Зі своїм господарем, Анатолієм, – чотирилапий «солдат» Барсик вже побував навіть на Волині
Чому воїн із Волині просив передати на Донеччину… сіль
Цьогоріч 13 липня на війні зустрів ювілей ще один наш земляк – Анатолій Савчук. – Не знаю, де я буду в день свого 50-річчя, та завтра мене точно не буде вдома, – сказав у телефонну слухавку він, оператор протитанкового ракетного комплексу 100-ї окремої механізованої бригади, сержант ЗСУ з села Печихвости Горохівської територіальної громади Луцького району, з іскринкою гумору, за кілька днів до своїх знакових іменин
«з ним надійно на службі й порядно у дружбі»
Розумію, що «не знаю, де» – то «нуль», а «вдома» – окопи за кільканадцять кілометрів від передової лінії вогню. Анатолій Володимирович завше небагатослівно розповідає про своє життя на війні, а цього разу скупу правду про солдатські будні по-чоловічому стримано таки прикрасив прегарною мрією:
– Звісно, в день свого пів століття я хотів би бути вдома, щоб друзі приїхали до мене в гості, щоб випили чарку, згадали міліцейську службу.
Шановний Анатолію Володимировичу! Можливо, ви зараз читаєте ці рядки, бо волонтери Горохівської районної організації «Спілка учасників АТО «Щит» та її лідер Віталій Гладун доставляють газету «Волинь» на всі фронти. Тож нехай ці шпальти, разом із теплом рідного краю, передадуть вам повагу, щирі віншування колишніх колег із Горохівської районної організації пенсіонерів МВС України «Ветеран». Вони бажають вам найголовнішого: якнайшвидше повернутися додому з миром! Попереду ж бо на вашій життєвій дорозі – лише початок другого пів сторіччя.
– Із нашим Толиком легко й хочеться спілкуватися. З ним було надійно на службі, цікаво – в товаристві й дотепер – порядно, якщо йдеться про хорошу колективну справу чи допомогу комусь із «ветеранівців», – розповідає про колишнього постового ізолятора тимчасового тримання, прапорщика міліції Анатолія Савчука ексначальник Горохівського РВ УМВС України у Волинській області, лідер «Ветерана», підполковник міліції Ігор Богонос.
Коли це потужне товариство збирає для Анатолія посилку на передову, в чималу коробку втискають не лише потрібне. Кожен хоче покласти смакоту зі свого дому. Як рідному! А одного разу воїн попросив покласти, з-поміж іншого, буцку солі, який господарі дають домашнім тваринам як вітаміни.
Подзвонять рідні, друзі – теж тішимося. Такі реалії війни. Кожної хвилини наче наново проживаємо життя…
«Навіщо?» – дивувалися чоловіки тому проханню. Відповідь надійшла в короткому відео: на далекій Донеччині до рук українських солдатів, попри запах пороху, зворушливо тулилися косулі.
– Кілька місяців тому ми взяли «на баланс» Барсика й Валета – песиків, які, було, вміщалися в солдатську кишеню. Чотирилапі солдати вже виросли й стали настільки своїми, що без них бійці не вирушають навіть на ротацію. Без людяності на війні – ніяк! – стверджує Анатолій.
«ми сміємося сьогодні, бо позавчора повернулися живі
У чималому колективі міліціонерів Анатолій Савчук вирізнявся миролюбною вдачею, та воювати йшов одним із перших. Був там по місяцю-півтора, коли ще носив міліцейські погони. З органів внутрішніх справ звільнився в 2015-му році, а в 2016-му вже розпочав службу в тодішньому 1-му мотопіхотному батальйоні «Волинь». Демобілізувався в 2019-му та ще встиг назавжди попрощатися в лікарні з мамою Клавдією. В 2022-му пішов у засвіти й батько Володимир...
Тоді син вирушив у військкомат. Ходив за повісткою разів зо п’ять, та добровольців тоді вистачало. Доки чекав своєї черги, був волонтером, супроводжував поранених, а з 22 жовтня 2023 року Анатолій Савчук – у лавах бійців 100-ї окремої механізованої бригади.
«Я так хотів!» – лаконічно відповів на запитання про непохитне рішення стати захисником України. А затим висловив заповітне бажання всіх бойових побратимів: «Скоріше уже закінчити б цю війну!» До слова, на одному з військових полігонів нині готується боронити країну молодший брат Анатолія Савчука – Володимир.
…Доки розмовляємо, чую з далекої Донеччини у слухавці ще й життєрадісний сміх котрогось із побратимів героя цієї публікації та нашого часу. А він, наче серцем, відчув моє німе запитання про радість у пеклі війни, теж не переставав жартувати, кажучи: «Так, не дивуйся, ми сміємося сьогодні, бо позавчора повернулися живі. Чи пощастить так наступного разу – не знаємо. Розмовляю з тобою і радію. Подзвонять рідні, друзі – теж тішимося. Такі реалії війни. Кожної хвилини наче наново проживаємо життя… Звісно, побратими вітатимуть мене з днем народження? Що подарують? Може, шоколадку! А всі свята для нас настануть після Перемоги!»
P.S. Сказати, що бійцеві Анатолієві Савчуку і його бойовим побратимам дуже потрібен тепловізор, – це нічого не сказати. Цей недешевий прилад сьогодні, значною мірою, є гарантом життя наших захисників, а отже – й життя кожного українця. Частину власних коштів на пристрій дадуть члени Горохівської районної організації пенсіонерів МВС України «Ветеран». До цього доброчинства можуть долучитися всі, хто може. Гроші можна переказувати на банківську картку: Бабій П.І., 4790 7299 2097 2742 .
Читайте також: «Це країна, за яку честь померти»
