Тетяна Максимук: «А зі мною дві дочки живуть й двоє їхніх малолітніх дітей». Один із них, Владислав, що на знімку з бабусею, – син загиблого захисника України.
«За що поліг батько, якщо його дитина сидить без світла й води?»
До редакції нашої газети звернулася лучанка Тетяна Блонська, чоловік якої, Микола Гарджала, минулого літа поліг у бою з російськими загарбниками на території Донеччини. Вона розповіла: «Сиджу із шестирічним сином в будинку без комунікацій… Скажіть, будь ласка, чи можна було б висвітлити це в газеті?». Звичайно ж, на такий тривожний клич ми не могли не відгукнутися
«Нас шантажем хочуть виселити з обжитої квартири»
Хоч у редакцію зверталася Тетяна Блонська, про проблему ми говорили насамперед з її матір’ю, Тетяною Максимук – власницею квартири в будинку на вулиці Агрономічній в обласному центрі, мешканці якого опинилися в скрутній ситуації. Власне, йдеться про проблему вже не нову – про неї заговорили майже рік тому, коли змінився власник Гнідавського цукрового заводу. А от тепер настала, як мовиться, точка кипіння.
– Ми проживаємо у промисловій зоні Гнідавського цукрового заводу, – розповіла Тетяна Анатоліївна. – Це підприємство продало свої активи ТзОВ «Радехівський цукор» (його власником є німецька компанія Pfeifer & Langen. – Авт.), і тепер нас хочуть переселити в гуртожиток. Приміщення, де колись надавали тимчасове житло сезонним працівникам, перебудовано під квартири. Але, по-перше, нам надають набагато менше квадратних метрів, як маємо зараз. А, по-друге, в будинку, куди ми маємо переселитися, зроблено лише чорнову стяжку, а в нас, як-не-як, – обжита квартира, в яку вкладені чималі кошти. Не кажу вже про те, що той гуртожиток на двадцять літ старіший за наш дім. Якби в мене зовсім не було житла, то такий варіант задовольняв би…
Одне слово, родині, яка живе в трикімнатній квартирі, площею 90 квадратних метрів, пропонують двокімнатну, яка на третину менша. За словами Тетяни Максимук, спочатку взагалі давали одну кімнату, а це вже через те, що у власниці квартири в боях за Україну загинув зять, то зі співчуття «змилостилися». Жінка з цього приводу говорить:
– А зі мною дві дочки живуть й двоє їхніх малолітніх дітей. – Чому б мені зразу не запропонувати дві квартири, одна з яких була б для доньки – вдови захисника і його сина? Оскільки я не згідна йти в двокімнатну квартиру (тридцять метрів не подарую), нас шантажем хочуть виселити з обжитої квартири. Бо чим, як не шантажем, можна назвати те, що 1 серпня нам відключили воду й електрику? У той день, до речі, як на прохання мешканців будинку, телеканал «Аверс» показав сюжет, в якому йшлося про нашу проблему, з крана таки потекла вода. Але на другий день її знову не стало.
«Кажуть, що ми самовільно захопили житло»
І в Тетяни Максимук, і в інших мешканців цього «проблемного» дев’ятиквартирного будинку нема права власності на житло. Приватизував квартиру лише один чоловік, але, за словами жінки, зараз і його документ нинішнє керівництво міської ради піддає сумніву. Сама ж Тетяна Анатоліївна подала в Луцький міськрайонний суд позовну заяву на право власності. Уже місяцями, з листопада минулого року, триває її розгляд.
– На одному із засідань, – розповідає вона, – було запропоновано залучити до розгляду представників нового власника заводу. Як мені здається, це просто – затягування судового процесу. Я ж двадцять дев’ять років пропрацювала на заводі – знаю багатьох людей, спілкуюся з ними. І чула, що ділянка, на якій стоїть наш будинок, ще не продана, і нібито з боку нового власника була така умова: «Виселіть людей – тоді й будемо говорити про її продаж». От звідки «ноги ростуть». А ще знаю, що завод не має документа, який би юридично доводив право власності на цей будинок. Тому-то й не може представити вагомий аргумент у суді.
– Нам тепер кажуть, що ми самі позаймали кімнати. Ну як ми могли це зробити? Це – абсурд…
А ось стосовно мешканців будинку, то, за словами Тетяни Максимук, їх керівництво заводу звинувачує навіть у… самовільному захопленні житла. Жінка з приводу цього розповідає:
– Першопочатково мій батько, який працював у пожежній частині, яка розташовувалася на території заводу, одержав одну кімнату. Це так, але в подальшому було розширення житла. І з приводу цього завод подавав відповідні документи, зокрема в обчислювальний центр. А нам тепер кажуть, що ми самі позаймали кімнати. Ну як ми могли це зробити? Це – абсурд…
І з цього приводу ще такий момент у цій історії. Виявляється, у 2004-му завод будував п’ятиповерховий будинок, і тоді Тетяна Максимук стояла в черзі на квартиру. Але у їхній дев’ятиквартирний будинок якраз підвели газ, і від керівництва підприємства була порада: «Знімайтеся з черги – ми дамо вам розширення житла».
– Так і сталося. Згодом у нас було три кімнати, на які ми маємо документ із печаткою, – каже Тетяна Анатоліївна. З них нас тепер і хочуть виселити. А щоб ми швидше прийняли запропоновані умови, то нам відключили воду й світло. Хіба це по-людськи? Я подала в суд клопотання, щоб, на час розгляду спірного питання, нас не позбавляли елементарних умов проживання. Тим більш, враховуючи, що у період дії воєнного стану в Україні забороняється припинення надання житлово-комунальних послуг навіть злісним боржникам (така вимога діє відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 березня 2022 року. – Авт.), а ми ж не належимо до таких – справно розраховуємося за комунальні послуги. Сподіваємося, що це клопотання буде задоволено.
… А поки що Тетяна Максимук, як розповідала, запасається питною водою, «бо та, яку привозили за розпорядженням міської ради, була іржава – її, звичайно, взяли, бо й така, технічна, потрібна, але супу варити на ній не ризикнули».
P. S: Минулого понеділка, коли цей номер вже готували до друку, стало відомо, що клопотання Тетяни Максимук з приводу того, аби на час розгляду спірного питання людей не позбавляли елементарних умов проживання, відхилено: вирішення його – «не в компетенції суду».
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
