На слова: «Бережи себе!» – син казав: «Як, мамо, вийде. Це ж – війна». Історія волинського Героя

«Чого ви плачете? Володя – ще на навчанні»

Сьогодні, коли сина нема (вже більш як рік минув із того часу, як обірвалося його життя), мамі Героя хочеться до дрібниць пригадати, яким він був у дитинстві, юності й уже тоді, як дорослим став. Володя ж – найстарший із трьох дітей Вавелюків, а до первістка й ставлення – особливе. Судячи зі слів жінки, хлопчик ріс дуже спокійним і слухняним, клопотів з ним не мала. 

– Якось, коли ще був школярем, – розповідає Олена Степанівна, – син утік  разом з іншими дітьми з уроків на футбол. Тоді директорка нашої школи казала: «Ніколи б не могла подумати, що Володя може таке зробити». Він і священнику, настоятелю місцевої церкви, прислуговував з малих літ. Після дев’ятирічки вступив у Рівненський технікум  економіки та підприємництва. Обрав дуже мирну професію – вивчився на товарознавця. Я ніколи не бачила, щоб Володя сто грамів пив чи курив. 

Уже повернувшись із дипломом у рідне село, Володимир Вавелюк працював на Прилісненському торфобрикетному заводі. А коли одружився, то їздив на заробітки у Фінляндію. Мріяв із дружиною Оленою, яка подарувала йому сина Максимка, дім гарний купити.

– В армії Володя не служив, бо за станом здоров’я не брали, – каже жінка. – А у 2022 році добровольцем пішов воювати. То був травень. Як вже мав їхати у військкомат, то ще зайшов до мене – привітав з Днем матері. От тільки про те, що син сам зголосився стати в ряди Збройних Сил України, я дізналася аж тоді, як його не стало. Зразу Володя був на полігоні в Старичах на Львівщині. А далі – шлях на Краматорськ. Тільки те, що він у зоні бойових дій, від мене приховували. Молодший син Ярослав, аби вберегти від хвилювань, говорив: «Чого ви плачете? Володя – ще на навчанні»

Різниця у віці в синів Вавелюків – трошки більше року. Та все ж, як каже Ярослав, Володимир завжди був для нього старшим братом, з якого й брав приклад. Вони були дуже дружні між собою.

– Я знав про плани Володі, – пригадує Ярослав. – І коли він перший раз поїхав у військкомат (тоді його, правда, не взяли), то, скажу чесно, спитав, нащо він таке робить – добровільно проситься на війну. Відповідь була коротка: «Так треба…».

«Ще не знала про загибель сина, а сльози в той день самі котилися…»

Оскільки Володимир не служив в армії, то, потрапивши на полігон, вперше взяв у руки зброю.

 – Автомат був для нього дивиною, як і все, з чого вчився стріляти на полігоні,– розповідає молодший брат. – Володя із захопленням говорив про перші кроки у військовій справі, знаючи, що я зі зброєю – вже сімнадцять років (робота в мене така – працюю в Маневицькій виправній колонії). Але це було ще тільки навчання. Коли ж брат потрапив у зону бойових дій, то відчувалося, що там було вже – не до романтики. Хоч про війну він мало розказував, а я в душу не ліз. Ми з ним спілкувалися щодня. Я його завжди просив: «Не можеш зателефонувати – напиши два слова, що в тебе все – нормально». День-два нема вісточки, то сам набирав номер Володі. Якось довго не було від нього дзвінка, і от, вже вечірньої пори, він телефонує: «Ти на роботі? – чую його голос. – Вийди на вулицю». Сюрприз такий підготував, не повідомляючи, що приїде.

Спогад про цю, одну з останніх зустрічей із братом – незабутній. Володя приїжджав навіть не у відпустку, а щоб машину відремонтувати – про це домовився на Прилісненському торфобрикетному заводі. Це було взимку. Запам’яталося Ярославові, що падав лапатий сніг – дуже гарно було і в природі, й на душі від такої зустрічі. Говорили брати про все, але найменше – про війну. Тим більше – не про те, як важко на фронті. Хоч дещо таки Ярослав чув від Володимира про ті критичні моменти, коли смерть ходила поряд. Так було, коли ворог влучив у боє­припаси, й вони почали вибухати. Тоді добу хлопці сиділи в посадці й чекали підмоги – їхню машину розбомбило, тож самі не могли вибратися в безпечніше місце.

