Євгенія Харків біля пам’ятного банера своєму чоловіку – Михайлу Харківу – разом із сином-воїном Віталієм, донькою Олею і онуками (дітьми Віталія) – Ромчиком та Богданчиком.
«А я хочу до дідуся на руки», – сказав 5-річний волинянин, побачивши на Алеї слави рідний портрет
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редакторка відділу інформації газети «Волинь» Леся ВЛАШИНЕЦЬ
… щохвилинною надією на повернення з фронту Друга
У нас є Друг. Знати його мають за честь чимало людей, бо він – негоноровий. Зазвичай – небагатослівний, з-поміж нас, своїх друзів, цей чоловік вирізняється ще й золотими руками, а в колі кожного добропорядного товариства враз стає його душею. Коли розповідає якусь сумну чи веселу історію, сипле анекдотами та приказками, то робить це завше щиро, невимушено, захоплюючи всіх скромністю, ненав’язливо навчаючи життєрадісності. Його людяній вдачі дуже личить цитата Алана Тейлора: «Деякі люди настільки впливають на наше життя, що ми вже не можемо згадати, яким було наше життя до них». При згадці про нього в різних життєвих ситуаціях на думку спадає мораль Елеонори Рузвельт: «Багато людей будуть приходити у ваше життя і йти з нього, але тільки справжні друзі залишать сліди у вашому серці».
Цю розповідь про нашого Друга можна продовжити сторінками красивих слів, та навесні він ділом розповів найважливіше про себе сам: у свої «за 55» пішов воювати.
«Все добре, служу», – відповів у повідомленні на тривожне запитання: «Як справи?». А через кілька місяців був його перший вихід на «нуль». І відтоді звістку звідти родина й ми чекаємо Божим дивом, благодатною відповіддю з Неба на свої прохання про його повернення. Пробач, Друже, що не називаю Твоє ім’я, але написати його поруч із жахливими за звучанням і змістом слів «зник безвісти» – не піднімається рука.
Разом із сотнями українських родин, ми молитвами боронимо надію від страшної невідомості, та біль не втихне, доки Ти не повернешся, доки всі не повернуться додому з війни. Й про це хочеться кричати на весь світ.
… бажанням маленького хлопчика і спогадом волонтерки про загиблого воїна
« …А я хочу до дідуся на руки!» – промовив на Алеї слави до бабусі Жені її п’ятирічний онучок Рома. Сонячного вересневого дня хлоп’я не зводило оченят із портрета знаменитого ще з часів АТО воїна на псевдо «Ураган» із села Скриголове Мар’янівської територіальної громади Михайла Харківа (відійшов у засвіти в грудні 2021 року). Мабуть, щирий погляд із траурного полотна променем розбудив у Ромчиковій пам’яті найгарніші спогади про дні, в які ще бавився в дитячі ігри зі своїм дідусем.
… Цими днями в ще одній хаті на Горохівщині назавжди оселилася печаль. Додому повернувся з війни у домовині 25-річний Герой. Його весілля вже ніколи не дочекається світлиця. Мабуть, лише в потаємних мріях молодий воїн колись ростив ясноокими соколятами, як і сам, своїх синочків…
«Мову не знають або ті, хто політично упереджені, або розумово відсталі. В якій системі координат перебуваєте ви?».
– Я познайомилася з ним на Херсонщині. Біля в’їзду в місто ми чекали з передачами нашого земляка-капелана – отця Павла Сукманського, як на узбіччі враз зупинився автомобіль. Із нього вийшов юнак і чимдуж побіг до нас із такою щасливою усмішкою на вустах, яку зазвичай дарують мамі, татові, коханій чи дітям, – таким життєлюбним навіть в епіцентрі війни востаннє бачила сусіда волонтерка з села Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району Валентина Маціюк.
– Уздрів же волинські номери на бусі й не зміг не привітатися. Я – Ігор Зихор із Печихвостів, із Горохівщини на Волині, а тут… просто воюю, – «відчеканив» тоді, підхопивши в обійми волонтерський екіпаж.
Ігор, наче дитина, тішився гостинцями з рідного краю. На прощання знову усміхнувся й побіг зі смаколиками до машини, пообіцявши побачитися на гостинах у своїх Печихвостах. Скільки радості міг би ще подарувати такою світлою вдачею, якби жив, коли б не війна!..
… короткою розповіддю незабутньої Ірини Фаріон
Цими днями в соціальних мережах поширюють коротке відео, де незабутня Ірина Фаріон, мабуть, перед поважною українолюбною аудиторією розказує про своє спілкування зі студентами Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
– Хлопці, як ви думаєте, скільки мов є у світі? – запитала вона у майбутніх військових.
– Дві! – котрийсь не барився з відповіддю.
– Дві? А які? – перепитала легендарна українська патріотка, професорка, не приховуючи неабиякого здивування, а відтак – і щирого захоплення відповіддю українця.
– Дві: одна – рідна і всі решта! – мовив цей розумник і, мабуть, вже славний воїн.
Відколи почула цю історію, переповідаю її всюди, де чую ламану російську говірку. В більшості випадків стараюся марно. За кордоном мало хто з російськомовних співвітчизників адекватно реагує на цю воістину аксіому любові до своєї Батьківщини. Бо хіба не дурнуватим виглядає збоку мовчазне знизування плечима? Навіть ті, в кого росіяни вбили близьких родичів чи стерли з лиця землі хати на окупованих територіях, тупо не перестають розмовляти мовою смерті. Нею торочать не лише про буденне. Є й такі, які лаються нею у магазинах і на вулицях, не переймаючись, що місцеве населення вважає це паскудство манерою спілкування істинних українців. Це бісить! Бо що ще має статися, як не загибель рідних людей від руки окупанта, аби перестати ріднитися з ним словами, церквою, безкультурністю?!?
Заспокоюю себе знову цитатою Ірини Фаріон: «Мову не знають або ті, хто політично упереджені, або розумово відсталі. В якій системі координат перебуваєте ви?».
