Знімок свідчить, що вже раритетний кулемет Максим, який пролежав на армійських складах із 1940-х років, теж у строю.
Переселенка на Волині: «Чоловік вивіз мене з дітьми, а сам пішов воювати – і загинув...»
Їхала в село Городок, що на Маневиччині, аби зустрітися з переселенкою Анною Черкашиною, яка, рятуючись від війни, знайшла з сім’єю прихисток на Волині. А виявилося, що жінка – ще і вдова захисника України. Її чоловік, Володимир Стародубець, котрий, як і вона, народився й жив на Херсонщині, вічний спочинок знайшов у нашому краї
«Росіяни ходили по Бериславу й шукали атовців»
Про перший день повномасштабного вторгнення Анна розповідає:
– Люди чули, як усе почалося, а ми спали й не знали, що вже стріляють. 24 лютого в Каховці, яка зовсім близько від нас, били по військовій базі. Кума подзвонила: «Ти що – не бачиш, що війна почалася?». Ми включили вебкамеру й жахнулися – багато військових стояло біля Каховської ГЕС. Вова, який п’ять літ прослужив в АТО (був десантником), зібрав рюкзак і пішов у військкомат. Але там уже нікого не було. Ще вночі повиїжджали. Як і поліцейські. Видно, знали наперед, що то буде… Володя назбирав пляшок, бензином запасся – почав «коктейль Молотова» робити. Шукав напарників, але марно – всі боялися. Ми зразу думали, що окупація – ненадовго.
Здавалося, скоро все закінчиться.
Але це «ненадовго» таки затягнулося. Вже й березень минув, квітень настав. Загалом родина прожила в окупації два місяці. І зараз спогад про це – повернення в пекло.
Володя назбирав пляшок, бензином запасся – почав «коктейль Молотова» робити. Шукав напарників, але марно – всі боялися.
За словами Анни, страшно було за Володимира, бо ж росіяни ходили по Бериславу й шукали атовців. Чули, що брали їх у полон, тримали по підвалах – могли роздягнути й прогнати вулицею по місту, і їхня подальша доля взагалі була невідома. Тож чоловік нікуди не виходив, щоб не наражатися на небезпеку. Хіба по хліб треба було йти, то вже з ним вирушали, бо давали по одному буханцю на руки, а їх же – четверо (в Анни – двоє дітей від першого шлюбу, в якому вона теж овдовіла: син із інвалідністю з дитинства й донька).
– Танками роз’їжджали окупанти по місту, по хатах ходили, – розповідає жінка, – розпитували, хто де живе. Ми боялися, щоб Вову ніхто не здав. На щастя, якось минулося: до нас не зайшли з обшуком, бо сусідка виручила, сказавши росіянам, що «тут одні пенсіонери живуть». Чоловікову військову форму ми два дні в грубці палили – вона аж потріскала від високої температури. Якби щось із військового обмундирування знайшли, то вже був би йому кінець.
«10 серпня 2022 року у Маневичах ми розписалися. Це був «шлюб за добу»
Через два місяці життя в окупації, тобто – в щоденному страху, переважило рішення про те, що треба виїжджати в безпечніше місце. Правда, вдалося це зробити лише з третьої спроби, оскільки росіяни не пропускали колону машин. Жінка каже:
– Думали, що й третього разу те ж саме буде, але якось «прорвалися». Їхали на Давидів Брід – це в напрямку Кривого Рогу. Яка то радість була, коли побачили українських військових! Із Кривого Рогу потягом добралися на Волинь.
А ось стосовно того, чому саме сюди лежав шлях переселенців із Херсонщини, то це – ще одна історія, котра засвідчує, як біда зближує людей.
– Другий мій чоловік віз нас до родичів… першого, яких я раніше тільки на фотографіях бачила, – розповідає Анна. – Коли, як кажуть, припекло, то згадала я, що в Городку живе двоюрідна сестра мого першого чоловіка – Наталія. Вона й дала нам прихисток на перших порах. Згодом перебралися в найману квартиру по сусідству, де й живемо вже третій рік.