Пам’ятаю тільки перші слова, зачитані з офіційного документа про те, що Володя загинув. А далі все було, як у сні…   

– А останній раз ми бачилися торік, першого травня, – це вже розповідає мама бійця. – Син приїжджав із побратимами за автомобілем, який мали перегнати на передову. То була справді родинна зустріч, адже з’їхалися тоді в Галузію й ті, хто живе далеко, – навіть із Запорізької області була рідня. Ніхто про це не думав, але сталося так, що попрощалися всі з Володею назавжди. Уночі він поїхав у частину, а через місяць його не стало. Першого червня, в четвер, ми з ним ще говорили телефоном. Володя сказав, що йде відпочивати, бо «завтра у нас – виїзд». «Бережи себе!» – повторила слова, які не раз говорила йому. А він відповів: «Як, мамо, вийде. Це ж – війна…». То був його останній виїзд на позиції. Впродовж року мені було важко на душі. А в той день, 2-го червня, як син загинув, я ще й не знала про чорне горе, та сльози чомусь самі котилися. І от ввечері, чую, хтось прийшов. То були працівники військкомату. Пам’ятаю тільки перші слова, зачитані з офіційного документа про те, що Володя загинув. А далі все було, як у сні… О другій годині дня його життя обірвалося.

Хоронили Володимира Вавелюка 5-го червня – тіло Героя привезли у рідне село його побратими.

Пережите жінкою зрозуміє кожна мати, яка втратила на цій кривавій війні свою дитину. Це – незагойна рана на все життя. Олена Степанівна з болем каже, що вже більше року минуло, як загинув син, а номер його телефону й досі – в її мобільному, – рука не піднімається видалити його. Як каже жінка, вона живе, «бо треба жити, хоч все валиться з рук від думки, що вже ніколи не побачить сина». Втішена, коли Володя їй присниться. Щоправда, у снах він приходить до неї чомусь лише дитиною. А дорога в матері тепер одна – на кладовище, до рідної могили.

«Я не знаю, чи є в арифметиці таке число, яке було б більше моєї любові до тебе!»

Про те, яким був Володимир Вавелюк, ми говорили не тільки з його матір’ю і молодшим братом. До розмови долучалася й сестра Катерина, котра, за її словами, завжди відчувала турботу Володі, який був старший від неї на сім років. Тож завдяки нашому спілкуванню вимальовувався, якщо можна так висловитися, колективний портрет молодого чоловіка – воїна-Героя. Але він був би далеко неповний, якби в цій публікації своє слово про коханого чоловіка, турботливого тата не сказала дружина Володимира – Олена. І хоч обставини склалися так, що під час відрядження в Галузію ми не змогли з нею зустрітися, виручила телефонна розмова…

Олена також – із Галузії.  Їй було вісімнадцять, Володимиру – двадцять три, коли вони одружилися.

– Відразу після весілля ми винаймали житло, – розповідає молода вдова. – Але коли народився син, то хотілося мати свій куток, аби не сталося так, що в якийсь момент господар квартири попросить звільнити її, і довелося б переїжджати на нове місце. І тоді ми з Володею купили стареньку, маленьку хатину, де – одна кімнатка й кухня. На більше в нас тоді коштів не було. Думка ж про гарний будинок не покидала. Тож, залишаючи сина Максимка на моїх батьків, їздили разом із чоловіком у Фінляндію – працювали на полях, фермах, щоб заробити грошей на свій дім.

Коли зайшла мова про те, чи вдасться жінці самій здійснити цю – її й чоловікову – мрію, Олена сказала:

– Я зроблю все можливе й неможливе, щоб це збулося…

З дружиною Володимира мені було легко говорити, бо вже багато почула про нього, спілкуючись із його ріднею. Знала, що він писав вірші, серед яких є поетичні рядки та про ту їхню маленьку хатинку, за якою він сумує, коли – не вдома, і про тих «хлопців та дівчат, що полягли в бою», написані ним на війні. І коли про це заговорили, то Олена сказала:

– Мій коханий склав чимало віршів, які присвятив мені. Він писав на різні теми, а найбільше – про Україну. Ми з синочком хочемо вибрати найкращі й видрукувати книжку. Вовині побратими просили, щоб і їм по одному екземпляру дісталося на згадку про нього…

У день похорону, до речі, побратими Володимира Вавелюка вручили його синові берет морського піхотинця і прапор їхнього підрозділу. Олена з болем пригадувала, як Максимко плакав, коли дізнався про загибель батька, як він згодом облаштував вдома куточок пам’яті, де на видному місці – улюблена світлина тата, нагороди, дорогі дитині сувеніри – той же берет… А ще вдова сказала:

– Можливо, це здасться вам трішки дивним, але присутність свого коханого я відчуваю постійно, де б не була, що б не робила. Чоловік – завжди у наших із сином серцях…

Зовсім не дивно таке чути, коли знаєш, що це говорить жінка, котрій чоловік присвятив поетичні рядки, серед яких – і ось ці (ними пані Олена поділилася з авторкою публікації): «Я не знаю, чи є в арифметиці таке число, яке було б більше моєї любові до тебе! Я не знаю, чи є в геометрії така фігура, лінії якої були б досконаліші твоїх… Я не знаю, чи є щось у Всесвіті чарівніше за твою посмішку! Але я знаю точно, що ні в одній мові нема слів, щоб висловити моє кохання до тебе!..».