«Пересмикували затвор пістолета за спиною»: сповідь директора школи, який був в окупації

«Як би дивився в очі тим хлопцям, яким із 1991 року говорив, що «Україна – це супер, Україну треба захищати»?»

– На початок 2022-2023-го навчального року із 70 працівників мого закладу на співпрацю з ворогом пішов лише один, і то – технічний працівник. Жоден вчитель на роботу не вийшов, – розповів Анатолій Котенко в інтерв’ю журналістам видання OBOZ.UA.

– Чи часто до вас приходили з погрозами?

– За моїми підрахунками, за два роки до мене додому 11 разів приходили комендант і спецслужби окупантів. З комендантом ще можна було розмовляти, він – уродженець сусідньої громади, тому не погрожував, мав «м’яку позицію». Але уже напередодні 1 вересня 2022 року до мене вперше приїхали дві машини з озброєними людьми у балаклавах.

Наприкінці серпня окупанти змусили здати всю техніку, котра була в школі. 14 вересня приїхали уже під вечір до мене додому – передивилися ноутбуки і телефони мої та дружинині. Шукали матеріали, як ми відкрили школу онлайн, як проводимо уроки дистанційно. Але ми не проводили їх, тому вони нічого не знайшли.

Для того, аби мене залякати, окупанти відібрали телефони й ноутбуки та вивезли мене серед ночі за межі села, у степ. Вони почали погрожувати, пересмикували затвор пістолета за спиною. Потім мене тут і залишили, довелося вертатися додому пішки. Поки я дійшов, вороги повернулися у мій будинок, забрали в дружини її телефон. Потім було ще декілька схожих візитів…

– За два роки окупації, які ви провели в Олексіївці, чи вдалося вам попрацювати? Якщо ні, то на які гроші жили?

– Працювати у невеликій громаді було в принципі неможливо, всі один одного знали. Мене відправили на простій, я отримував 2/3 cтавки, от на ці гроші ми і жили. Ще у селі тримали господарство й город – щось продавали для себе.

– Чому ви не пішли на співпрацю з окупантами, як пояснюєте свою позицію?

– Якби я пішов на це, то як би дивився в очі тим хлопцям, яким із 1991 року говорив, що «Україна – це супер, Україну треба захищати»? Вони пішли на фронт, а я – на співпрацю з окупантами? Як би я дивився в очі жінкам, матерям, чиї сини або чоловіки загинули чи зникли безвісти на війні?

– Чому до останнього вирішили залишатися в Олексіївці, попри погрози й залякування окупантів?

– У вересні 2022 року, коли мене вивозили в степ, вони сказали: «Не здумай куди-небудь рипатись, тому що ти – вже не виїзний». Я розумів, що внесений у певні бази окупантів і виїхати вже не зможу…

«Ми з дружиною здійснили «адміністративний проступок» у вигляді «незаконного проникнення на території російської федерації»

– Чи відомо вам про випадки, коли людей в Олексіївці викрадали чи саджали «на підвал»? Про зґвалтування жінок?

– Випадки арештів і посадок «на підвал» у перші місяці окупації були дуже частими. Окупанти шукали тих, хто був у ТрО, був активним учасником Євромайдану, хто брав участь в АТО. Частина із цих людей побувала «на підвалі». Серед них був і мій колега з іншої школи, якого били, до якого застосовували струм. «На підвал» саджали й фермерів, які не погоджувалися віддавати свою продукцію, а також працівників поліції. Про те, що у підвалах хтось загинув, у мене немає інформації, але люди поверталися побитими.

Про випадки зґвалтування на своїй території я не знаю, але був випадок, коли загарбники приставали до жінки. Вона втекла додому, за дружину заступився чоловік, і сім’ю, в тому числі двох неповнолітніх дітей, розстріляли у дворі.

– Чи можете згадати той день, коли відбувалася ваша депортація?

