«Мамо, не ображайся: я – під військкоматом…»: волинянин покинув заробітки і став на захист України

Правда, молодий чоловік трохи підкоректував свій маршрут – не додому перш поїхав, а у Камінь-Каширський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки

«Ще підлітком Саша був серед учасників Євромайдану в Києві»

Сьогодні, коли вже другий рік нема сина його мама, Наталія Іванівна, живе спогадами про нього. І коли ми зустрілися, то розмова саме з цього й почалася: яким ріс Сашко, до чого прагнув? 

Він – найстарший у нашій сім’ї, маю ще двох доньок, – розповідає жінка, яку доля вдягла в чорний колір смутку. – Ріс допитливим хлопчиком. Багато що пробував робити. Футболом захоплювався – збиралися часто з ровесниками на сільському стадіоні. Згодом – додався велосипед, техніка.

Це й визначило те, що після дев’ятого класу Олександр Чирук вступив у Київський радіомеханічний коледж при столичному авіаційному університеті. Але провчився там лише півтора року. І в Наталії Іванівни такий спомин про те, чому син залишив коледж:

 – Настав листопад 2013-го. І сталося так, що ще підлітком Саша був серед учасників Євромайдану в Києві. Я боялася за нього. Забороняла самому ходити на Майдан. І тоді він вирішив це питання так: приходив до тьоті (моя сестра живе в Києві), і, яка б утомлена вона не була, стягував, як мовиться, її з дивана, й вони прямували на Хрещатик. Син вважав своїм обов’язком бути там. У мене зберігся знімок, зроблений 31 грудня. Тоді я з донькою приїхала до Саші в Київ, і ми всі в новорічну ніч були серед протестувальників – зустрічали Новий 2014-й рік. Ще ніхто не думав про те, яка трагедія розіграється тут скоро, – про Небесну сотню. Але, мабуть, у мене було якесь недобре передчуття, і я вмовила Сашка, щоб ми забрали документи з коледжу. Тож один семестр десятого й одинадцятий клас він закінчував у Тоболівському ліцеї.

Одержавши атестат про середню освіту, Олександр Чирук хотів учитися, на психолога в одному з вишів Луцька. Та коли дійшло до того, що вже треба було везти документи,  хлопець сказав матері: «Я на платне навчання не піду» (у нього був саме такий варіант – Авт.). Він став студентом Камінь-Каширського профтехучилища з тим, щоб потім «мати шанси вступити на державну форму навчання». Обрана спеціальність була пов’язана з обслуговуванням та ремонтом комп’ютерів – а це якраз те, до чого в нього лежала душа. 

«Декілька місяців його дорога лежала між роботою і військкоматом»

Потім життя набрало якогось прискореного темпу – Олександр ніби поспішав більше зробити, побачити, пізнати, пропустити через себе. Він вчився заочно у Волинському інституті економіки і менеджменту й працював, «бо треба гроші заробляти». Як і багато його ровесників, вирушав за кордон. В основному – у Польщу. Їздив і в Румунію. А перед великою війною був у Німеччині. Мав там, як казав матері, коли вони спілкувалися телефоном, дуже хорошу роботу в приватній будівельній фірмі. Перед новим 2022 роком збирався приїхати додому, щоб побачитися з рідними, погостювати. Але на роботі обставини склалися так, що поїздку на Волинь довелося відкласти. Тож того разу Олександр затримався в Німеччині аж на п’ять місяців. Наталія Іванівна розповідає:

 – У перші дні повномасштабного вторгнення Саша разом з іншими хлопцями возив наших біженців від українського кордону  до Німеччини (власник фірми і транспорт надавав, і пальним забезпечував). І ось уже березень. Я знала, якого дня Саша виїхав додому. Але щось нема дзвінка від нього й нема. А коли, нарешті, зателефонував, то я сказала: «Щось ти довго кордон проходиш…». У відповідь на це почула: «Мамо, не ображайся: я – під військкоматом…». 

