Поруч із Аркадієм бойові побратими завжди почувалися надійно;
«Іспанець» із волинського Горохова завжди першим рвався в бій, а в останньому – своїм тілом закрив земляка
За вісім днів до початку повномасштабної війни Аркадієві Міщенку виповнилося 45 років. Їх він зустрів у сонячній Іспанії. В далеку країну сміливо поїхав ще 22-річним заробітчанином й зостався там, як мовиться, до тієї пори, якою називав повернення в Україну назавжди. Він добре знав, що, колись житиме вдома, втомившись душею від чужини. Для цієї мрії вже й купив на рідній Волині новий дім, та на Батьківщину приїхав раніше, ніж планував, не щоб жити в ньому, а стати одним із перших її оборонців. … Торік восени стрілець-санітар легендарного підрозділу «Червона калина» Національної гвардії України Аркадій Міщенко повернувся з війни до батьківської хати в домовині. 11 вересня минув рік, відколи наш земляк героїчно загинув, прикривши своїм тілом пораненого побратима з міста Нововолинська. Ця публікація – світлий спомин про Героя-горохівчанина на псевдо «Іспанець»
Тепер – лише у спогадах життя
– Не можу я бути далеко, доки в Україні таке твориться! – з цими словами Аркадій пішов у військкомат. Найперше сказав їх братові, горохівчанину Богданові Могилецькому, з розповіді якого й написана ця посвята воїнові Світла.
…Ой, який же гарнесенький маленький Аркадій на фотографіях із домашнього архіву. Світлокосе темнооке хлоп’я мило усміхається зі стільця, на який, щоб сфотографувати свого синочка, його поставили мама Любов Іванівна й татусь Олександр Аркадійович.
У Горохівській середній школі №1 імені Івана Франка Аркадій-учень теж був завжди на висоті: у навчанні – відмінником, а в складі гандбольної команди – учасником і призером обласних, республіканських і міжнародних турнірів. Поміж тим охоче біг на уроки фортепіано в музичну школу, переймав науку батька-електрослюсаря вирости вмілим господарем і знаходив час допомогти неньці, працівниці дитячого садка.
Юнаком мав гарні плани стати затребуваним висококваліфікованим економістом і вступив у Волинський інститут економіки і менеджменту, але задуми не здійснилися. В 90-ті роки минулого століття було дуже важко знайти роботу за спеціальністю та із зарплатнею, на яку можна було б утримати молоду сім’ю, тому в 1999-му році Аркадій із дружиною поїхали в Іспанію.
«Бодю, я ніколи не пожалкую, що пішов на війну»
…Прибувши у зранену першими обстрілами Україну, Аркадій витратив лише кілька днів, щоб допомогти батькам по господарству, а потому поспішив у військкомат. Відтак був вишкіл на військовому полігоні, перший, другий …незліченні бої під Бахмутом на Донеччині та Роботиним на Запоріжжі. В кожен із них боєць Аркадій Міщенко рвався першим, аби за його плечима було певніше комусь із бойових побратимів, щоб захистити кожного з них у пеклі війни й усіх українців – у тилу. А донечок – 23-річну Катерину й 13-річну Дарину – аж в Іспанії.
Здавалося, не жив – горів бажанням якнайшвидше прогнати москалів із кожного клаптика рідної землі й винести на своїх плечах усіх поранених і загиблих.
Аркадій Міщенко закипав ненавистю до всіх, від кого потерпає рідна країна.
А потому, приймаючи міцні потиски рук тих, хто вижив, скромно усміхався, знову грізно вдивлявся у видимих та невидимих ворогів. І, здавалося, закипав ненавистю до всіх, від кого потерпає рідна країна.
У пеклі війни така жертовність – цінніша за всі скарби світу.
– Бодю, я ніколи не пожалкую, що пішов на війну. Там я все переоцінив, знайшов справжніх друзів і побратимів, врешті, зрозумів, що таке справжня дружба і підтримка, що таке життя і як потрібно радіти кожному прожитому дню, – поділився він сокровенним із братом Богданом у серпні 2023 року, коли був у своїй останній відпустці.
Щоб не залишити побратима на полі бою, «бог» відмовився від першої евакуації
Богдан Могилецький часто їздить із волонтерською місією в Слов’янськ. На короткий перепочинок зупиняється в домі братового бойового друга – Віталія Ждеги. Від фронту до фронту захисники легендами переповідають, що той молодий чоловік урятував стільки життів під вогняними шквалами, що бійці з неймовірною вдячністю й повагою дали йому псевдо «Бог».
…Віталій був в окопі разом із Аркадієм, коли той допомагав пораненому бійцеві з Нововолинська. Через брак місця Міщенко переконав його перескочити в найближче укриття, а через кілька хвилин накрив своїм тілом земляка, щоб хоча б його врятувати від мінометної міни. На жаль…
Щоб друг не став зниклим безвісти, щоб його бодай у домовині могли побачити востаннє його рідні та захоронити прах у рідному краї, «Бог» відмовився від рятівної для себе першої евакуації й чекав другої ще цілу добу.
– Я вклоняюся тобі, Віталію, за цю людяність. Наша родина молиться за тебе й усіх, хто сьогодні – віч-на-віч зі смертю зі зброєю в руках здобуває перемогу й мир нашій Україні. А нашому Аркадієві, усьому Небесному легіону, просимо в Творця вічного спокою, – цими словами закінчив свою розповідь про долю брата Богдан Могилецький. Долю, воістину, славну, незабутню, з пам’яттю про яку є і буде наша Україна! Спочивай з миром, Герою!
