Олена Шоптенко: «Фізично – у Відні, душею – в Києві»

«Олексій в Україні з початку великої війни ще не був»

– З плюсів життя у Відні: мені дуже імпонує, як тут ставляться до дитячого розвитку, – каже вона. – Тут – багато активностей для дітей. Це – взагалі дуже дружнє місто для сімей: фестивалі, майстер-класи та всілякі інші заходи. Причому навколо чимало такого, що потрібно робити своїми руками, як у нас кажуть, – ремесла. Ще на кожному такого роду заході відбуваються презентації служб: поліції, швидкої допомоги. Дітям розповідають, що і як працює. І так до них у малечі немає остраху. Мені дуже подобається ця відкритість. 

Однак до чого я досі не звикла, – це люди, мені не є близьким тутешній менталітет. Насправді австрійці – чудові. Я думаю, справа лише в тому, що вони – не українці. А ти – ніде не вдома, крім своєї країни.

– Вашому сину Олексію – шість років. Він пішов до школи? Як вибирали навчальний заклад? 

– У принципі, умови тут такі, як і в нас: можеш вибирати зі шкіл, які закріплені за місцем проживання. Тут дитині прагнуть продовжити… дитинство. Завдання вчителя – поступово навчити дітей вчитися, цікавитися, мислити. І – ніяких надзавдань. Коли я пішла до свого першого класу, мама зразу ж віддала мене додатково на танці та на курси англійської мови.

Завантажила по повній. Але я все ж таки шукаю золоту середину. І вважаю, що, наприклад, спорт – дійсно потрібен, бо це – виховання характеру та розуміння того, що без зусиль нічого не вийде. Англійська мова обов’язкова, і що раніше – то краще. 
Спочатку Олексію було досить важко у школі, як усім дітям, які приїхали: інша мова, чуже середовище. Він не розуміє, його не розуміють. Ну і будемо казати так, як є: ми, мами, теж перебували в розгубленому стані, що, звісно, впливало на дітей. Наразі в Олексія відбувся дуже потужний стрибок. По-перше, мова: він заговорив німецькою. Однак ми всіляко зберігаємо українську. Олексій, ще не пішовши до школи, вмів читати українською, і я цим дуже пишаюся!

– Як часто ви зараз буваєте в Україні та чи привозили додому сина? 

– Олексій в Україні з початку великої війни ще не був. Разом із сином ми приїдемо, як тільки дитині буде безпечно, бо я поїхала з України виключно заради нього. Сама я буваю вдома десь кожні два–три місяці. Нещодавно побувала у Києві, Львові та ще й потрапила у Карпати. Це була дуже тепла та плідна поїздка. А найголовніше те, що мені вдалося нарешті зрушити з місця свої плани щодо танцювальної терапії, яку зараз сумлінно вивчаю. Не хочу поки багато говорити, але нами зацікавилася одна міжнародна організація, і наразі готуємо пілотний проєкт для допомоги українцям. 

Я дуже добре відчула на собі, як ставляться деякі росіяни до українців... У мене була така огида до того, що там відбувалося.

Ще я провела майстер-класи у Львові: у прихистку «Твоя Опора», який займається переселенцями, які змушені покинути домівки через війну, та в центрі протезування й реабілітації Superhumans Centre. Я впевнена, що танець і рух лікують. І я радію, що можу бути в цьому корисною. Також у мене ще один культурний проєкт очікується, яким неймовірно горю. Якщо все вийде – це буде справжній тріумф!

– А залишитися надовго за кордоном – не виникали часом такі думки?

– Знаєте, я й так живу зараз на дві країни. Фізично у Відні, душею – в Києві, роблю все можливе для того, щоб українська культура і мистецтво лунали на весь світ. Я розвиваюся, отримую тут досвід, який потім привезу в Україну. І думаю, що багато українців, які зараз перебувають не вдома, думають так само. А як буде далі, не знаю, ніхто не знає. Я вже втомилася про це думати. Тому роблю все, що можу зараз, допомагаю, чим можу. І розривати зв’язок з Україною ніколи не буду. І не хочу… Кожен з нас – українець, незалежно від того, де він перебуває.

«Такої пихатості, як у москві, ніде більше в житті не бачила»

– Ваш колишній чоловік, хореограф Дмитро Дікусар, зараз захищає Україну на фронті. Чи підтримуєте з ним зв’язок?

– Так, я час від часу цікавлюся, як у нього справи. І він – також. Але не скажу, що часто спілкуємося. Більше дізнаюся навіть не від нього, а від його найближчого друга, який розмовляє з ним частіше. Дай Боже, щоб у Дмитра все було добре. Знаєте, я не здивована, що він пішов добровольцем на фронт. У нього завжди було загострене відчуття справедливості. Я думаю, що він зараз – абсолютно на своєму місці.

– Свого часу багато хто з ваших колег працював у росії, вам пропонували там проєкти?

– Я працювала один сезон на російських «Танцях із зірками». Це було ще до 2014 року. І ненавиджу цей період, навіть згадувати боляче. В мене було одночасно два проєкти: один – в Україні, другий – там. І між ними була просто разюча різниця. І з того часу я сказала собі, що більше ніколи не погоджуся на таке. Такої пихатості ніде більше в житті не бачила. Я тоді зрозуміла для себе на все життя, що мені не просто не подобається та країна, я не можу перебувати поряд із цими людьми. Не розумію, як людина зі здоровою психікою може там виживати? У мене про той період – тільки найгірші спогади. 

Я дуже добре відчула на собі, як ставляться деякі росіяни до українців... У мене була така огида до того, що там відбувалося. Пообіцяла собі: більше ніколи. В мене там не з’явилося ніяких друзів, але мені цього і не хотілося. Я все це постаралася забути, як страшний сон.

– У Відні, де ви зараз мешкаєте, живе чимало росіян? Як вони поводяться?

– Із мого досвіду – досить спокійно. А ті, хто прожив тут багато років, спілкуючись, ніби просять вибачення. Коли до мене звертаються російською мовою, відповідаю… українською. Вони прекрасно її розуміють.

Оксана ГЕЙДОР

Читайте також: «Митрополит Луцький і Волинський Михаїл Михаїл очолив богослужіння в Боратині».