Чому за час війни підполковник з Луцька Богдан Козуб викреслив зі списку друзів багатьох людей?

 На фейсбук-сторінці лучанина Богдана Козуба прочитала поширену ним притчу про мураху: «Коли хотіли спалити пророка, то одна маленька мураха набрала в рот води, прибігла до вогнища та виприснула на вогонь. Коли її спитали: «Ти сподіваєшся його загасити?», вона відповіла: «Якщо я навіть не загашу вогонь, то коли Бог запитає, що я робила, як спалювали пророка, то скажу, що робила все, що могла. А головне – показала, на чиїй я стороні». Сьогодні кожен із нас, як та мураха, є частиною великої команди, й робить свій маленький внесок у наближення Перемоги України над російським агресором. Про це наша розмова з підполковником Богданом Козубом, який два роки разом зі своєю родиною волонтерив, а з квітня 2024-го – призваний на службу.

«24 лютого я був у військкоматі, але мене тоді не призвали»

– Як вам пригадується перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну? 

– Він для мене почався рано. О 5-й годині я був на авторинку (в мене там були машини, оскільки займався автобізнесом), а це – буквально через поле від Луцького аеродрому. Саме тоді російська авіація завдала декілька ударів по інфраструктурі цього об’єкта. Тож сталося так, що все відбувалося на моїх очах. Люди були в паніці, не знали, що робити. Я і ще декілька колишніх військових (бо ж таки «колишніх» військових не буває) почали всіх заспокоювати…

Цього ж дня пішов у військкомат. Свого часу у званні підполковника я звільнився із Прикордонних військ України. 8-го березня пройшов необхідну медичну комісію і був зарахований в одну з військових частин. Але через те, що тоді для мене не було посади, то мені сказали: «Ідіть і очікуйте». І я чекав – аж до квітня нинішнього року.

 – Оскільки ви – мій фейсбучний друг (маю можливість заходити на вашу сторінку), то знаю, що в цей період ви не просто очікували призову, а й активно допомагали Збройним силам України…

 – Це – так… Із перших днів, тижнів російської агресії не тільки я, а й вся моя родина долучилася до волонтерства. Я не лише відчув розуміння дружини,  трьох дочок, а й безпосередню їхню підтримку. І ті кошти, які давав власний бізнес, йшли не в сімейний бюджет, а на потреби фронту. Це був не просто дозвіл сім’ї, а – її ініціатива. Або таке. Мої батьки померли – залишилася хата на Рівненщині, в якій я виріс. Вже у повномасштабну війну я будинок продав, а за виручені кошти купив автомобіль для захисників і відправив його на передову. Так мене батьки навчили. І я стараюсь, щоб мої діти були щирими й щедрими, коли йдеться про інтереси країни, в якій живеш, яка тобі дорога. І ось, коли моя наймолодша донька Дарина побувала з концертом в місті Дубаї, то поєднала цю поїздку з благодійністю. Вона продала ляльку-мотанку, а кошти віддала на допомогу українським воїнам. Принесла дві з половиною тисячі євро і сказала: «Тату, ви знаєте, як ними розпорядитися. Я і вся наша команда вам довіряємо». Хоча ми з дружиною знали про цю поїздку

Даринки за кордон – благословляли її на це, але не думали про такий внесок на допомогу ЗСУ.  Тим більш приємним був вчинок дочки. 

 «Те, скільки разів я їздив на Схід України, навіть важко підрахувати»

 – По правді, вже давно, починаючи з першого року великої війни, був задум розповісти про те, як волонтерить подружжя Козубів, історія кохання якого свого часу була оприлюднена на сторінках «Волині». І хоч це сталося тільки тепер, згадаймо перші два роки, коли ви з однодумцями  налагодили в Луцьку ремонт автомобілів для наших захисників… 

 – Ми не тільки ремонтували машини, а й купували їх і за свої кошти, і за ті, які вдавалося зібрати завдяки людям, котрі долучалися до благодійності й донатили. Відвозили на Схід України техніку, яка була куплена за кордоном. А з передової жодного разу не верталися впорожні – доставляли у Луцьк розбиті машини, яким продовжували «службу» на передовій. І при такій нагоді хочу сказати, що багато організацій пішли нам назустріч і долучилися до благодійності.

 – Серед цих «багато», кого назвете насамперед? 

– У першу чергу, скажу про СТО, яку очолює Микола Бернадський. Його команда з перших днів і до сьогодні потужно працює задля Перемоги України. Ми купуємо лише запчастини, а всі робити на СТО спеціалісти виконують безкоштовно. Респект колективу і подяка! Ще назву  магазин «Бусмаркет», який надає велику допомогу запчастинами, – продає їх нам із відчутною знижкою, а то й узагалі не бере платні, знаючи їхнє призначення. 

 – Скільки разів ви особисто їздили на Схід України? 

