На Волині відкрили унікальну Алею слави, де вже увічнено 33 місцевих Героїв (Фото, відео)

На минулому тижні, у День пам’яті захисників України, у селищі Мар’янівка,  що на Горохівщині, було відкрито Алею слави, на якій увічнено імена 33-х  мешканців громади, які віддали за свою країну найдорожче – життя.

 І біль, і сльози, й вічна пам’ять

Так уже склалося, що останнім часом нерідко буваю в селищі Мар’янівка. От тільки, правда, з невеселими подіями пов’язані ці поїздки, бо припали на непростий час російсько-української війни, яка завжди несе втрату захисників: мами оплакують синів, дружини, котрі овдовіли, – чоловіків,  сини й доньки – батьків. Спершу це були вже традиційні зустрічі рідних загиблих воїнів зініційовані мешканкою Мар’янівської громади Євгенією Харків і підтримані очільником селищної ради Олегом Басаликом (Євгенія Іванівна, вдова учасника АТО Михайла Харківа, свого часу ініціювала створення фільму «Я вірю, що закінчиться війна» – цю ідею реалізувала редакція газети «Волинь»). Гуртом легше пережити свою біду, й не треба замикатися зі своїм горем, а – шукати спілкування, розповідати про проблеми, якщо треба, то зустрічатися зі спеціалістами, бо комусь потрібна матеріальна допомога, а комусь – і психологічна. І кожного разу звучали, як своєрідна мантра, слова, звернені до Всевишнього, аби число загиблих не збільшувалося.

Освячення здійснює декан Горохівського благочиння Волинської єпархії ПЦУ отець Андрій Сидор. Фото – Катерини ЗУБЧУК.

 На жаль, війна – безпощадна. І в травні цього року, коли в Мар’янівці знову була зустріч рідних загиблих, уже 26 воїнів громади поповнили Небесний легіон. І було це зібрання з нагоди презентації фотоальбому «Пам’ятаємо своїx Героїв», який вийшов у світ завдяки фінансовій підтримці меценатів, серед яких – і газета «Волинь». У цій книзі – чимало публікацій із нашого видання, зокрема й авторки цих рядків. Тож коли минулого четверга побувала на відкритті Алеї слави, то серед присутніх побачила не просто знайомі обличчя, а людей, які, скажемо так, відкрилися в своєму горі, поділилися болем із журналістами, а відтак – із читачами нашої газети.

Ось мама Івана Лагановського – Світлана Савка – зі своєю незагойною раною. Іван буквально напередодні великої війни поїхав на заробітки у Польщу. Але коли почалося повномасштабне вторгнення росії, повернувся додому, бо «як то, всі мої друзі – в Україні, а я буду в Польщі сидіти?». А вже вдома, коли рідні пробували його спинити, сам пішов у військкомат. Говорив: «Мам, я не буду ховатися – маю йти на війну». І пішов. У травні 2022 року Івана провели на службу, а в жовтні того ж року він повернувся в рідну Мар’янівку «на щиті». Серце жінки ніколи не змириться з непоправною втратою. Це для неї – і біль, і сльози, й вічна пам’ять…

 Таким же болем переповнена душа Лідії Збудовської із села Борочиче. І тепер ще й на це святе місце – до світлини на Алеї слави в Мар’янівці – йтиме вона при кожній нагоді.

 – Вася ж АТО пройшов у 2014 році, – говорить журливо жінка. – Вберіг тоді його Бог. А в 2023-му син загинув. 

 А як передати горе Наталії Висоцької, син якої – Іван – назавжди залишився 22-літнім? На час повномасштабного вторгнення юнак працював у Польщі, але 27 лютого повернувся додому, в своє село Цегів. А 28-го вже був у військкоматі, бо вважав, що його місце в тяжку для України годину – серед її захисників. Найтяжче мамі юнака згадувати день, коли дізналася, що він загинув. Сталося це в бою під Опитним на Донеччині 12 вересня 2022-го року.

  «Я повернуся», – казав рідним Тарас Грицюк, коли йшов захищати Україну. Дружина його, Мар’яна, тепер із болем згадує ці слова і говорить, що зробить все для того, аби їхній п’ятирічний син виріс достойним свого тата-Героя.

