Улюблене фото жінки, коли вони з чоловіком були ще такі молоді.
Вдова героя з Волині: «Від мене залишилася половинка… Як жити із цим болем?»
Миколу Омелянчука, який проживав у волинському селі Буцинь Ковельського району і працював далекобійником, повномасштабна війна застала в Іспанії. – Міг би й не їхати з-за кордону в Україну, – пригадує ті дні вдова Героя – Любов. – А він у телефонній розмові відразу сказав мені: «Я не можу тут залишатися – вертаюся додому». 7 березня чоловік був уже в Буцині, а 8-го – у військкоматі… Воював боєць майже півтора року. Життя його обірвалося торік – 22 листопада
«Багатства не мали ні Микола, ні я. Зате в нас була молодість»
Для подружжя Любові й Миколи Омелянчуків рідним став Буцинь, що на Старовижівщині. Жінка працює в аптеці місцевої амбулаторії, де ми й зустрілися. Та, як з’ясувалося в розмові із вдовою бійця, це село з’явилося у їхній долі завдяки випадку.
– Я родом із Львівщини, – розповідає вона. – Вчилася в Житомирському фармацевтичному училищі, а на роботу приїхала за направленням на Волинь. Працювала на Горохівщині. Але обставини склалися так, що мене послали на три місяці в
Щедрогір на Ратнівщині, звідки родом мій Микола, – треба було підмінити там аптекарку, поки вона вийде з відпустки по догляду за дитиною.
А виявилося, що… за своєю долею, за своєю любов’ю їхала Люба. Бо якраз у цей час її майбутній чоловік, який служив строкову в десантних військах у Німеччині, був у відпустці. Тоді вони й познайомилися. Цілий рік листувалися, а коли Микола відслужив, то приїхав додому, й вони одружилися. 30 січня 1988 року було їхнє весілля. Відгуляли його на Львівщині.
Зима, мороз та ще й – високосний рік! Але ніщо не лякало молодят. І сьогодні жінка каже:
– Побралися ми з великої любові й вірили, що все в нас буде добре. Багатства не мали ні Микола, ні я. Зате в нас була молодість, ми – ровесники (обом – по двадцять), тож розуміли одне одного. І справді все складалося добре.
Чотири роки жили в Німеччині, бо Микола залишився на понадстрокову службу. Місце народження нашого первістка, сина Тимофія, – місто Веймар, де стояла військова частина. А в 1992-му, через рік, як розпався Союз, її вивели з Німеччини.
Другий син, Богдан, народився вже у Буцині. Як і третій – Ілля.
А що вибрали для проживання Буцинь, то просто на початку 1990-х років, коли купити житло було важко, якраз тут Омелянчукам трапився підходящий варіант. Придбали стареньку хатину, в якій і жили, поки не збудували нову. З приводу того, як непросто було молодій сім’ї, в жінки такий спогад:
– Виручили на перших порах якісь свої заощадження, а також те, що, поки жили в Німеччині, чоловік пригнав додому декілька «Жигулів», які там були дешеві. Це ж був час сумнозвісного бартеру, коли в людей не було грошей, оскільки продукцією, яку вони виробляли, розраховувалися з ними. Тож за одну машину виміняли хатину в Буцині, за другу – цеглу на новий будинок, за третю – меблі для нього. Коли ми повернулися з Німеччини, частину, в якій служив Микола, розформували, – він пішов працювати в міліцію. Був одним годувальником у сім’ї (я сиділа вдома з трьома дітьми, аж поки найменшому не виповнилося шість літ). Тож у вихідні ще й підробляв: як і багато хто в ті роки, до Бреста м’ясо на продаж возив. Нам же ніхто не допомагав – стараннями працьовитого чоловіка обживалися на новому місці. Завжди хазяйство чимале тримали. Землю брали в оренду – бувало, півтора гектара картоплі садили. У нас свій трактор був, то Микола ще й односельцям допомагав обробляти городи. Люди знають його доброту.
«Ти до мене три дні не дзвони, бо я буду поза зоною»
У 2007 році Микола Омелянчук вийшов на пенсію й став далекобійником. Коли почалася АТО, він хотів іти у військо, але його не взяли на службу за станом здоров’я. Але у 2022-му вже жодної комісії не проходив, хоч, за словами дружини, якби пішов на медогляд, то був би комісований, оскільки мав цукровий діабет, високий тиск. І взагалі, судячи з почутого, все могло скластися зовсім по-іншому. Адже чоловіка-далекобійника повномасштабна війна застала в Іспанії.
– Міг би й не їхати з-за кордону в Україну, – пригадує ті дні вдова Героя Любов Омелянчук. – А він у телефонній розмові відразу сказав мені: «Я не можу тут залишатися – вертаюся додому». 7 березня Микола був уже в Буцині, а 8-го – у військкоматі. Разом із нашим сусідом, кумом Володимиром Гочачком, з яким і в Німеччині свого часу служив, вони самі пішли за повістками. Двадцять місяців був чоловік на війні. За цей час двічі приїжджав у відпустку – десять днів давали, але ж половину забирала дорога. Влітку 2022-го за тих п’ять днів з синами привезли дров, порізали їх, порубали, поскладали, щоб я взимку мала готові. Тепер дивлюся на знімки, зроблені під час коротких зустрічей, і пригадую, як то було....
