«Скрипка чекала, коли Маестро знову торкнеться струн».
«Зіграй мені… осінь»
Вона була його літом. Він був вітром. Була для нього теплим сонцем. А він – її світом… Була його музою, була коханою…
…Вона відлетіла у засвіти з птахами в час раннього падолисту. Залишила його в самоті й тиші. Зі смутком, скрипкою та незіграними мелодіями…
…Казали: їхнє кохання благословив Всесвіт. Вони були щасливі. І в горі, і в радості. Бо різне траплялося, багато пережили…
…Маестро взяв до рук скрипку. Тремтлива мелодія полинула у світ крізь прочинене вікно… Очі застелили сльози. Боляче… Він не може грати…
…А, бувало, грав своїй Долі, коли було сумно. І коли було щемливо-радісно. Коли співало серце. І коли душею стікали сльози…
…Скрипка чекала, коли Маестро знову торкнеться струн.
Він грає спомини, смуток та любов тій, що була його теплим сонцем, літом.
…Кохана прийшла в його осінній сон. Така гарна. Молода. В сукенці з ніжно-голубими блаватами. У тій, в якій зустрів її вперше.
– Зіграй мені... осінь, – «прошелестіла» тихенько, торкнувшись поглядом душі.
Щойно розвиднилося, узяв скрипку, пішов грати в парк, аби не будити сусідів. Імпровізував… Мелодія злетіла в Небеса. Тремтливим сонячним промінням усміхнувся заспаний ранок. Опалим листям пробігся вітер і зупинився, зачудований музикою.
…Він і досі грає своїй коханій. Щоранку в сонному парку. Його слухають ангели. Подумки спілкується з Часом…
…Падають звуки, немов осіннє листя. Він грає спомини, смуток та любов тій, що була його теплим сонцем, літом. Що стала його сивиною, його журбою, його осінню…
