У цьому великому колективі немає випадкових людей.
Лідерка - волинянка про свій колектив: «Я ще не встигну щось задумати, а вони вже мене підтримують...» (Фото)
В історії Горохівського психоневрологічного інтернату цьогорічний вересень – 70-й від дня його відкриття! Вік, безумовно, мудрий, але йому далеко ще до 92-річчя, з яким інтернатівці цьогоріч вітали найповажнішого серед них літами – Андрія Мусійовича Мелеха. А ось Максимові Усиченку, наймолодшому з товариства 135 чоловіків, котрих у цьому закладі оселила доля чи недоля, виповнилося лише 27 років! Коли в Україні почалася повномасштабна війна, Максим та ще 15 підопічних з евакуйованого Покровського психоневрологічного інтернату ледь не плачучи, їхали в далекий Горохів, а менш як за два тижні новоприбуле товариство просилося залишитися в своєму новому помешканні назавжди. «Мій колектив – це найкращі люди. Я ще не встигну щось задумати, а вони вже підтримують. Я виконую всі побажання наших підопічних, і зворушливо до сліз бачити, як вони стараються не підводити мене. Ця взаємоповага – наше найцінніше надбання», – дорожить людьми його директорка, заслужена працівниця соціальної сфери України Юлія Ковальчук
До свята готувалися по-родинному
Якби не війна, подвір’я інтернату, гучніше за пташок у довколишньому саду, дзвеніло б мелодіями українських пісень. Ними багатий репертуар «Водограю» – пісенного гурту, створеного в інтернаті горохівським маестро Володимиром Онищуком. Його учасники, попри душевні хвороби, в аурі милосердя й доброзичливості не хочуть забувати свого хисту до співу, декламування віршів,
театральних спроб й не тільки. Бувало, що Юлія Ковальчук, разом із культорганізаторкою Валентиною Мужик, своєю вірою в добро підняли з постелі після інсульту зболеного до небажання просто розмовляти
Володимира Лютікова. Важко уявити, скільки духовної сили знадобилося цим тендітним жінкам, щоб зцілити зламані крила любові до життя малознайомого тоді підопічного. Та невдовзі Володимир в інвалідному візку «на біс» затанцював перед усім містом і гостями «Танець дощу». Його ж чарівною партнеркою стала … Юлія Ковальчук. Тож коли у колективу газети «Волинь» з’явилася можливість подарувати достойному наступнику свій рояль, інструмент без вагань передали в Горохівський психоневрологічний інтернат.
З нагоди 70-річчя теж готували авторський концерт, а його «родзинкою» мала бути фінальна пісня «Нам є що боронити» у виконанні працівників інтернату й делегації колег із Закарпаття… Не склалося. Напередодні урочистості Горохівщина знову зустрічала на щиті загиблого 25-річного Героя Ігоря Зихора. Його світлу пам’ять і пам’ять усіх, хто загинув за Україну, горохівчани й гості дійства найперше вшанували скорботною хвилиною мовчання…
На святі людяності почесним гостем почувався кожен
Кожен із 70-ти років діяльності інтернату можна описати кількатомним виданням із тисячами людських імен та життєвих історій. Свого часу історію закладу збагачували традиціями колективи, очолювані Василем Новаком, Савою Бурковським, Надією Жишко, Миколою Чечелем, Галиною Козловою. А його нинішня очільниця Юлія Ковальчук настільки щедро обдарувала всіх щирою вдячністю за постійну молитву, наставництво, працю, дружбу, меценатство та підтримку словом чи ділом, що кожен присутній на цьому святі людяності почувався почесним гостем.
До слова, церемонія відбувалася просто неба на сцені, яку інтернатові минулоріч офірувала Горохівська міська рада. Готуючись до ювілею, інтернатівці облаштували навколо подіуму «Творчий простір» – місце, де теплої пори зручно й приємно малювати, займатися рукоділлям на столах чи й просто читати на лавчинах книги з великої інтернатівської бібліотеки. У цій затишній царині привітністю господарів насолоджувалися нардеп і депутати обласного та районного рівнів, посадовці обласної ради, Департаменту соціальної та ветеранської політики Волинської ОДА, Горохівської та Городищенської територіальних громад, головного управління національної сервісної служби у Волинській області, викладачі й студентська молодь Волинського національного університету імені Лесі Українки. Також – меценати інтернату – керівники сільськогосподарських підприємств краю, директори Луцького, Берестечківського, Олицького, Руденського інтернатів, делегації з установ системи соціального захисту Рівненщини, Львівщини, представники організацій і установ Горохова й горохівчани.
«Як усі, живемо й працюємо на перемогу»
– У цього ювілею була шляхетна мета – подякувати всім працівникам, нагородити їх за жертовну працю. Навіть серед повсюдного комфорту, який ми не втомлюємося створювати в стінах установи, нашим підопічним було б холодно, одиноко, сумно, безпорадно без добрих слів, милосердя моїх колег, тому в цьому колективі ніколи не буде випадкових людей, – гордиться товариством професіоналів їхня лідерка.
Сторінки часопису інтернату не залишаться порожніми і в роки війни. З її початком колектив не рахує ні добрих справ для ЗСУ, ні витрачених часу та грошей на зарядні станції, дрони, квадрокоптер… Гуртом сплели для всіх фронтів 70 маскувальних сіток, спекли сотні смаколиків, наліпили тисячі вареників (кілька сотень яких – із журналістами газети «Волинь»)… На зустрічі про це доброчинство вдячно розказав зі сцени військовослужбовець Другого окремого стрілецького батальйону 68-ї бригади, капітан ЗСУ, горохівчанин Ігор Іщук. Свого часу його мама, Галина Іщук, працювала на кухні закладу. Нині вона вже на заслуженому відпочинку, а Юлія Олександрівна та її колектив досі дорожить дружбою з кожним ветераном закладу. Підтримка Ігоря Іщука та його бойових побратимів потрібними на передовій лінії речами – це й своєрідний жест поваги до його неньки.
– Моя робота – сенс мого життя. Нашого життя. Наші підопічні потребують стільки ж уваги, як діти. Ми так і називаємо їх. Бачили б ви, з якими емоціями вони вибирали вишиванки до прийдешнього ювілею, як акуратно заздалегідь складали ті сорочки на стільцях і старанно робили десятки сувенірів із дерева, паперу, соломки, глини, діамантової мозаїки, щоб представити гостям свої таланти і показати творіння золотих рук. І їм це, як завжди, вдалося, – для Юлії Ковальчук важливе все, що робиться з душею. До речі, без виставок інтернату та присутності його підопічних в Горохові не відбувається жодне дійство. А пані Юлія навіть із близьких і далеких відряджень неодмінно повертається в Горохів із замовленнями цих воістину дорослих дітей з сувенірами, цукерками чи навіть … музичним центром. Загалом у цьому закладі немає нездійсненних бажань, а найголовнішим проханням до Бога є спільна молитва про мир. І добро в цей дім повертається сторицею, про що й засвідчив знаковий велелюдний
ювілей.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
Читайте також: «Від зворушливої розповіді про Героїв-волинян заплакала старшокласниця».