30 квітня 2022 року родина була в Городку. А на початку травня, зразу ж після вихідних, чоловік Анни поїхав у військкомат. Взяли не зразу. Але він їздив, телефонував, і 14 червня його мобілізували. Було навчання на Рівненщині, Волині. Затим півтора року Володимир Стародубець служив на Запорізькому напрямку, звідки його підрозділ вивели на ротацію в Донецьку область. Анні, як каже, стало спокійніше за чоловіка. Але саме там, під час виконання чергового бойового завдання, він загинув…
– Вова давно хотів, щоб ми зареєстрували шлюб, – жінка згадує про прожите й пережите. – Навіть дратувався, що ми не розписуємося. А я не хотіла, бо то ж, думала, стільки проблем із документами, а в мене ж – син-інвалід, і на мені – всі папери. І от, коли чоловік ще був на навчанні в Оконську на Маневиччині, то зателефонував: «Ань, хлопці пишуть рапорти на одруження». І тоді я йому сказала: «І ти напиши». Вова такий радий був! Приїхав – чотири дні йому дали. 10 серпня 2022 року в Маневичах ми розписалися. Це був «шлюб за добу». Сукні весільної в мене не було. А от обручку Вові купили. І просто справжнє весілля нам влаштували маневицькі родичі, до яких зайшли в гості. Навіть гармошка знайшлася й музикант до неї.
Анна відкриває галерею знімків у мобільному. Показує світлини – і ті, на яких зафіксовані моменти урочистості реєстрації шлюбу, і ті, що зберегли для неї миті з життя чоловіка, коли він був на війні. Ось Володимир – із кулеметом «Максим», що давно став раритетом. А ось запалив… сигару, котру якось йому передала дружина. Жартував з приводу цього: «Йдемо у НАТО – сигари почали видавати». До сліз боляче жінці бачити світлини, на яких вони удвох, коли чоловік був у короткочасній відпустці, – якраз цвіли сади, й майбутнє уявлялося прекрасним… Вона й іменний жетон для Володимира виготовила з надією на це майбутнє: на ньому – фото, на якому вони – такі щасливі! Частинку цього жетона побратими передали їй після смерті чоловіка.
«26 квітня ми ще розмовляли по телефону, а 27-го він загинув»
– Дуже шкода, що доводиться говорити в минулому часі, – «був», «робив», «планував», – каже Анна. – Не передати словами, як боляче, що чоловіка вже нема. Я думала не раз, як мені пощастило з ним – сама собі заздрила. Я ж овдовіла в 36 років, залишилася одна з двома дітьми. А тут – Вова… Я дякувала долі за те, що послала його мені. Коли він до мене вперше приїхав, то ми три дні і не спали, й не їли – були, як вісімнадцятирічні закохані! Я знаю, що таке сніданок від коханого чоловіка, що таке турбота і про мене, й про моїх дітей. Ми в нашому будинку в Бериславі облаштували побут, покупляли необхідне. Все довелося залишити. І навіть машину, яка стояла у дворі…
Востаннє вони бачилися 16 квітня – наступного дня Володимир Стародубець мав бути в своїй військовій частині.
– 26-го ми ще розмовляли по телефону, а 27-го він загинув, – з болем згадує жінка. – Вранці, як зазвичай, я написала чоловікові: «Привіт! Доброго ранку, коханий!». Він нічого не відповів. За якийсь час зателефонував. «У мене все добре… Ну, не дуже, але – добре…», – сказав. Я чула, що в нього дихання важче. Тепер думаю, що, певно, відходили – Вова біг… Як показало якось комп’ютерне обстеження, у чоловіка був стертий кульшовий суглоб – мабуть, далося взнаки те, що багато окопів копав. Але, як сказали йому, «з таким діагнозом служать». Вова накульгував. Може, якби не хвора нога, то не наздогнало б його смертельне поранення. 28 квітня я побачила у дворі двох військових і старосту нашу, Лесю Володимирівну, й зрозуміла, що сталася біда.
