Після тріумфу в Парижі Віктор Дідух не зміг стримати сліз. Адже перемога далася йому через надзусилля – усі його суперники грали на обох ногах, а він їх «перебігав» однією.
Втратив ногу, але поборов рак, і двічі став… паралімпійським чемпіоном!
А ще на місці закинутого приміщення колгоспного току в рідному селі на Львівщині Віктор Дідух збудував Академію з настільного тенісу
На Паралімпіаді в Парижі український гравець у пінг-понг Віктор Дідух спочатку здобув «бронзу» у змішаній парі з Іриною Шинкарьовою, а потім сенсаційно виграв своє перше особисте паралімпійське «золото», здолавши у вирішальному матчі триразового паралімпійського чемпіона Ігор із Китаю.
«Я знав, якщо будуть метастази, то я себе пристрелю»
Чотирнадцять років тому 23-літній гравець збірної України з настільного тенісу Віктор Дідух повернувся з чемпіонату Європи в Чехії. Тоді він помітив, що ліва нога у нього набрякла. Лікарі діагностували хондросаркому – злоякісну пухлину. Два роки хвороба вперто не відступала.
– У мене трошки був шок. Мама ж тільки три роки, як померла від раку. Я знав, що якщо будуть метастази, то я себе пристрелю. Не хотів мучитись. Навіть придумав, як це зроблю – із саморобної рушниці.
За два роки Віктор пережив 5 операцій. Уже після них ліву ногу нижче коліна майже не відчував. Її довелося ампутувати. Так чоловік втратив ногу, але… переміг рак.
– Після операції думки були такі, що є ще права нога. І взагалі в мене є все, що треба для життя. Я попросив принести мені ракетку і м’ячик у лікарню, ніби мені байдуже, що ноги немає. Хоча може й насправді так не було.
Але я робив усе, щоб всі менше за мене хвилювалися. Брат тоді порадив мені не «вимахуватися».
Віктор вперше взяв ракетку в руки у 5 років – під впливом батька. Він не був професійним тренером – працював директором школи й учителем іноземної мови. Але любив настільний теніс, і вдома в родини був тенісний стіл, відбувалися сімейні турніри між батьком і чотирма синами. Двоє з них стали спортсменами. Зараз Олександр Дідух – особистий тренер Віктора.
– Старші брати завжди грали, не було гаджетів, не було, що робити. Весь час крутився з ними. То не було так, що я професійно грав… Професійний спорт почався пізніше.
Перші перемоги
Через 10 місяців після ампутації, у вересні 2013-го, Віктор Дідух виграв свій перший чемпіонат Європи серед паралімпійців. У вже 2014-му став чемпіоном світу. Так почалася нова сторінка його спортивної кар’єри та життя.
– Мені хотілося потрапити на перші Паралімпійські ігри. Потрібно було свою Академію будувати, гроші заробляти. Ця ідея мені прийшла ще до ампутації, у 2002-му. Коли перший раз за кордон поїхав. Там я зрозумів, що не треба їздити туди, треба просто перейняти досвід і зробити щось подібне тут.
У 2016-му Віктор став паралімпійським чемпіоном у команді з Максимом Ніколенком і Михайлом Поповим, а їхнім тренером був старший брат Віктора – Олександр Дідух.
– Тоді отримав гроші за «золото» і купив землю у своєму селі. Тут був колишній колгоспний тік. Чи складно було? Другий раз за життя вже не зроблю такого. Треба було багатьом людям «дорогу перейти», гроші вкласти, а повертаються вони довго.
Це – не грошовий проєкт. Але легше підготуватися до Паралімпіади, коли ти маєш свій зал. Спочатку треба створити умови. Мусиш глибше змінюватися, щоб стати чемпіоном...
«Я б на місці китайця у себе легко виграв»
Зараз Віктору – 37 років. Він – батько двох доньок, живе з сім’єю на Львівщині, у селі Андріївка.
Під час нашої розмови, він то дає інтерв’ю у прямому ефірі місцевого радіо, то приймає телефонні вітання.
– Молодець, Вітя! Ти – справжня людина і патріот. Я дивився всі матчі. І от що бачу: ти – без ноги, а вони всі – з ногами, – говорить чоловік у слухавці.
– То – така класифікація, – сміється Віктор, – мій український протез – кращий, ніж їхні китайські ноги.
У Вікторового суперника в матчі за «золото» – Шуай Жао з Китаю немає лівої руки. Саме йому три роки тому він поступився у фіналі Паралімпіади в Токіо. Натомість у паризькому матчі за чемпіонство в п’яти партіях зміг дотиснути китайця і виграти – 3:2!
За два роки Віктор пережив 5 операцій.
