Як «Кобра» знищує російські танки

Виданню NV.ua солдатка розповіла про те…

… як стала «Коброю»

– Я – дуже охайна людина. В статуті чітко написано, що по кожному військовослужбовцю судять про всі Збройні Сили України, тому мене особисто не влаштовує якесь недбале ставлення до роботи. 

І я сказала одному з військовослужбовців привести свій зовнішній вигляд до належного стану. Довелося повторити йому це кілька разів у культурній формі. Але я бачу, що він не реагує. Ну, не реагує, значить, треба приймати якісь кардинальні міри. Я його схопила й ледь не кинула в криницю. Сказала, що якщо через дві години він не приведе себе до ладу, то полетить туди. Так от через дві години його речі були випрані та висіли на шнурочку. Весь особовий склад з того сміявся, бо це була дивина, що він нарешті виправ свої речі. 

Це був курйозний момент, але хтось його запитав про те, а він і каже, що «це все – та кобра». Ну так воно і повелося, бо щодо навчання – «кобра», щодо зовнішнього вигляду – «кобра», щодо виконання наказів – «кобра», стосовно ставлення до зброї – «кобра». Якось начальник штабу в неформальній такій розмові запитав мене: «А ти знаєш, як на тебе говорять?» Я кажу: «Кобра»...

…про те, чим займається у вільний час

– Намагаюся якось привести свій зовнішній вигляд до такого стану, щоб він не потребував щоденного догляду. Коли я прийшла в армію, у мене були коси по лікоть, але сьогодні треба швидко все робити (зараз Хаврун носить коротку стрижку. – Ред.).  Коли я прийшла в армію, то важила 118 кг. А вже через пів року – 85.

І сьогодні я маю підтримувати фізичну форму. Тому що мій комплект, в розрахунку якого я виїжджаю, важить 120 кг. Це – на трьох людей, не враховуючи, що ти ще на собі повністю несеш екіпіровку, автомат і принаймні воду. Так що це змушує, напевно, кожного підтримувати свою форму.

– Найважчий день – це той, коли ти виносиш «двохсотого» на руках. Це для всіх – так. 

…про найважчі дні війни

– Найважчий день – це той, коли ти виносиш «двохсотого» (загиблого. – Ред.) на руках. Це для всіх – так. 

У мене був випадок (він не є поодинокий, але вже ніколи не забудеться): військовослужбовець 1998-го року народження вибув на виконання завдання, а після цього його мали поміняти. Він чекав на місці, де мали його забрати, і тут – «шальний» уламок від поодинокого пострілу. Він просто опустив голову – і той залетів йому під каску. Малесенький такий, як нігтик, уламок – і все, – дитини немає. 

Ще був тяжкий момент, коли я знаходилася в Пісках. У нас там була позиція «Республіка», під недобудованим мостом, не доїжджаючи кілометрів 15 до Донецька. Попереду там було дві лінії оборони, де теж знаходилися піхота, батальйон. Їм найбільше попадало. А разом з нами під мостом знаходилися медики. Тому всі поранені, всі «двохсоті» проходили через нашу позицію. Їх привозили під міст, а далі вже із медичної роти виїжджав автомобіль, який і мав їх перенаправити туди, куди необхідно.

Одного разу за дві години нам туди привезли тринадцять «трьохсотих». Після дуже важкого обстрілу до нас виїхала машина з медиками, але всі вони – і начальник медичної служби батальйону, і санітари – теж приїхали вже «трьохсотими». Тільки один водій не був поранений.

Поки ми очікували на медиків із роти, я та військовослужбовці, що були коло мене, почали надавати медичну допомогу. На ранок увесь асфальт там був вкритий кров’ю. На той момент усіх людей вже забрали, всіх розвезли по госпіталях. І я зранку виходжу, а по цій крові вже їде якась машина.

…про тих, хто підтримує та чекає вдома

– Я одружена вже 30 років. І в мене є дві доньки, одна – вчителька математики, а друга – агроном. Вони – це гордість і радість для мене. І щодня я встаю з думкою про них.

Коли почалася повномасштабна війна, я була дуже налякана, що мої діти можуть загинути. Наказала чоловікові забрати їх і виїхати до Польщі. Але він відмовився, сказав, що це – не нормально, якщо його дружина стоятиме зі зброєю в руках, а він буде у Польщі. Тоді я попросила, щоб він вивіз хоча б дівчат. Але вони теж не захотіли. Кажуть: «Ми народилися в Україні й звідси – ні ногою. Якщо судилося тут загинути, то хай так і буде, але зі своєї землі нікуди не поїдемо». 

Але сьогодні я рада, що мій чоловік залишився тут, тому що відчуваю його допомогу. Після того, як у мене щось стається, він завжди сюди приїжджає. Не було жодного місця моєї дислокації, де він не був би. І я дякую Богу, що маю таку сім’ю й такого чоловіка.

Євгенія КОРОЛЬОВА.

Читайте також: На Волині загиблого воїна поховали поруч із могилою його рідного брата-захисника​.