Журналістка з Волині про норкову шапку біля смітника як символ остаточного прощання із «совком»

…ентузіазмом краєзнавця-патріота, який погрожує волинським «ватникам» Майданом

Із Володимиром Павловичем Матвіюком із Мишева Володимирського району я добре знайома понад десять років. Час від часу спілкувалися ще тоді, коли він працював на посаді заступника голови Іваничівської райдержадміністрації. Навіть, відколи Володимир Павлович – на пенсії, інколи турбувала його, якщо потрібно було дізнатися інформацію про когось із його земляків. Через нього доводилося домовлятися про зустріч із декотрими героями майбутніх публікацій.

Останнім часом цей чоловік, який завжди займав активну громадянську позицію, включився у боротьбу проти зведення в їхньому селі «московської» церкви. Аби надати розголосу цій проблемі, сам виступав із дописами в газеті «Волинь», соціальних мережах, долучав телевізійників. Відкрито закликав односельців до прозріння, зазначаючи, як можна в часи жорстокої кривавої війни з рашистами будувати храм УПЦ МП. Навіть не виключав, що село може вибухнути «Мишівським майданом».

Паралельно працював над унікальною книгою «Хроніка українізації та становлення релігійної громади Свято–Миколаївського храму ПЦУ села Мишів». Книга побачила світ у травні нинішнього року.

Днями Володимир Павлович поділився приємною новиною. Волинське видавництво почало готувати до друку його нову книгу «Із глибини століть до сьогодення твоїми я стежками, Мишів, йду».

Ідея написати історію свого рідного села прийшла до автора ще в далекому 1988 році. Весь цей час він збирав матеріали, документи, світлини, спогади старожилів. Поступово усе занотовував, допоки не прийшов час писати.
Так втілилася в життя найзаповітніша мрія автора цього історико–краєзнавчого, літературно–художнього видання. В книзі він згадав прізвища своїх земляків, котрі з першої половини ХІХ століття й до сьогодні по крупинці вносили свою частку в історичний процес життя, боротьби та розвитку села. Більш як на сотнях світлин можна побачити знайомі обличчя земляків із часів їхньої юності або тих, хто вже – в засвітах.

На сторінках книги – прізвища сотень жителів Мишева, полеглих у роки Другої світової війни, а також – героїв, котрі полягли або нині захищають державний суверенітет і територіальну цілісність України у війні з російським агресором. Знайшлося місце й для мишівців, які трудилися й продовжують працювати на благо України і своєї малої батьківщини.

Для написання цієї книги, зазначає автор, необхідно було мати безліч матеріалів, спогадів, світлин, довідок. Зустрічався з багатьма людьми, які з задоволенням надавали інформацію. Це надихало й зумовлювало ще з більшим ентузіазмом працювати.

Володимир Матвіюк, давній шанувальник нашого видання, на його шпальтах просить усіх охочих (для формування оптимальної кількості тиражу) замовляти книги за номером: 098 076 05 80, а також – стати спонсорами видання, обіцяючи їхні імена зазначити в книжці.

…як добре, що в нас нема… радянського морозива

Днями була здивована однією картиною. Проходячи повз сміттєві контейнери, побачила гарну жіночу… норкову шапку, що лежала збоку. Видно, колишній власник цього головного убору плекав надію, що вона комусь ще знадобиться і послужить.

А мені пригадалося, як у радянські часи (на них ще припали перші роки моєї трудової діяльності) шапка з норки, пижика або ондатри підтверджувала високий статус особи й свідчила про заможність. І, звісно, така річ належала до найбільших дефіцитів. Хто їх тоді носив у райцентрах і містах – неважко здогадатися.

Із пам’яті виринули й інші спогади, пов’язані з тотальним дефіцитом. Скільки треба було оббігати магазинів у Львові, де навчалася, аби перед святами купити додому пачечку дріжджів, масла, амоняку тощо. А про одяг чи взуття годі й було говорити. Коли якось, вистоявши в довжелезній черзі в ЦУМі, купила шкіряні чоботи німецької фірми «Саламандра», була на сьомому небі.

Тоді за ним, сірим «кірпічіком», як тоді казали, чи за білим (круглим) треба було вистояти чергу навіть у сільському магазині. Бувало, коли дійдеш до дому, то від буханця залишиться третина.    

Пригадала також недавній спогад однієї старшої родички, яка в ті часи готувалася до весілля сина. Прийшла у м’ясний магазин у Нововолинську, а там – порожні прилавки. Постояла і… розплакалася. Видно, продавчиня мала жалісливу вдачу, бо підійшла до жінки, все розпитала, і після цього винесла їй… свинячі хвости на холодець і фарш на голубці.