Микола казав, мовляв, віддам усі гроші, які тут виплачують, якщо хтось так заздрить (не без того – є й такі люди), ще й додам, аби тільки замінили мене.
Тоді жінка й не думала, що настане справді чорний день, коли вона одержить офіційне сповіщення: командир 1-го автомобільного відділення 1-го автомобільного взводу автомобільної роти перевезення окремого батальйону логістики, сержант Микола Омелянчук загинув 22 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання біля села Роботине Запорізької області.
– Спочатку, – каже вдова, – чоловік зі своїм підрозділом був на Житомирщині, згодом – на Полтавщині. А вже в останній свій рік – на Донеччині, Запоріжжі. Про військові будні він нічого не розповідав. Знала тільки, що перш фурою возив зброю. А потім став водієм великого – на вісімдесят, а, може, й більше чоловік – автобуса, яким возив бійців на позиції, евакуйовував поранених, загиблих. Про те, як йому непросто на передовій, теж не говорив. Іноді все ж проривався сум за сім’єю, бажання повернутися додому: мовляв, віддам усі гроші, які тут виплачують, якщо хтось так заздрить (не без того – є й такі люди), ще й додам, аби тільки замінили мене.
Остання їхня розмова була 21 листопада. Микола зателефонував і сказав дружині: «Ти до мене три дні не дзвони, бо я буду поза зоною». А наступного дня, як жінка тепер знає, вони поїхали на завдання, під час виконання якого чоловік загинув.
Любов Омелянчук каже:
– Я ж чекала три дні – так, як Микола мене налаштував. 25 листопада мені подзвонив син Тимофій і сказав, що батька вже нема (йому хтось із побратимів чоловіка про це повідомив). Тоді я почала телефонувати у військову частину, але нічого не добилася й поїхала у військкомат. Там теж сказали, що «нічого не знаємо». Тож у мене була ще надія, що сталася якась помилка. Цю надію розвіяв дзвінок кума – Володимира Гочачка. А згодом – і офіційне сповіщення про загибель Миколи, яке принесли представники військкомату.
«Моє життя поділилося на «до» і «після» загибелі коханого»
Уже як провели Героя Омелянчука в останню путь, вдові, за її словами, жінки з Дубової розповіли, а їм, певно, – чоловіки чи сини, які служили з Миколою, що він не мав бути на тому, останньому для нього, бойовому завданні.
– Зазвичай, мій чоловік як дуже професійний водій (з таким автобусом-велетнем, на якому він їздив, не кожен впорається) виконував суто свої обов’язки, – каже вдова. – А цього разу сталося так, що він підмінив молодого бійця, котрий тільки-но повернувся з наряду і якого знову посилали на чергування – забрати вбитих, поранених.
Пошкодувавши його, сказав: «Сьогодні я за тебе піду, а колись ти мене заміниш» (не знаю, як того хлопця звати, відомо тільки, що він – із Облап). Микола виніс усіх поранених, загиблих, а сам не встиг сховатися – дрон влучив у нього, нога була поранена: видно, артерію пошкодило – стік кров’ю. Якщо є любов до ближнього, то це – вона, коли людина віддає життя заради інших.
Про те, як збиралися йти того дня на завдання, – одягалися, жартували, розповідає відео, яке вдові надіслав друг Миколи – Геннадій (Геша) – разом із іншими його речами. Вони жили в одній кімнаті, їхні ліжка стояли поряд. Жінці дороге кожне слово, почуте від Геннадія, адже він бачив останні миті життя її чоловіка...
Вдові особливо приємно, що петиція про присвоєння Миколі Омелянчуку звання Героя України (посмертно) яка 8 січня цього року була зареєстрована на сайті Президента України, набрала необхідні 25 тисяч голосів і тепер перебуває на розгляді.
Вона вдячна всім за таку підтримку.
…Ми побували з пані Любою на могилі бійця-Героя, над якою розвівається жовто-блакитний прапор України. Тепер – це те єдине місце, куди вона може прийти, щоб зустрітися зі своїм Миколою. Тишу порушував тільки пташиний спів. Тамуючи сльози, жінка говорила, що її життя поділилося на «до» і «після» загибелі Миколи. Ще довго вона буде вчитися жити без нього – такого люблячого, хазяйновитого чоловіка, хорошого батька, якому не судилося оженити своїх синів, дочекатися внуків.
– Ви знаєте,– каже жінка, – раніше я була, якщо можна так висловитися, – ціла, а тепер від мене залишилася половинка. І з цим болем непоправної втрати й жити…
Читайте також: Репортаж із найбільш «радіаційного села» на Поліссі, якого мало не бути.