– За порадою свого тренера Сашка Дідуха, я змінив накладки на ракетку. Це зробило її твердішою, і – дало результат. А готувався я, як і раніше. Суперник не змінився, тільки мені здавалося, він більше нервувався – хотів стати великим, чотири рази поспіль виграти Паралімпіаду. Це на нього трохи тиснуло.
Перед грою за «золото» Віктор уявив, яким щасливим приїде додому, навіть якщо здобуде «срібло». З легкою душею вийшов до столу.
– Я б на місці китайця у себе легко виграв. Він багато в чому не справився, а я зміг то побачити. Далі просто грав. А коли тільки граєш, не думаєш, що в тебе – якась місія, то робиш все ліпше. Я знав, що більшість уболіває за нього. Китаєць грав у Паралімпіаду, а я грав у теніс. Єдине, якби програв, було б жаль. Бо плакали б діти. Дружина дуже переживала б і друзі.
«Хотів би, щоб Олександр Усик мене поздоровив і приїхав до нас, в Академію»
Найважчий матч у Парижі Віктор зіграв у чвертьфіналі проти шведа Еміля Андерсона. Поступавшись – 0:2, здобув вольову перемогу – 3:2 – і гарантував собі медаль.
– Я важко відходив від змішаних пар. Сильно виснажився, організм все ж стає старшим. Щастя після чвертьфіналу було багато. Просто подумав, що вже є медаль, основне завдання виконав. Потім грав у своє задоволення. Всі пазли склалися. Мій брат Сашко каже: «Щоб такі матчі грати треба бути трохи «звихнутим» на голову». І я входжу в той стан, я – агресивний, з людьми не говорю.
Після перемоги вже приймав вітання, найбільш приємно, що знайомі військові дзвонили-писали. Хотів би, щоб Олександр Усик мене поздоровив, то було б класно. І щоб приїхав до нас, в Академію. Я собі навіть вуса зробив, як в Усика, бачиш?
«Яка різниця: ти – паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі»
Якщо своє «золото» з Ріо Віктор вважав лише початком своєї кар’єри та стартом втілення мрії – Академії настільного тенісу, то медаль найвищої проби з Парижа називає символом продовження всього, що він почав.
Призові, які отримає за медалі, а це – загалом 180 тисяч доларів, планує вкласти в розвиток Академії, а частину віддасть на потреби Збройних сил України.
– Це «золото» буде початком інших кар’єр, інших людських життів. У мене життя не зміниться. Зараз все одно треба «палити котел» у залі, проводити тренування, самому тренуватися... Яка різниця: ти – паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі. Але те, що це – зараз на слуху, може допомогти, наприклад, пораненому військовому чи дитині з інвалідністю. Показати, що можна щось робити, досягати. Тоді й моя Академія буде потрібна. Якщо я змотивував хоча б одну людину – це добре.
З 2017-го в Академії настільного тенісу Віктор вже встиг «заразити пінг-понгом» та навчити десятки дітей, дорослих, військових та цивільних з інвалідністю.
Поруч зі спортивним залом, спортсмен звів готель із їдальнею. Є тут і відоме в селі кафе «МакДідух», а скоро буде ще й… салон краси. Сюди ж приїжджають на декілька тижнів брати участь у тренувальних зборах і турнірах.
До речі, у своїй Академії Віктор Дідух – і водій, і тренер, і кризовий менеджер, іноді – навіть кухар і будівельник.
«Якби не моя дитина, я б не став паралімпійським чемпіоном»
Саме в залі свого закладу Віктор готувався до Паралімпіад, чемпіонатів Європи та світу. Тут він тренує і своїх дочок – Діану та Яну. Для старшої – 10-річної Діани – він є особистим тренером.
– Якби не моя дитина, я б не став паралімпійським чемпіоном. Кожного разу, коли мені набридає нервуватися, я – змучений, а вона хоче пограти, то ми йдемо на тренування. А поки я з нею граю, то й сам тренуюся, вагу тримаю, з бажанням граю, коли моя дитина – в залі… Щоб бути сильним у спорті, треба бути «звихнутим». Що більше годин натреновано, тим краще – і є результат... Як казали в дитинстві: «Зробив діло – гуляй сміло».
Віктор – поцінувач таких висловів. І він навіть вигадує свої. Донька Діана цитує тата: «Грайте, вигравайте, але – не в мене».
Повний текст про Віктора Дідуха – за цим QR-кодом:
Скарбничка медалей Героя:
За плечима 37-річного Віктора Дідуха – дев’ять титулів чемпіона Європи, два «золота» світової першості та п’ять паралімпійських медалей: командне «золото» в Ріо-2016, особисте і командне «срібло» в Токіо-2020 і дві медалі з Парижа-2024 – бронзова та золота.
Алла ВАСЬКОВСЬКА, champion.com.ua.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
