Чайки окупували дерев'яний пірс.
Закохалася з першого разу, АЛЕ… Болюча колонка журналістки з Волині
Про озеро Світязь захоплено розповідають відпочивальники, зізнаються, що той, хто хоч раз там побував, неодмінно шукатиме можливість відвідати ще раз. І я хочу поділитися з вами, шановні читачі «Волині», своїми враженнями про мальовниче озеро, бо проживши немало літ, тільки наприкінці цьогорічного останнього літнього місяця вперше відвідала цей мальовничий куточок нашого краю і закохалася в нього одразу
Добратися з міста Луцька до села Світязь, якщо немає власного транспорту, можна і маршрутним. Замовив квиток і мандруй. До слова, водії маршрутки, якою їхали до «Турбази», – і Павло Луцюк, і його напарник Орест – надзвичайно хороші люди, і всі пасажири відчували від них допомогу і ввічливе ставлення.
Проте моє перше АЛЕ проявилося вже, проїжджаючи селом Світязь. Я звернула увагу на будівлі, що видніються неподалік траси, і втрачають своє жовте забарвлення. Виявляється, що це – ще у недалекому минулому – діючі корпуси дитячого табору «Чайка», що був заснований понад 60 років тому і знаходився у підпорядкуванні профспілки охорони здоров’я Волині. Нині не діючий. А як приємно було раніше читати: «Різноманітна флора і фауна живого лісу мирно співіснують із доглянутими газонами, квітниками, декоративними альтанками, спортивними та культурно-розважальними об’єктами – це все в дитячому таборі «Чайка».
Ще якихось 7 хвилин їзди лісовим масивом, і… наша кінцева зупинка – «Турбаза». Для тих, хто неодноразово побував на Світязі, немає нічого дивного, а мене щонайперше вразила незвична тиша і хвилюючі аромати дубів, сосен, беріз… Навіть не було чути голосів птахів і знову АЛЕ… Шукаючи уже пішохідний маршрут подальшого руху, звертаю увагу на вицвілу стіну паркана невідомого господаря, що позаростала бур’янами, весь у вибоїнах клаптик дороги від центральної траси і, як не дивно, кимось просто викинуті пластмасові пляшки, обгортки з-під морозива, пакетики…
Здається, що мальовничий куточок поліського краю, де природа наповнена цілющими пахощами лісових насаджень, такого безгосподарного стану не пробачить.
Але двоповерховий дерев’яний будиночок журналіста, в якому мали зупинитися, 100-відсотково підняв нам настрій. Чисто, гарно, затишно… Поспішаю чимскоріш до озера, тим більше – погода, як на замовлення. Ось і він – Світязь, який славиться кришталево чистими водами. Як відомо, в їх складі міститься срібло. Хто купався в озері, то неодмінно відчув, як шкіра стає еластичною і м’якою. Якось почула, що навіть дерматологи часто прописують своїм пацієнтам тут відпочинок. Недивно, адже вода – настільки прозора і приємна на дотик.
Світязь в останні дні літа. Фото з архіву Ніни МЕЛЬНИК.
Вдалині вабить око острівець, здається, що він – зовсім недалеко, але це понад два кілометри. Тут господарюють птахи, хоча й відпочивальники можуть побачити цей куточок, замовивши відповідний водний транспорт. А ще до послуг бажаючих – лежаки, човни, катамарани. За відповідну ціну навіть можна помандрувати на парусній яхті.
Безсумнівно, туристичних баз на берегах Світязя виросло, як грибів після дощу. Адже господарі мають від того певний зиск і роблять приємним відпочинок для усіх бажаючих. Але знову – АЛЕ… Мене вразив не дуже привабливий куточок закинутих будівель, де колись, ймовірно, вирувало життя. Поспішаючи до цілющої водички, всього за кілька метрів, в голові «йокнуло»: «Боже, що ж це за «Світязький Чорнобиль»?
Боже, що ж це за «Світязький Чорнобиль»?
За здогадками від побаченого міркую, що тут діяли будинок культури, їдальня, спальні корпуси, церковка-капличка, невелечкі дерев’яні котеджі (зараз – украй занедбані, а це ж чиясь власність), спортивні споруди…
Від часу та природніх умов все потихеньку руйнується, а кому це на користь – знак питання.
Чайки окупували дерев'яний пірс. Фото з архіву Ніни МЕЛЬНИК.
І насамкінець – без АЛЕ, а про світязькі пончики-пампухи, без яких ніхто не вертався з озера, не посмакувавши ними під час відпочинку. На так званій зупинці, де колись була автостанція (зберігся вагончик із промовистою назвою), розмістився невеличкий «базарчик» із трьох столиків, на яких красувалися запашні пончики з різними начинками. Поласувати ними було немало бажаючих. А я дивуюся ціні, адже саме тут аж на 15, а то й на 25 гривень вона – нижча. Коли на центральному пляжі цей смаколик можна придбати за 50–60 грн., то тут – 35. Цікавлюся, чому так? Продавчиня, приємна жіночка, відповідає: «Все треба робити за совістю. Я розумію і мам, які хочуть купити своїй дитини здобу, і старших людей, у яких – невеликі пенсії і які зібрали кошти на відпочинок. Мені приємно, що люди у мене купують, дякують, і на душі – спокійно».
Можливо, хтось скаже чи подумає: війна, і відпочинок – не на часі. Але на зло ворогам ми живемо, радіємо кожному прожитому дню і твердо віримо у нашу Перемогу.
Ніна КОСТРУБА.
* – Ця публікація підготовлена у співпраці з Українською Асоціацією Медіа Бізнесу та за підтримки ЮНЕСКО, за фінансування народу Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і виклад фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО та жодним чином не зобов’язують Організацію».
Читайте також: На Волині перевірили якість води і повітря.
