Стара нестерпна пані. Історія на вечір

«Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим?

Зазвичай, ти бачиш нестерпну жінку, несповна розуму, з безумними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їжі й ніколи не озивається, коли до неї звертаєшся, котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їжі або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки прожити ще один довгий сумний день. Ось, що ти бачиш!

Але розкрий очі ширше. То не я! Я повім тобі, хто я насправді.

Я – наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов.

Я – дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого. Як мені було двадцять, нарешті я побралася з ним, і ще донині моє серце калатає з радості, тільки-но згадаю той день.

Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому постійно була потрібна.

 У міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердішає лише камінь.

Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.

Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чоловік завжди був поруч.

Виповнилося мені п’ятдесят, коло мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чоловік не могли натішитися онуками.

Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюся у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей.

З жалем думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося пізнати. Я – зовсім стара. Природа – жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердішає лише камінь. 

Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття. Повертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий говорить: «Ніщо у світі не може тривати вічно». Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на нестерпну стареньку… Добре поглянь, аби мене помітити».

* * *

Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо щодня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття… Коли б ми натомість навчилися прислухатися до снів, до биття серця, до почуттів, часто старанно прихованих, набагато менше було б у житті страждання, і світ навколо став би не до порівняння кращим.