«Коли ти – в куражі, ти робиш «вєтєр»

«Я дуже радий, що з нашого боку цього разу була інформаційна тиша»

– Приблизно за рік до операції ми почали підозрювати, що має бути наступ на Курську область. Розроблявся такий план «Прокляті землі», – розповідає Шен. – Пам’ятаєте, як у новинах з’явилася інформація, що ми – в

Бєлгородській області? Цей прохід створювався для того, аби пізніше завести туди наші війська. Усе просто відкладалося через брак людей і техніки. 

Перед початком самої операції у нас була підготовка на полігоні: зачищали будівлі, відпрацьовували маневри. У нас були спеціальні макети з урахуванням того, що на нас може чекати в наступі – засідки, розвідка боєм, що робити, якщо стався контакт з ворогом, а треба далі «пробивати» дороги.

Втім, інформації стосовно самої операції було мінімум. Чим менше знають військові, тим легше їм виконати завдання. Я дуже радий, що з нашого боку цього разу була інформаційна тиша.

На початку серпня ми приїхали на Сумщину, почали проводити рекогностування (розвідка для здобуття відомостей про противника. – Ред.)  місцевості – їздити «по карті», налагоджувати взаємодію з тутешніми бригадами, прикордонниками. 

І потім раз, у якийсь момент нам клацають пальцями, і за 2–3 години до операції кажуть: «Ви висуваєтеся на територію росії». Наш підрозділ заходив за штурмовиками, ми мали закріпитися на певному рубежі. Зараз ми його подолали й разом зі ще однією бригадою ДШВ рухаємося далі.

Пам’ятаю, що в Суджу я зайшов 10 серпня вдень. Якщо чесно, я уявляв собі все «намного мрачнєє», а там – європейське місто! Правда, зараз воно вже не таке презентабельне, бо ж там відбуваються рейдові дії.

У Суджі – цивілізація, хороший асфальт. Можливо, це пов’язано з тим, що це – прикордоння. Тут живуть люди заможні: дорогі автівки, будинки, ремонти… 

«Відсотків 80–90 російських військових здавалися самі»

Коли ми зайшли в місто, там майже нікого не було. Частково йшли перестрілки. Десь щось наше лежить підірване, десь – декілька російських розстріляних військових. 

Моїм завданням була зачистка – я мав перевірити кожен будинок, хоча там взагалі нікого не було. Це вже зараз, коли ми рухаємося глибше, бачимо більше людей. Як вони на нас реагують? Як на військових. Людина зі зброєю автоматично не викликає довіри, але й спротиву з їхнього боку я не побачив, а – реакцію абсолютно мирного населення.

Перші чотири росіянина, яких ми взяли в полон, були геть молодими контрактниками. Це – «погранці» з Брянська, Новгорода. А на «Кліщах» (село Кліщіївка під Бахмутом. – Ред.) пам’ятаю, ми брали в полон бійців із москви, «пітєра».

На початку операції ми часто натрапляли на їхніх прикордонників, навіть майорів, вони «пачками» здавалися. А дорогою до Курська нас уже чекали «регуляри» (російська регулярна армія. – Ред.). Вони барикадувалися в будівлях, відстрілювалися. Тому ми «зазивали» нашу артилерію, розбирали будівлі й тоді вже заходили на зачистку. Якщо була змога, брали когось у полон, щоб виявити додаткову інформацію.

Відсотків 80–90 російських військових здавалися самі. Я думав, що вони в такий спосіб хочуть нам щось показати – може, вони хочуть затягнути нас на свою територію, щоб потім взяти в кільце? Чому вони не укріпили своє пограниччя?

Я відчував себе людиною, яка хоче щось принести в жертву заради миру на своїй землі. Це, як у шахах: заводжу більше фігур на чуже поле, щоб отримати перевагу на своєму.

Але зараз вони укріплюють Курськ, там ми отримаємо максимальний спротив. На нас чекають «веселі часи».

16 серпня, коли ми зачищали села дорогою до Курська, я отримав поранення. Там був пагорб, на пагорбі – будинок, а в будинку – російські військові. Ми мали підійти, розвідати обстановку й вирішити, що робити.

Врешті надумали залякати їх артилерією!

Але в той час по нас почав працювати 82-й міномет, і в один момент рикошетом від дерева мені прилетів уламок в ногу. Якби він рухався по прямій траєкторії, я б лишився без ноги.

Подумав тоді: «Ну «піпєц», ну «опять», ну знову!». Це – вже моє третє поранення за війну. Знову залишу пацанів, не буду в курсі подій. Коли ти – в куражі, на вістрі ножа, ти робиш« вєтєр». А коли ти випадаєш, то все, ламається вся взаємодія. Коли тобі прикриває спину твій братан – це одне, ти в ньому впевнений. Коли нова людина – це зовсім інше відчуття. І щоб це відчуття змінити, треба «врємя», а нам його бракує.

Чи відчував я себе окупантом, стоячи в Суджі? Пацани між собою так говорили, але в мене такої емоції не було.

Я відчував себе людиною, яка хоче щось принести в жертву заради миру на своїй землі. Це, як у шахах: заводжу більше фігур на чуже поле, щоб отримати перевагу на своєму. Думаю, що ми хочемо зробити розмін. А для цього – треба добре закріпитися.

Ольга КИРИЛЕНКО, pravda.com.ua.