«Дуже важко бачити, як гинуть свої, а ти їм не можеш допомогти…»

Олена – із Костянтинівки Донецької області. Ще студенткою пішла захищати країну у 2015 році, служила в 131-му окремому розвідувальному батальйоні, була старшою розвідницею військової розвідки. «Взимку 2016-го до нас у Широкине (село в Маріупольському районі Донецької області) приїхали журналісти та зняли зі мною інтерв’ю. Я була в балаклаві, але батько все одно впізнав мене, коли побачив в новинах. З цього моменту ми почали з ним більше спілкуватись, і він краще зрозумів, чому я пішла служити…»

Потім, після закінчення контракту, стала патрульною поліцейською у Маріуполі. Там і зустріла повномасштабне вторгнення. Щоб залишити оточене місто, їй довелося пройти 16 російських блок-постів: «Окупанти перевіряли нас – роздягали, шукали татуювання…».

– Коли ви потрапили до бригади «Лють»? Як приймали це рішення? – запитує військовослужбовицю журналістка NV.

– Після Маріуполя якийсь час я не розуміла, що робити далі. Просто приходила в себе та намагалася зібратися з думками… Єдине рішення, яке здавалося очевидним, – піти в Збройні сили. Але, як не дивно, в травні 2022 року це було доволі проблематично: військкомати не приймали охочих, всі військові частини були заповнені.

Згодом з’явилась можливість доєднатися до Сил територіальної оборони. І я вже була готова це зробити, але в останній момент мене наче щось зупинило. Я вирішила ще почекати.

Якраз тоді в медіа зʼявилась новина про створення штурмової бригади Національної поліції України. І я подумала – чому б ні? Це ж поліція, тобто я  залишаюся у своїй структурі, просто піду воювати.

В мене зайняло тиждень-два, щоб перевестись. Але я все одно здавала фізпідготовку, проходила різні співбесіди. Отак потрапила до штурмової бригади. До речі, я йшла саме в полк «Сафарі».

– Чому саме туди?

– До того я вже дуже багато чула про них, знала, що вони воювали під Бахмутом. І я собі подумала, що якщо це люди з досвідом, то вони зможуть чомусь мене навчити.

– «Лють» – це штурмова бригада. Не боялись доєднуватися до такого підрозділу?

– Звісно, такі думки були. Бо ж я вже не та юна дівчина, яка колись записувалася в Збройні сили. Може й сили вже не ті.

Скажу так: честь і хвала тим хлопцям і дівчатам, які воюють саме штурмовиками та оборонцями. Але я йшла в полк із думкою про те, що буду саме аеророзвідницею. Тобто я розуміла, куди та навіщо  йду.

На той час я вже закінчила багато курсів (із пілотування дронів), тому йшла в «Сафарі». Хоч і не з бойовим досвідом аеророзвідника, але все ж з підготовкою.

– Де ви воювали за час служби в «Люті»?

– Цей рік і три місяці наш полк знаходиться на Донецькому напрямку. Ми були в Часовому Яру, в Торецьку. Не скажу, що це найтяжчий, але точно один із найтяжчих напрямків, які зараз є на фронті.

– Які бої за цей період вам запамʼяталися найбільше?

– Найбільше в памʼяті закарбовуються дні, коли наші хлопці йдуть штурмувати, а ти є безпосереднім оператором цього (процесу – Ред.). Дуже важко втрачати своїх, бачити, як вони гинуть. А ти це бачиш і розумієш, що майже нічого не можеш зробити. Так, ти можеш їх про щось попередити,  щось підказати, де виходять вороги, скільки їх там. Але коли бійця поранило, він лежить і стікає кров’ю, то ти вже не можеш йому допомогти. В такі моменти я називаю нас, аеророзвідників,  «операторами смерті».

Для мене це – найважчі моменти на війні.

– Ви сама з Донеччини.  І зараз дислокуєтесь у вашому рідному регіоні. Як війна змінила місцевих мешканців за ці десять років?

– Люди тут багато страждають, вони бачили стільки руйнації, переживають такі втрати. І це повністю поміняло думки місцевих, багато хто з них почав розуміти, що росія – це не «брат». Це – ворог, який руйнує їхні домівки, знищує їхні родини.

Тому дуже багато людей змінились в цьому плані, стали більш патріотичними. Так, це сталося ціною повномасштабного вторгнення, коштом втрат, але війна обернулася тим двигуном, який спонукає людей на Донбасі мінятись у кращий, як на мене, бік.

– Яким ви бачите закінчення війни?

– Я – не політик і не політолог, але як військова людина вважаю, що війна повинна закінчитися тільки нашою Перемогою. Ніяких переговорів не може бути, бо вони ні до чого не приведуть. В цьому випадку ми отримаємо лише повторення 2014 року, коли загинуло багато наших хлопців і дівчат, потім були перемовини – і все це рухнуло через вісім років.

Наївно сподіватись, що росія скаже: «Все, ми вас більше не будемо чіпати». Ні, я в таке не вірю.

Євгенія КОРОЛЬОВА, nv.ua

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