– 16 квітня до нас приїхали два автомобілі з озброєними людьми, семеро чоловік. Вони дали нам документ, у якому 
йшлося, що ми підлягаємо депортації. Причина – ми з дружиною здійснили «адміністративний проступок» у вигляді «незаконного проникнення на території російської федерації». Окупанти мене звинуватили у тому, що не маю російського паспорта. Тому я – людина без громадянства і підлягаю депортації. Нам дали годину на збори. Заборонили 20 років з’являтися на території російської федерації, погрожували за це кримінальною відповідальністю.

Боляче за колег, які там залишилися. Вони поводилися дуже героїчно – у перший рік взагалі жоден не пішов працювати до окупантів.

Потім нас з дружиною посадили у різні машини та в супроводі трьох озброєних людей відвезли до Бердянська. На в’їзді до міста наділи на голову чорні пакети і завели у якесь приміщення… Через 6 днів нас відвезли в Мелітополь, оформили документи, пофотографували. До нас приєднали ще двох чоловіків – один із Мелітополя, другий – із Пологів. О 12-й годині дня ми сіли у «Газель» – було четверо нас і шестеро озброєних людей, але вже без балаклав. Нас повезли через Бердянськ, Маріуполь, Ростов і в Грузію…

«Люди змушені їхати й отримувати російський паспорт, щоб оформити на себе паї»

– Де ви зараз знаходитеся?

– Я зараз перебуваю у Дніпропетровській області, недалеко від самого міста Дніпро, за 40 км, у селі. Тут живе мій племінник. У його дружини є вільний будиночок, у якому ніхто 5 років не жив. Тут ми й мешкаємо.

…На Запоріжжі у нас залишився будинок із літньою кухнею, сараями, гараж, автомобіль новенький, із салону (автівці 5 років), 11 гектарів землі – це батьківський пай. Великого господарства ми вже не тримали – було по кілька десятків курей і качок, собака та коти. Дуже вдячний своїм друзям, які відгукнулися, вони доглядають за городами, зібрали врожай. Птицю розібрали. Собака лишився на господарстві, його годують і доглядають за ним.
Речі, які були в нашому будинку, я попросив розібрати чи розпродати, щоб окупанти не заселилися. Бо в залишені будинки спочатку заселяються російські військові, вони там деякий час живуть, а при виїзді забирають пральну машинку, холодильник, мікрохвильову піч… Потім місцеві маргінали «допомагають», виносячи все з будинку. На щастя, до нашого ніхто не заселився, можливо, через якусь повагу…

– Скільки зараз в Олексіївці залишилося людей і скільки було до війни?

– У громаді було 3,5 тисячі жителів, а в Олексіївці, мабуть, – тисяча із них. Зараз, я думаю, близько половини виїхало. Відбувається зворотній процес – окупанти оголосили про те, що земельні паї треба переоформити за російським законодавством. Є родини, котрі мають 2–3–4 паї, це – від 20 до 40 гектарів землі. Тому люди й змушені їхати та отримувати російський паспорт, щоб оформити на себе паї. Так само у Бердянську відбувається з квартирами.

– Чи сумуєте ви за школою, за викладанням?

– Сумую за викладанням, за колегами, за дітьми. Боляче за колег, які там залишилися. Вони поводилися дуже героїчно – у перший рік взагалі жоден не пішов працювати до окупантів, на другий рік навчання троє пішли. А от цього року – четверо. Їх примусили вийти на роботу. На їхнє рішення вплинули невдалий контрнаступ ЗСУ торік і моє примусове виселення. Люди бояться залишитися навіть без тієї невеликої зарплати в розмірі двох третин ставки, тому погоджуються співпрацювати з окупантами. У закладі разом із філією навчалося понад 300 учнів, а зараз – близько сотні… Наразі п’ятеро вчителів там уже є, але якісного рівня навчання не буде. Нікому читати фізику, історію тощо. Викладання ведеться російською мовою. Українську мову викладають, але скоротили кількість уроків… Окупанти ходили по домівках, говорили батькам, якщо діти не будуть навчатися, то спочатку випишуть штраф, а потім почнеться судова справа щодо позбавлення батьківських прав. Багато людей боялись цього і віддавали дітей до школи.

Дарина ТРУНОВА.

Читайте також: Україна – Албанія – 1:2. Сергію Реброву час уже очолювати «Інгулець»...​.