– Навіть важко підрахувати. Це можна простежити за повідомленнями у фейсбуці – я завжди інформував про такі поїздки. Вони були, зазвичай, непланові – потелефонують хлопці з передової, що потрібна допомога, і ми за два дні збиралися і їхали. По декілька разів на місяць могли вирушати.  

– Тож війну бачили зблизька?..

– Так… Бував буквально «на нулі», коли, як кажуть, «за городами» йшли бої. Безпосередньо від військових знаю про їхні потреби та проблеми. До речі, ті, хто в Луцьку займається ремонтом автомобілів для наших захисників, зараз виготовляють іще й евакуаційні візки. Зокрема, Віктор Камець має фірму, котра спеціалізується на ковальській справі. З перших днів великої війни його команда почала робити скоби для закріплення бліндажів. А згодом одержала замовлення й на такий транспорт, який необхідний для евакуації поранених. Ці візки використовують і для підвезення боєкомплектів. Майстри так удосконалили ходову частину своїх візків, що їм не страшне ніяке бездоріжжя, а це в зоні бойових дій – дуже важливо. 

«Я мав їхати в 100-ту Волинську бригаду, але  головнокомандувач Сирський відправив мене на формування нової бригади». 

– Чи підтримуєте зв’язки з волонтерами після того, як вас призвали на службу?

– Звичайно, оскільки не міг відійти зовсім від справи, якою займався два роки. Коли у них виникла проблема з причепом для перевезення транспортних засобів на передову і звідти – до Луцька, то наша сім’я кинула клич, щоб зібрати необхідні кошти, і, додавши зі свого бюджету двадцять тисяч гривень, яких не вистачало, ми купили його.

«Я в армії, вважайте, з 15 років: мені звично зібрати рюкзак і піти служити» 

– І ось настав день, коли ви написали у фейсбуці: «Не думав, що ще візьму в руки зброю, та ось це сталося». Коли вас призвали у військо?

– Це було 22 квітня. Перш місяць – навчання на Яворівському полігоні, потім був прикомандирований до Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, що у Львові. Я ж – кадровий  офіцер. В армії, вважайте, з 15 років, бо навчався в Суворовському училищі. Мені звично зібрати рюкзак і піти служити. Після навчання я мав їхати в 100-ту Волинську бригаду на посаду заступника командира батальйону розвідки. В мене був і відповідний лист. Але склалося по-іншому: Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський відправив мене на формування нової, 160-ї окремої механізованої бригади.

  – Якщо це не секрет, то яка ваша посада?

– Заступник командира з психологічної підтримки персоналу мотопіхотного батальйону згаданої бригади, яка поки що – на стадії створення, але знаю, що, рано чи пізно, буде на передовій. Коли я взявся за виконання своїх обов’язків, то ми почали підбирати персонал. До нас приходять офіцери не з «гражданки», а з окопів – із резерву кандидатів на просування по службі. І ми вибираємо кращих із кращих.

– Ось уже п’ять місяців ви – не вдома. Як часто бувають такі ось дні, коли зустрічаєтеся з рідними? Власне, завдяки цьому ми з вами й маємо можливість поспілкуватися. 

– Таких днів дуже мало. Вдячний сім’ї, яка мене завжди підтримувала в моїх починаннях,  – так само підтримує й після призову на службу. Я можу з чистим сумлінням дивитися в очі, в першу чергу, своїм чотирьом онукам, бо ніколи ніде не ховався, не відсиджувався. З першого дня вторгнення росіян серйозно допомагав Збройним силам України. А коли призвали – пішов виконувати свій громадянський обов’язок. 

До речі, наша сім’я у вересні 2022 року в повному складі, навіть із наймолодшим, восьмимісячним, онуком, виїжджала за кордон (йдеться про паломницьку поїздку на чолі із владикою Михаїлом на Святу землю. – Авт. )

А коли ми верталися так само всі, то при перетині кордону один чоловік-латиш мене запитав: «Вас що – депортували?». Його дуже здивувало, що в час війни, коли дехто за великі гроші шукає можливість, як би втекти за кордон, ми їдемо назад в Україну. Мої дочки, зяті – в Луцьку, Всі стараються щось робити заради Перемоги.

– Не можу не задати ще таке питання: війна змінила ваше життя? –  

– Якщо вже про це зайшла мова, то скажу таке: за час великої війни чимало людей, яких вважав друзями, я викреслив із цього списку. Одні виїхали за кордон, але не забули, що в Україні йде війна, й за кожної нагоди телефонують, по можливості, долучаються до волонтерства. А є такі, що просто мовчать. А я ж знаю, що вони десь в успішній європейській країні не просто сидять, а гроші заробляють, – і їхній внесок був би не зайвим, коли йдеться про допомогу нашим захисникам, які в окопах своїм здоров’ям, а то й життям, виборюють Перемогу. Ось такі «друзі» для мене просто вмерли.

Катерина ЗУБЧУК.