Марія Андріївна показувала свою нагороду, що вже стала сімейною реліквією.
Репортаж із найбільш «радіаційного села» на Поліссі, якого мало не бути
Галузія на початку 1990-х років мало статус населеного пункту, яке постраждало від Чорнобильської катастрофи та, як і сусіднє Прилісне тодішнього Маневицького району, підлягало обов’язковому переселенню. Тобто сьогодні його мало б не бути. Але з часом ухвалювалися інші закони, і таке «приречення» уряд України вже пом’якшив – «обов’язкове переселення» змінено на «гарантоване добровільне відселення». Аргументувалося це тим, що радіаційне забруднення стало меншим. А, по суті, було просто констатовано факт, що люди в основному й не збиралися «зриватися з обжитого місця»
«Що Бог дасть – те й буде»
Звичайно ж, найперше хочеться зустрітися зі старожилами, які можуть пригадати, як то було в 1990-х – це ж уже в незалежній Україні три поліські райони Волині були віднесені до радіаційно забруднених внаслідок аварії на
Чорнобильській АЕС, а їхнє село потрапило в число тих, що найбільше постраждали. За підказкою старости
Галузійського старостинського округу Віктора Красьохи, їдемо до подружжя Володимира й Марії Ружицьких. Хоч і для них – це події давні.
– Вже й призабулося, як то було, – каже Володимир Андрійович. – Але те, що нас мали переселяти, то добре знаю. У
Дубище, яке спеціально збудували в Рожищенському районі, мали ми перебратися. Та ніхто не захотів. «Що Бог дасть – те й буде», – вирішили й ми з Марією і нікуди не рушили із села. Бо нема лучче, як удома, – свій край, рідна хата… Якщо хтось і покидав Галузію, то хіба з молодих – на навчання їхали, на роботу…
Ми сиділи за столом на подвір’ї Ружицьких, в тіні дерев, що ростуть у садку, літнього дня даруючи прохолоду. Та що садок – тут сосновий бір під саму хату підступає! Село ж, по суті, розташоване серед лісу. ґрунтову доріжку перейшов – і збираєш гриби. Тим зеленим роздоллям можна, як каже Володимир Ружицький, аж до Маневич дійти, але мої співбесідники – люди вже в літах – поблизу хати мають «свої» грибні місця, які й виручають, коли хочеться смажанку для себе зготувати.
– То колись, – пригадує Марія Андріївна, – ми заготовляли багато грибів, в основному – білих. Сушили, на нитку нанизували – по сотні таких в’язочок мали. Щось – на продаж, бо ж ліс завжди годував. А то й роздавали, як треба було добрій людині віддячити...
У розмові з Володимиром і Марією Ружицькими не раз довелося почути це слово «колись». І не дивно – обоє давно розміняли дев’ятий десяток літ, тож багато прожито й пережито. Це ж вони у парі вже 62 роки! (і були ще рівненчанами, як побралися, – до Маневицького району Галузію віднесено у 1965-му). Після весілля наречена прийшла в невістки. Аж через сім років, коли в подружжя було вже четверо діток, справили новосілля у своєму будинку, де й народилася ще одна донька. А от почесну відзнаку «Мати-героїня» Марія Андріївна одержала лише у 2011 році – щоб отримати таке звання в Радянському Союзі, треба було народити десятеро дітей.
Жінка показувала свою нагороду – нагрудний знак і документ до нього. А я не могла відвести погляду від її натруджених рук, які ніколи не знали перепочинку, бо «і дояркою в колгоспі була, і свинаркою, і в польовій бригаді робила». Чоловік все їхнє спільне життя шоферував на молоковозі, вантажівці – вранці йшов із дому, а ввечері вертався, то й діти здебільшого були на дружині. Коли ж мова зайшла про те, який він, її суджений, Марія Андріївна декілька секунд мовчить, немов би оглядаючись подумки на ті роки, пройдені в одній упряжці, а затим каже:
– На житті всього буває – і доброго, й поганого. Але не бив мене мій чоловік ніколи, слава Богу. Разом дітей піднімали, а потім 16 онуків дочекалися, 14 правнуків.
