Україну тримають на cвоїх плечах прості люди.
Війна – для бідних?
Найстрашніше, що практично всі ми із цим змирилися: багаті і впливові уникають участі у війні, а бідні мають нести весь її тягар
Я принаймні не бачу особливого спротиву у суспільстві такому статус-кво на публічному рівні. Єдине, що відбувається – менш захищені верстви населення тихо «кивають п’ятами», перепливають Тису чи просто йдуть додому, самовільно залишаючи військову частину. При цьому голосно не вимагають від правлячого класу бодай вдавати жертовність та служіння.
Більше того, якщо я про таке згадую, то стикаюся зі звинуваченнями у «популізмі» – в гіршому випадку, в кращому – з тезою «так було завжди, це – природний порядок речей».
Але це не є природний порядок!
Навпаки, складно уявити собі щось більш неприродне. Коли більш спритні, здібні, освічені, популярні насправді використовують свої оці сильні сторони для того, щоб бути від війни подалі, щоб слати замість себе у пекло окопів когось менш «обдарованого».
Але ж так завжди не було! Завжди було навпаки.
Просто відбулася певна деградація. Ще на початку минулого століття члени монарших родин ризикували загинути на фронті або працювали у госпіталях, за потреби – на простих посадах.
Навіть про імітацію зараз здебільшого не переймаються. Злочинний, неприродний і програшний порядок речей вважається природним і раціональним.
Справжня жертовність не цінується, бо в ній не вбачають потреби, бо це – нібито примха, фантазія і «популізм», а не віками вивірений алгоритм боротьби. Тому нечисленних лідерів, які самовіддано працюють і здійснюють подвиги, з легкістю змішують із лайном – із багатими та високопоставленими ухилянтами.
Із цієї фундаментальної аморальності випливає усе інше: і рабська безправність солдата, і необмежена тиранія дурнів на керівних посадах, і повна відстороненість у тилу навіть тих, хто за посадою мав би працювати з повною віддачею на забезпечення фронту (не кажучи вже про усіх інших), і виправдання ухилянтів і утікачів. Все це зло, рясно посіяне, проростає зараз «провалами» фронтів, втратами людей, за що досі ще ніхто не відповів. Бо це ж – не злочин, а «природний порядок», бо «коли ж було по-іншому?».
Ігор ЛУЦЕНКО, політик, громадський діяч, журналіст.
Читайте також: Уродженець Полтавщини хотів прорватися в білорусь через Волинь.