Дорога, по якій рухалася машина, була заздалегідь обстежена. Але, на жаль, вона натрапила на протитанкову міну й підірвалася.     

Ось так, навіть не зайшовши до рідної хати, Олександр Чирук, якого, до речі, свого часу на строкову службу не взяли за станом здоров’я, поспішав стати у стрій захисників України. Чи не було із сином розмови з приводу того, щоб залишився за кордоном? На це запитання мама Героя, Наталія Балик, сказала:

– Ні… Пам’ятаючи Майдан, я знала, що говорити про це із сином – марно. Якщо він задумав щось, то не відступиться… Як тільки почалося повномасштабне вторгнення росіян, я передбачала, що таким буде рішення Саші – йти бити ворога. Правда, перший раз його, знову ж таки за станом здоров’я, не мобілізували. Це його мучило. Щоб не сидіти вдома без діла, поїхав до Луцька, де мав друзів. Влаштувався на роботу. Знов поїхав у Камінь-Каширський військкомат. Звідти його направили у Маневичі – за територіальною приналежністю нашого села… Декілька місяців його дорога пролягала між роботою і військкоматом. А закінчилося тим, що одного дня Саша зателефонував і казав, що йде служити. 

Почався відлік тих 149 днів, які розлучили їх назавжди.   

«1-го грудня загинув син, а хоронили ми його майже через два місяці» 

Це був липень 2022-го. Підготовка в центрі «Десна», потім  ще місяць – у Великобританії. Навчатися Сашкові було цікаво. Це відчувалося, пригадує жінка, коли він телефонував і розповідав, як день пройшов, ділився враженнями. Син завжди був на зв’язку – так у них склалося ще до великої війни. Сашко старався зателефонувати додому чи хоча б есемеску написати, знаючи, що мама хвилюється, чекає від нього звістки. Після Великобританії було навчання ще на одному із полігонів Львівщини. Там хлопці вже вибирали конкретну спеціальність. Як пізніше Сашко розповідав матері, йому хотілося керувати безпілотниками, але вирішив не виокремлюватися й пішов, як і більшість, з ким служив з самого початку, у протитанковий підрозділ. Перш на макетах випробовували бійці свої теоретичні знання, а потім почалася реальність. Восени хлопців із полігону повезли на передову. Служив Олександр Чирук у 14-й бригаді.

– Якогось дня я подзвонила Саші, – пригадує Наталія Іванівна. – Він відповів. Чую в телефоні вибухи. Питаю: «Сину, як ви там витримуєте?». А він на це: «То далеко… Ми вже звикли…». А затим – такі слова: «Ми, то ми… А як діти витримують це? Тут же люди живуть – і старші, й молодші чи зовсім малі». Тоді він був на Харківському напрямку.

А загинув боєць…– на Донеччині під Ямполем. Життя його обірвалося 1-го грудня 2022 року.

 – Всі дні Сашка на війні я з ним прожила, – каже згорьована жінка. – Довіку пам’ятатиму 30 листопада. Ми з ним тоді довго  телефоном говорили. Зв’язок, на диво, був хороший – ніщо не переривало нашої розмови. Як виявиться, – востаннє чула голос сина… Він сказав, що наступного дня їде на завдання. До того ж – не зі своїми хлопцями з протитанкового взводу, а з підрозділом розвідки, в який його вже не раз запрошували перейти. Побратими, котрі були на похоронах, розповідали, що дорога, по якій рухалася машина, була заздалегідь обстежена. Але, на жаль, вона натрапила на протитанкову міну й підірвалася. Лише водій вижив, а троє бійців загинули. Серед них лучанин – капітан Владислав Чігасов і Олег з Києва, з матір’ю якого Наталія Іванівна познайомилася заочно вже тоді, як їхніх синів не було в живих («Випросила номер телефона цього хлопчика у морзі, щоб знайти його рідних, поговорити з ними, бо ж у нас – спільне горе»). 

