЛА БИ НА ФРОНТ І ПОВЕЛА ЗА СОБОЮ ЛЮДЕЙ».