Володимир Андрійович, своєю чергою, відгукується на ці слова компліментом на адресу дружини:
– Хороший характер у моєї Марії, тож і ладимо вже стільки літ…
«Який сенс хату тут будувати, якщо школи не буде…»
Ружицькі з жалем говорили про те, що «крепке було село, а зараз, вважай, половина хат пусткою стоїть: старі повмирали, молоді виїхали». От і довкруж їхнього обійстя можна нарахувати до десятка порожніх будинків, «а то ж усе сусіди були!». А вже повніша картина з приводу того, яким сьогодні є село, котрому тридцять років тому була вготована доля «переселенця», вимальовувалася зі слів старости Віктора Красьохи. 596 осіб мешкає сьогодні в селі, з них: 115 – діти віком до вісімнадцяти років. Тут є православна церква, молитовний Дім християн віри Євангельської. Також – кілька пилорам, де люди можуть якусь копійку заробити, ФАП, будинок культури, школа-дев’ятирічка. Як для невеликого села, то й непогано збереглося те, що ми називаємо інфраструктурою, яка забезпечує необхідні для життя умови.
– Хоч і не дійшло до поголовного переселення, – каже Віктор Петрович, – про яке говорили не один рік, багато людей все ж виїхало – була можливість скористатися Чорнобильською програмою і в Луцьку, наприклад, одержати квартиру.
Тобто Чорнобильська катастрофа таки посприяла тому, що кількість населення тут зменшилася. А з іншого боку, як не парадоксально, але статус села як такого, що постраждало від радіаційного забруднення, дав і свої «плюси». Виявляється, в 1996 році за чорнобильські кошти було збудовано нову школу – нині це Галузійська гімназія І-ІІ ступенів – філіал Прилісненського ліцею. І про те, яким це було порятунком, найкраще знає очільниця місцевого навчального закладу Олена Красьоха, котра на цій посаді з 2005-го. Ми зустрілися у навчальному закладі, де серпневої пори пахнуло фарбою, – тут триває підготовка до першого вересня:
– Я – галузійська. Дуже люблю своє село й не уявляю свого життя без нього. Була в останньому випуску учнів-дев’ятикласників, які навчалися ще в трьох стареньких хатинах. А директором стала ось у цій – новій, гарній школі.
Цього року в нас 83 учні. За період моєї роботи найбільша їх кількість була – 113. А найменше, куди ми «падали» в 2016-му, – 47. Тоді все йшло до того, що у селі міг залишитися тільки заклад початкової освіти. А це ж таке приміщення пропадало б! Пригадую, якраз у той період зустріла молоду жінку-односельчанку. «Чи то правда, що в Галузії не буде школи?» – спитала вона.– «Сподіваюся, цього не станеться», – сказала їй.
«Ту радіацію не побачиш, руками не помацаєш» і шкоду її не відразу відчуєш.
Людей цікавило це питання, бо від того, як воно вирішиться, залежало – залишатися в селі, чи їхати кудись, «який сенс хату тут будувати, якщо дитині доведеться добиратися на навчання в інше село?». По правді, я пішла в депутати Прилісненської сільської ради тільки через те, щоб мати можливість привернути увагу до нашої проблеми й зберегти дев’ятирічку. Добре, що такою ж була позиція й голови громади. І ось ми, як мовиться, є – майже десять років протрималися. Якби не війна, в час якої відчутно падає народжуваність, то перспектива була б ще краща. Хоч і так, вважаю, в нас – непогана ситуація: у вересні за парти сядуть десять першокласників.
А у зв’язку з цим – спогад про те, як одного року в першому класі було тільки… троє діток – от таким «неврожайним» був 2004-й. І тоді керівництво тодішнього Маневицького району вже вирішило, що це недопустимо. Вказівка була однозначна – першокласників треба перевести у Прилісне. Але очільниця Галузійського навчального закладу Олена Красьоха не погодилася з цим, «бо як можна сказати малюкам, що перед ними двері школи закриті?». І закінчилося тим, що для першачків «правдами й неправдами було організоване індивідуальне навчання, педагоги зробили все, аби вони не почувалися в школі зайвими».