Жінка знала, що, як це не раз було, два – три дні син міг не виходити на зв’язок. І цього разу чекала. Але коли вже п’ять днів минуло, а син не обізвався, то зрозуміла – щось сталося. Телефонувала командиру взводу, номер якого мала. Не відповів. А п’ятого грудня Наталії Іванівні принесли з військкомату сповіщення про загибель сина. І сказали, що їй треба їхати в Дніпро, щоб здати аналіз ДНК – інакше тіло Сашка нереально було б ідентифікувати… 

Майже два місяці довелося чекати результатів дослідження. Лише 22 січня 2023 року віддали матері тіло сина, який поповнив Небесний легіон на 26-му році життя. У день похорону горе Наталії Балик – старости Тоболівського старостинського округу, до якого належить Рудка-Червинська, – прийшли розділити небайдужі односельчани.

«Не встиг посадити свій сад»…

Згадуючи, яким добрим, чуйним сином був її Сашко, Наталія Іванівна розповідає з докором самій собі:

 – Син міг подзвонити й сказати: «В мене така цікава ідея є». А я йому: «Сину, я на роботі – зайнята, не можу говорити». Зараз думаю, нащо так зробила? Це ж про якусь його ідею так і не дізналася. Саша любив порадитися зі мною.

А ще він з дитинства фотографувати почав. І знімки в нього були завжди цікаві, бо умів вловити неповторну мить. Бувало, йде вулицею, як це було, коли жив у Луцьку, й у телефонній розмові зі мною коментує те, що бачить: квіточка гарна росте, листочок якийсь особливий привернув його увагу. Навіть коли на передовій був, то йому й там вдавалося бачити щось таке, що гріло душу.

Кажуть, чоловік має за своє життя збудувати дім, посадити дерево, виростити сина. Наталія Іванівна впевнена, що якби не війна, то це кредо стало б для її Сашка дійсністю. Адже він був цілеспрямованим, майстровитим – «ремонт у хаті міг повністю зробити, бо вмів і штукатурити, й плитку класти, й навіть підвісні стелі натягувати».

 – А щодо саду, –  каже жінка, то це була його мрія. Якось, як був у Польщі, то знайшов для власника садового господарства, де працював, покупця з Чернігівщини на велику партію саджанців. Коли українець забирав продукцію, то син домовився з ним, аби двадцять саджанців переслав нам Новою поштою. А мені зателефонував: «Мам, посади тимчасово… Я приїду, то вже впорядкую». Не встиг Саша сад свій впорядкувати – так і ростуть яблуньки, груші, абрикоси, які я посадила рядочком. Він все у роз’їздах був –  телефоном розказував мені, як підрізати деревця, підживити. Просив на відео показати, як його садочок вбирається у цвіт. Уже не попросить… А побачив би і плоди… 

Із сумом говорить Наталія Іванівна про те, що її Сашко не встиг сім’ю створити: 

– У нього була дівчина, Марія. Вона – теж із Камінь-Каширського району. Син багато мені про неї розповідав. Я відчувала, що йому хотілося, щоб ми побачилися. На жаль, це сталося тільки на похоронах. Марія приїжджала – проводжала Сашка в останню земну путь. І потім ми з нею бачилися, спілкувалися.

Жінка вдячна їй, як і всім, хто пам’ятає її сина. До речі, на сайті Президента України свого часу була зареєстрована петиція про присвоєння Олександру Чируку звання Героя України. Хоч вона й не набрала необхідних 25 тисяч голосів, жінка вдячна тим тисячам людей, які її підтримали. А для неї самої Сашко – Герой відтоді, як прийняв рішення йти на війну – захищати Україну від ворога. З такою думкою одержувала посмертну нагороду сина – Князівський хрест «Назавжди в строю».