«Мавка», яка стала… «Вбивцею» і «Сатаною»

«Розумієш, що можеш не прокинутися»

– Який у вас зараз позивний?

– У мене їх – декілька насправді. На початку війни в мене був позивний «Мавка», тому що я починала працювати з «Мавіками». Я подумала, що це – така моя «пташка», і тому я – «Мавка». Але потім, після перших уражень, я стала… «Вбивця». Ще у мене є негласний позивний у групі – «Сатана».

– Між цими позивними – досить довгий шлях…

– Знаєте, у Мавки Лесі Українки теж є своя історія. Щодо появи позивного «Сатана»… Ми з побратимом проходили навчання в Києві й у перерві якось просто йшли вулицею. І якась жіночка побачила мої татуювання – це рослини і тварини з Червоної книги України на всю руку, – подивилася на мене з такою злобою і закричала: «Всі твої татуювання – від сатани!» (сміється – Авт.). І якось воно так прив’язалося через моє бажання знищувати ворога.

– Як ви потрапили до війська? 

 – …Я пішла в «Хартію» (добровольче формування, яке згодом стало бригадою Нацгвардії. – Ред.). Це був певний виклик для мене, тому що не знала, як я зможу впоратися. Люди по-різному сприймають небезпечні ситуації. І я хотіла на 100% впевнитися, що добре тримаюся в стресових ситуаціях, що боєздатна і не буду тягарем для своїх побратимів та посестер. І, відповідно, на перших своїх «бойових» зрозуміла, що все можу, до всього готова. Перед цим я ще прочитала книжку «Броньований розум». Тобто, я розуміла, на що очікувати, які реакції мого організму можуть бути. Я готувалася абсолютно. Все, що я могла готувати в собі, щоб не було якихось сюрпризів, я все зробила – і це дало свій результат.

– У «Хартію» ви прийшли на позицію операторки дронів?

– Так, на початку працювала з «Мавіками». Ми проводили розвідку, супровід штурмових дій. А далі вже була робота з «крилами» (більші безпілотні апарати літакового типу. – Ред.). У «Хартії» я пробула з осені до кінця лютого. Майже пів року.

…Потім був Бахмут, саме в період важких боїв у січні – лютому 2023 року. І там уже так неслося нормально. Дуже активні бойові дії були. Це були мої перші бойові «вильоти»… Це – така найсильніша «закалка», можна сказати. Але все одно, кожен раз ти лягаєш спати, і там настільки часто і близько прилітало, що ти розумієш, що можеш не прокинутись.

«Для мене можливість потрапити в полон – це найбільший страх, який я можу уявити».

Всі тоді багато говорили про можливість оточення. А для мене можливість потрапити в полон – це найбільший страх, який я можу уявити. Тобто це – єдине, що я до кінця не прийняла. Для мене смерть є набагато кращою, ніж полон.

«Знищили 7 танків і… співали»

– Ви пішли до війська через бажання помсти. Коли вперше відчули сатисфакцію?

– (Посміхається) Насправді мені полегшало вже тоді, коли я була у складі бойових груп у «Хартії», коли ми могли передавати якісь цілі на ураження. Ти розумієш, що – частина процесу, і що без цього всього результату не було б. Але от прямо перше таке неймовірне задоволення сатисфакції відбулося, коли ти сама дроном залітаєш туди, куди треба. От тут, звісно, набагато сильніше воно відчувається.

– Коли у вас був такий перший досвід?

– Уже в новому підрозділі, в Asgard. Після «Хартії» у мене вже був певний досвід і певна кількість дипломів про закінчення різних шкіл, і вміння керувати різними типами комплексів. Відповідно, вже було набагато легше знайти посаду в бойовому підрозділі. Я отримала відношення. І з ним та ще з двома друзями я пішла до військкомату і підписала контракт. Далі – «Десна» (навчальний центр для військових в Україні. – Ред.), що було найгірше за часи мого перебування в армії. І ще – навчання в Британії, яке мені особисто дуже сподобалося. Бо там були саме натівські стандарти. І мені дуже сподобалось їхнє ставлення до армії, їх комунікація між командуванням і звичайними солдатами. Я дуже хотіла б, щоб наша армія теж до цього всього прийшла. Бо це – реально те місце, куди хочеться потрапити, навіть якщо немає повномасштабної війни.