Жінка вдячна мешканцям села Городок, які прийшли провести її чоловіка в останню земну путь, розділити з нею її горе. Зворушлива картина, як люди стояли з квітами в руках при дорозі, ніколи не забудеться.
«Щоб я щодня не переживав за тебе, то їдь до Анни на Волинь»
Того дня таку ж щиру подяку за те, що в селі Городок переселенці знайшли надійний прихисток, що тут чуйно поставилися до непоправного горя – втрати на війні рідної людини, я почула і від Анниної свекрухи, Надії Стародубець. Як з’ясувалося, вона всю окупацію Берислава пережила, «руки українським воїнам цілувала», коли вони восени 2022-го визволили її рідне місто. Але ж після цього воно було під щоденними обстрілами ворога. І тоді Володимир сказав матері: «Щоб я постійно не переживав за тебе, міг приїхати й побачити, то збирайся в дорогу – до Анни на Волинь». Уже батька, мовляв, похоронили (він помер у повномасштабну війну), то «не хочу ще й тебе втратити». І Надія Петрівна послухалася сина – зібралася. Та ще й не сама – свого брата Віктора забрала з собою й бабу Галю – самотню родичку, яка залишилася без хати. Так і жили вони втрьох у будиночку, який надали переселенцям у Городку.
– Але сталося так, що брат мій помер, – розповідає жінка. – В кінці минулого року ми його похоронили. Не думали, що на цьому кладовищі буде й могила Володі. Тепер Аня мені – за дочку. Я й їхала сюди з думкою, щоб їй допомогти – це ж так непросто давати раду синові-інваліду, якому 24 роки: його з ложки треба годувати, самого в хаті не залишиш…
«Ти з ним здурієш, – говорили. – Здай його (в інтернат. – Авт.) і живи спокійно». А я слухати цього не хотіла – як то можна «здати» свою дитину?!
І тут у нашій розмові випливає ще одна життєва драма. Виявляється, дружину Володимира Стародубця, Анну Черкашину, рідна мати, народивши, залишила в пологовому будинку. Виросла вона у прийомній сім’ї. З теплотою згадує батьків, які дали їй щасливе дитинство, юність. На жаль, вони рано померли, тож вона, по суті, самотужки ставала на ноги. Рано заміж вийшла, стала мамою. Ще молодою, овдовіла в першому шлюбі. Свекруха пройнялася до невістки особливою повагою, бо «добру душу має» – не покинула свого хворого сина.
У зв’язку з цим сама Анна пригадує, що, коли шестимісячний Андрійко захворів і став внаслідок цього інвалідом, їй, молодій мамі, лікарі радили відмовитися від такого сина:
– «Ти з ним здурієш, – говорили. – Здай його (в інтернат. – Авт.) і живи спокійно». А я слухати цього не хотіла – як то можна «здати» свою дитину?!
…Ось так і живуть ці дві жінки: сина, чоловіка – нема, але їх єднає пам’ять про дорогу людину. Анна, яка сама собі заздрила, що їй так пощастило з чоловіком, шанобливо ставиться до його матері. А Надія Петрівна, прийнявши за дочку кохану свого сина, старається підтримувати її в непростому житті, яке, незважаючи ні на що, триває. Це ж Анні треба ще доньку Карину – другокурсницю Волинського національного університету – вивчити, про своє житло на майбутнє подбати. А що обом – і невістці, і свекрусі – нема куди повертатися, то це майбутнє переселенки бачать тут, на Волині, де – ліс, чудова природа й добрі, як уже пересвідчилися, люди. Де – рідні могили, що їх уже тут тримають.