«Пролили кров за неньку-Україну, щоб вона рабою не була»

Всього – 33 болісні історії за тими світлинами, що розміщені на Алеї слави. Усіх загиблих ведучі дійства назвали поіменно. І коли у виконанні аматорів сцени полинула пісня, зокрема такі її щемливі слова: «Мамочко, вибач за чорну хустину, За те, що віднині будеш сама. Тебе я люблю. I люблю Україну. Вона, як і ти, була в мене одна», то від сліз не могли втриматися  не лише розчулені мами…

Декан Горохівського благочиння Волинської єпархії ПЦУ отець Андрій Сидор та інші священники молитовно вшанували пам’ять Героїв, освятили Алею слави. Звертаючись до присутніх, отець Андрій згадав рядки з вірша вчительки-поетеси із Львівщини Марії Гавілей, написані нею на початку 1990-х років і присвячені воякам УПА, котрі «пролили кров за неньку-Україну, щоб вона рабою не була». Ці слова, як зауважив священник, багато хто знає, бо він не раз проголошував їх у проповідях на похованні загиблих у боях із російським агресором у наші дні. Вони – актуальні й сьогодні, оскільки й через десятиліття сини України віддають життя за її волю, незалежність. 

 Як актуальні й слова безсмертного Кобзаря, котрі процитував, звертаючись до присутніх, голова Мар’янівської селищної ради Олег Басалик: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». На жаль, за словами очільника громади, війна забирає кращих, і Алея слави має стати для кожного святим місцем. Символічно, що її відкриття відбувається в День пам’яті захисників України. 

Цього дня представник першого відділу Луцького РТЦК, майор Віталій Гамлюк, вручив посмертні нагороди загиблим мешканцям Мар’янівської громади. Ордена «Хрест Героя» удостоєно Валентина Степка із села Брани – його одержала мама бійця Ольга Олександрівна, медалі «Захисник Вітчизни» – Андрія Мельничука з Борочич. Її прийняв із рук військового батько бійця Сергій Георгійович.

 Сам пішов у військкомат. Говорив: «Мам, я не буду ховатися – маю йти на війну». І пішов.. 

До речі, це – особливий випадок: батько й син воювали з перших днів повномасштабної війни. Сергій Георгійович служив у 46-й  бригаді, Андрій – у 118-й. Син загинув 2-го січня цього року на Запорізькому напрямку.

На той час батько був у Мар’їнці. І саме йому випало виконати таку болючу місію – поїхати у Запоріжжя, де, як стало відомо, знаходилося тіло Андрія, й привезти його додому. І невипадково якраз Сергій Мельничук зі своєю дружиною та сім’ями інших загиблих мешканців Мар’янівської громади зініціювали створення Алеї слави.

– Думка була, – каже чоловік, – чому це й досі, на третьому році війни, немає такої Алеї слави? От ми й поставили собі це за мету – і нам вдалося її досягти. Звичайно, завдяки нашим небайдужим меценатам, окремим депутатам селищної ради. Не зразу, але на якомусь етапі й керівництво громади нас підтримало.

 «Пролили кров за неньку-Україну, щоб вона рабою не була» (Марія ГАВІЛЕЙ). Фото – Катерини ЗУБЧУК.

 Щодо прізвищ меценатів, то для газети чоловік не назвав їх, пославшись на те, що й самі спонсори не хотіли такого афішування, бо «добро треба робити тихо». А якщо за Біблією йти, то там є такі слова: «А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно».

Сергій Мельничук, який сам воював майже два роки (звільнився зі служби вже після того, як загинув син), при нагоді висловив побажання, щоб люди були чуйніші, дружніші. Недопустимо казати, що, мовляв, уже втомилися допомагати фронту. Кривава війна не закінчилася, і треба, по можливості, все робити, щоб разом із нашими захисниками наближати Перемогу.

Катерина ЗУБЧУК.

Відео – «Суспільне Луцьк»:

Читайте також: «Своїх Героїв має знати кожен, щоб у молитвах їх усіх згадати»​.