– Якими бойовими виїздами ви найбільше пишаєтеся?

– Напевно, коли у нашої групи за день було сім влучань у ворожі танки. Ми вразили «Град», «Стрілу» (радянський зенітно-ракетний комплекс. – Ред.) і якісь ще автівки. Їх багато було. У нас тоді було 25 вильотів за день, ми працювали нон-стоп, дрон за дроном, і могли просто «летіти» на вільне полювання. Виїжджав «танчик», і ми – туди. Це було дуже класно. Це був настільки ефективний робочий день! Тоді з нами ще працювали по взаємодії інші підрозділи. І вони нам підсвічували з «крил», щоб ми бачили результат роботи, влучань, як усе горить. Такий був класний день! Ми їхали потім додому на підйомі, співали пісні в машині. Кожен виїзд, коли ми можемо бути ефективними, коли все вдається, – дуже класний.

 Як це – бути жінкою в українській армії 2024 року 

– Трошки легше, ніж у 2022 році. Але набагато легше, ніж, наприклад, у 2014-му. Я не уявляю, через яке пекло довелося проходити жінкам, які вперше йшли в українську армію, коли чоловіки в ній взагалі не уявляли жінку на війні…

Зараз я хоч і стикаюся з сексизмом, але я не є якоюсь дивиною. В більшості, мені здається, чоловіки починають розуміти, що жінка в армії може робити те ж саме на рівних. Багато хто в це не вірить, але ми над цим працюємо. Тому я маю надію, що далі всім жінкам, які будуть приходити до армії, буде ще трошки легше. В цьому я вбачаю певний сестринський дух і обов’язок: стати певним прикладом, що ось ти можеш зробити все, щоб твій підрозділ тобою пишався, щоб було розуміння, що жінка в армії – це не якась проблема і якийсь ускладнювач чогось, а насправді дуже хороший солдат, відповідальний, який може інколи навіть зробити більше. Тому що ми всім маємо щось доводити, на жаль.

Кожен раз, коли ти приходиш у нове місце, всі все одно тебе сприймають одразу як дівчину, і, відповідно, як слабшого. Намагаються в чомусь допомогти, забрати твоє обладнання, коли несеш якісь дрони абощо. А ти розумієш, що ти можеш в планці простояти набагато довше, ніж вони, або пробігти більше. І ти така: «Альо, це – не чесно». Тому ти забираєш зі словами «я сама!» І вони до цього звикають, розуміють, що ти впораєшся, що все буде «окей».

– Що ви порекомендували б тим дівчатам, які тільки збираються вступати в ЗСУ?

– Хотіла б не тільки порекомендувати, а й попросити. Зараз доволі багато жінок в армії. Не можу сказати, що я пишаюся ними всіма. Є певні представниці, які псують загальну картину, через що іншим жінкам, які дійсно працюють на фронт, стає набагато важче. Тому, якщо ви приймаєте рішення долучитися до ЗСУ, будьте певні, що ви можете бути рівними, виконувати завдання на рівних і не просити для себе особливих умов. Якщо ви вже йдете працювати в чоловічий колектив, то будьте готові викладатися на всі сто.

– Які особисті мрії довелося поставити на паузу через велику війну?

– Не знаю. Мені просто подобалося моє життя. В мене є собака, якого я дуже-дуже люблю, але з яким не можу бути зараз. І я дуже за ним сумую. В мене через війну розпалася сім’я. Великі мрії були щодо подорожей. Я дуже люблю подорожувати. І зараз цього сильно не вистачає.

– Яким ви бачите завершення війни?

– Точно не мирними переговорами. Те, до чого зараз всі нас підштовхують. З’являється дуже багато таких наративів, які підтримуються в нашому суспільстві. Це – ті ж самі «граблі», на які ми знову наступаємо. І якщо це відбудеться, то це настільки погана історія, насправді… Я не бачу жодних можливостей для мирних переговорів. Тільки кордони 1991 року, і росія має заплатити за ті злочини, які вона вчинила. Я вважаю, що жодна людина в  ЗСУ і жодна наша цивільна людина, яка загине в цій війні, не вартують тисячі загиблих із їхньої сторони.

Наталія РОП.