«43 чоловіки з Галузії воюють на передовій»
У цьому селі я й до цього не раз бувала. Пригадую, як ходила колись по обійстях зі спеціалістом санепідемстанції, котрий вимірював радіаційне забруднення (у хлівах, де стояла худоба, дозиметр аж зашкалював). Тепер вже мало хто й згадує про радіаційно забруднене молоко, гриби. Хоч вибіркові аналізи, зокрема, базарної продукції виявляють у ній перевищення радіонуклідів. Добре це чи не дуже – людина до всього звикає. Тим більше, що «ту радіацію не побачиш, руками не помацаєш» і шкоду її не відразу відчуєш. Війна, яка сьогодні забирає життя наших захисників, ламає долі, – ось що сьогодні найбільш болить кожному.
43 чоловіки з Галузії воюють на передовій. На жаль, на місцевому кладовищі над двома могилами – жовто-блакитні прапори, які засвідчують, що там знайшли вічний спочинок Герої, котрі віддали життя за Україну. У списку
Небесного легіону – Володимир Вавелюк і Віктор Білов.
А ось герої цієї публікації – подружжя Володимира й Марії Ружицьких – вже третій рік живуть у тривозі за сина Андрія, якого мобілізували, як тільки почалася війна.
– Два роки, – розповідав батько Володимир Андрійович, – все добре було. Бог милував. А у квітні 2024-го в одній гарячій точці під Бахмутом йому відбило руку. Зараз він – на лікуванні у Дніпрі. Після поранення ми сина ще не бачили.
– Мав навесні у відпустку на десять днів приїхати, – долучається до розмови мати. – Не вийшло. Тоді один хлопець загинув, а Андрієві лице осколками посікло, руку пошматувало. Розказував, коли дзвонив, що на шкірочці вона висіла – але ж самому як відрізати? Перш у Черкасах був у госпіталі, потім – у Дніпро перевели. Мають йому протез зробити. Але то вже наша онука Іванна – дочка Андрія – краще вам про це розкаже…
Після розлучення з дружиною Андрій жив із батьками, але, як вони говорили, про дочку ніколи не забував, виростив її, двох онуків дочекався, і тепер у них – добрі стосунки. Це підтвердила й сама Іванна, коли ми з нею спілкувалися телефоном (зустрітися не вдалося, бо літнього дня, який, як мовиться, рік годує, вони з чоловіком були в лісі – «по лисички побігли», за словами бабусі). А стосовно лікування батька – на якому воно етапі – розповіла, що «вже пробний протез йому зробили, скоро буде мати й робочий».
Про любов до рідного села, про те, що «ні на яке інше його б нізащо не поміняла», і про те, як непросто живеться без чоловіка, котрий вже третій рік на війні, ми говорили з іще одною мешканкою Галузії, завідувачкою місцевого будинку культури Катериною Шкабко. Вона, до речі, – сестра Володимира Вавелюка, й познайомилися ми, коли я була в батьківському домі загиблого Героя – спілкувалася з його рідними (публікація буде згодом в одному з наступних номерів «Волині»). А вже потім разом з нею побували на обійсті Шкабків, бо дуже хотілося побачити, як то, поки чоловік воює, ця тендітна жінка, будинок новий, як почула в селі, почала будувати.
– П’ять років тому наше сімейство справило новосілля в невеличкій хатині (до цього після весілля в мами моєї жили), – розповідає Катерина. – Але ж у нас ростуть син та донька, вже відчувається, що мало місця – дітям особистий простір потрібний. Тож, поки мій Сергій воює, я зробила план будинку, всю документацію було затверджено, і навесні цього року фундамент залили. Один день навіть Сергій зміг тут попрацювати, бо якраз був вдома...
Сергія Шкабка мобілізували 5 березня 2022 року. За час служби він бував лише у короткочасних відпустках. Зазвичай приїжджає в Галузію весною й восени, коли в дітей – дні народження, аби у них було повноцінне свято.
Найбільша мрія Катерини, яка добре відчула, «як то важко без чоловічих рук», – щоб війна швидше закінчилася нашою Перемогою, щоб її Сергій повернувся живий-здоровий додому:
– Дай Боже, все буде добре, і разом із чоловіком ми побудуємо свій дім!
Катерина ЗУБЧУК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
