Не опускайте очей, коли бачите їх, скалічених війною Героїв, у інвалідних візках

…Кінець робочого дня. На пішохідній вулиці Лесі Українки, яка полюбилася лучанам своїм затишком, – людно. Біля входу до магазинчика бачу двох чоловіків у візочках. Один, хоч і з однією ногою, але якось встав і, спираючись на палицю, подолав самотужки підвищення перед дверима. Другий, сидячи, доправляє до порога його «авто»…

В нашій державі є Національна стратегія із створення безбар’єрного простору на період до 2030 року, затверджена ще торік розпорядженням Кабінету Міністрів України. Але від задумів – до їх реалізації, вже судячи із вказаного терміну, мине тривалий час. А жити нашим захисникам, яким після важкого поранення ампутували ногу, а то й – обидві, треба сьогодні. Це – велика проблема, яку необхідно невідкладно вирішувати. Втім наразі йдеться не про це, точніше – лише про один її аспект – моральний...

Пройшовши кілька десятків метрів, на цій же вулиці Лесі Українки побачила молодого чоловіка, який сидів у візку й тримав у руках картонку з промовистим словом «Обніми». Лише одиниці крокували повз нього. Більшість людей зупинялися, торкнувшись плеча, дякували захиснику. 

І я підходжу, сподіваючись, що чоловік погодиться на розмову. Почувши, що представляю «Волинь», Олександр (так він назвався) відразу згадує: «Це ж ваша газета писала про Романа Романчука, я бачив» (вони з героєм нашої публікації – на лікуванні в обласному госпіталі ветеранів війни). Тож легко зав’язується спілкування, і я вже знаю, що чоловік – із Шацька, там у нього – дружина, діти. Влітку 2022-го він був мобілізований. Півтора року прослужив у складі 14-ї ОМБр. Воював на Харківському напрямку, а потім – на Донеччині. У січні цього року у Часовому Яру, біля Бахмута, мав поранення. І ось уже багато місяців – по лікарнях. Втратив ногу, в нього покалічена й права рука, якою прикрився, «а то б осколки посікли обличчя». Нині молодий чоловік вже оформляє документи на протезування. 

Олександр – сапер. Як розповів, на війні вдень свою справу робив. А вночі, повертаючись назад, «хлопці витягували поранених». Одного разу і його так само хтось порятував. Хочу почути від Олександра про акцію «Обніми», до якої він долучився, підтримавши, як сказав, ініціативу Євгена Сивопляса, котрий зняв відеоролик із порадами стосовно того, як поводитися цивільним, якщо вони зустрінуться з такими пораненими, як він (цей боєць – родом із Чернігова, в лютому 2024 року отримав травматичну ампутацію правої ноги, перебуває на лікуванні в Луцьку. – Авт.). Олександр теж хоче, щоб люди не опускали очей, коли бачать їх, скалічених війною, в інвалідних візках, а тим більше – не відверталися, не обходили стороною. 
А ще Олександр згадав по випадок, що стався з ним у Ковелі, – був там свого часу на реабілітації. Якось їхав у візку вулицею. Зустрів ще одного солдата, який втратив на війні обидві ноги. Розговорилися. І ось підійшли до них дві старші жінки із зауваженнями: ми, мовляв, волонтеримо, збираємо для вас кошти на лікування, а ви ще й жебракуєте. Це, за словами Олександра, дуже образило його, бо не просив він грошей – «просто хотів поспілкуватися – нам є про що поговорити».

Після почутого я побажала чоловікові, щоб так і було, аби йому ніколи-ніколи не довелося жебракувати. Дай Боже, щоб ті, хто, захищаючи Україну, став інвалідом, були в нашій державі належно пошановані, мали достойне фінансове забезпечення, належне лікування. І їх ніхто не ховатиме в якихось закритих інтернатах, як це було в СРСР після Другої світової війни, – подалі від ока людського. 

Моєму татові Василеві Мазуну, який повернувся з фронту Другої світової війни із ущент покаліченою правою рукою (в госпіталі її зразу хотіли ампутувати, але він якимось дивом упросив лікувати – «все-таки рукав сорочки не буде порожній»), пощастило. Він приїхав у рідне село Переспа на Рожищенщині до своєї люблячої дружини, яка багато літ брала на себе чоловічу роботу, поки підросли ми – четверо їхніх дітей.