Дефіцит у Союзі був таким собі феноменом, який залишив глибокий слід майже в усіх людей цієї країни. Цей період тривав практично впродовж усього існування СРСР, і важко було зрозуміти причину цього явища.
Економісти пояснюють це відсутністю розвиненого ринку через централізоване планування економіки. Держава контролювала виробництво й розподіл товарів, в країні були відсутні вільне підприємництво й конкуренція.

Підприємства не мали мотивації покращувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, бо ціни та обсяги виробництва були фіксовані державою. Неефективно використовувалися ресурси, спостерігався частковий відтік товарів на «чорний» ринок, де їх продавали за завищеними цінами.

Союз, як би його не підносили в ностальгії ретрогради, відставав у розробці нових технологій. А ще – для виробництва деяких товарів була потрібна імпортна сировина, яка була недоступна в необхідних кількостях. Окрім того, велику частину ресурсів і фінансів спрямовували на військові потреби. Нас постійно лякали то Америкою, то Китаєм.

Все це в сукупності призводило до дефіциту майже всіх товарів, довгих черг, невдоволення населення й нестабільності в економіці країни.

Громадяни виживали, використовуючи різні більш–менш доступні способи: через знайомства з працівниками торгівлі, на «чорному» ринку або з допомогою «блатних» зв’язків.

Тому тим, хто не перестає вихваляти радянське морозиво, хочеться сказати: яке щастя, що його немає. А викинута норкова шапка – це не що інше, як підтвердження істини, що рано чи пізно все «совкове», починаючи від пам’ятників вождю і закінчуючи гумовими й кирзовими чобітьми, йде на смітник.

…ймовірно значним подорожчанням хліба

У період мого дитинства серед делікатесів значився… свіжий хліб: або посипаний цукром, або щедро политий олією. Тоді за ним, сірим «кірпічіком», як тоді казали, чи за білим (круглим) треба було вистояти чергу навіть у сільському магазині. Бувало, коли дійдеш до дому, то від буханця залишиться третина.

Часи змінилися. Зараз у магазинах – дуже великий асортимент хлібобулочних виробів. При тому, якщо говорити відверто, знайти такий, який був би смачним, зі стовідсотковим відчуттям натуральних складників, непросто. Знаю багатьох нововолинців, які, наприклад, надають перевагу виробникам фірми «Іван Хліб» із сусідніх Іваничів. Ще дехто хвалить місцевий «Кулик Хліб».

Але погоджуюся і з іншим аргументом, що ми сьогодні стали аж надто вибагливими до продукції, в тому числі й хлібної.

Якось заговорили на цю тему з відомою у шахтарському місті людиною – поетом і композитором, заслуженим працівником культури, 93-річним Олександром Пилиповичем Каліщуком. В’язень сталінських таборів, який спробував ГУЛАГівського «хліба», каже, що не перестає дивуватися тим людям, які скаржаться, що зараз дорожчають продукти, й інколи нема що їсти. «Як так можна казати! Ви зайдіть і подивіться, скільки всяких хлібів і булочок! Якщо в мене в кишені є шматок хліба і часничина, то я – вже не голодний…».

А тим часом багато громадян занепокоєнні повідомленням, що найближчим часом в Україні подорожчає хліб. Виробники кажуть: «Ймовірно, на третину».

За їхніми словами, на зростання ціни впливає ряд факторів: подорожчання сировини – зерна (майже вдвічі), відповідно – й борошна, а також – олії, цукру. А ще – перебої зі світлом та подорожчання електроенергії, брак персоналу. Через відсутність працівників деякі підприємства змушені змінювати графік роботи, скорочувати обсяги та асортимент виробництва.

Крім того, існує проблема якості зерна другого та третього сорту.

А в часи відключення електроенергії виробники вимушені користуватися генераторами. Залежно від пального, яке потрібне для генератора, вартість кінцевого продукту виходить ще вищою.

Очевидно, що подорожчання не станеться за один день, але поступово й покроково пекарі вийдуть на нову ціну.

Представники влади зазначають, що виробники хліба таки перебільшили свої похмурі прогнози. Зростання вартості, звісно, буде, але не на 30 відсотків, а – значно меншим.

Керівник Спілки «Борошномели України» Родіон Рибчинський зазначив, що поки неможливо точно спрогнозувати, коли саме ціна на хліб почне рости: «Це може бути як завтра, так і за два тижні».

А наскільки здорожчає хліб – наразі важко сказати. Однак зараз є всі передумови для цього: спершу – на 10%, згодом – на 20%, твердять економісти.

Але як би не змінилася ціна на цей основний продукт харчування, головне, щоб він був. Бо хліб – усьому голова. 

Алла ЛІСОВА, редакторка відділу економіки газети «Волинь».

Читайте також: 100 років тому в Петрограді українці з Волині вже заявляли про себе.