«До газети звикла і моя хата, і… душа…»
У час жорстокої несправедливої війни, у час дивних реформ в «Укрпошті» та згортання вітчизняних друкованих видань (і це тоді, коли путінська пропаганда на окупованих територіях відкриває нові газети), у час, коли від зневіри й безвиході опускаються руки, десь знаходяться слова, які не дають здатися
Так сталося і цього разу. Здалося, ніби сам Тарас Григорович через століття обізвався невмирущими рядками:
«Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..».
Бо це – не просто слова. За ними стоять Люди, які своєю наполегливою Працею-Любов’ю тримали і тримають Україну на своїх плечах. То як можна думати про білий прапор, коли в тебе така-а-а-а армія побратимів і посестер? Треба битися! Бо після таких слів справді «серце б’ється – ожива».
«27 вересня – газеті «Волинь» – 85 років. Які асоціації викликає у Вас наше видання? Скільки років Ви разом із ним? Розкажіть про найяскравіший особистий спогад, пов’язаний із газетою «Волинь»?» – запитали ми для «Теми номера» в наших читачів.
І почули у відповідь таку-у-у-у Любов! Аж крила з’явилися! Значить ми – іще повоюємо!
Олександр КАЛІЩУК, 92 роки, волинський музикант, заслужений працівник культури України, почесний громадянин міста Нововолинська:
1. Мені – однаково рідні і наш Волинський край, і газета «Волинь». Вони, як єдине ціле. Певно, навіть самі журналісти, які творять цю газету, не знають, що вона – найкраща в світі.
2. Із газетою «Волинь» я – із 1959 року, коли після багатьох поневірянь і переїздів прибув у Нововолинськ.
3. Без цього видання я вже не уявляв повноцінного життя. Як не прочитав якогось номера, ніби чогось не вистачає. Звісно, приємно було, коли на сторінках друкували матеріали про мене. Інколи навіть якось несподівано. Як ось один із недавніх, коли я в пориві емоцій написав вірш у пам’ять про Ірину Фаріон. А років кілька тому про один із моїх ювілейних вечорів-концертів, «Волинь» написала найпершою – тепло й зворушливо. Газету доставили із запізненням, то про це мені спочатку повідомила дочка Наталія, яка живе й працює у Львові. Буває, що про Героїв, українських патріотів чи просто талановитих людей, які жили або живуть поруч, дізнаєшся зі сторінок «Волині».
Щиро вітаю колектив і дякую за вашу невтомну, таку потрібну для усіх нас працю!
Вікторія БУБЕЛА, директорка Нововолинського олійного заводу:
1. Це – видання, яке я дуже люблю і надзвичайно поважаю, викликає тільки позитивні емоції. Це мені передалося в спадок від батька, Василя Олександровича, який «Волинь» перечитував від заголовка на першій сторінці до крайнього рядка на останній. Всю подану інформацію сприймав як істину в останній інстанції. Завжди казав: «Якщо «Волинь» написала, то це – чиста правда». Зізнаюся, що це – єдине з обласних видань, яке я читаю і якому довіряю, бо знаю, що газету роблять справжні професіонали.
2. Із «Волинню» я – вже 58 років! Скільки себе пам’ятаю, вона завжди була в нашій хаті на Ківерцівщині. Батьки в обов’язковому порядку передплачували «Волинь», «Сільські вісті» і «Освіту».
3. Щоразу знаходжу в газеті матеріал, який бере за душу. В першу чергу, шукаю очима й перечитую публікації Олександра Згоранця, Катерини Зубчук, Алли Лісової. Ніколи не обминаю «Редакційного щоденника». У нинішній непростий час журналісти газети навіть гумор вміють вдало використати. Якось, читаючи вітання одному поважному чоловіку, я все сприйняла за чисту монету, навіть стривожилася, куди пропала людина. А потім довго сміялася… з себе.
Дякую вам за творчість і правдивість Слова, шановні «волиняни»!
Валентина Михальська, самобутня волинська художниця, перший лауреат обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича, лауреат журналістської премії «За служіння суспільству» імені Степана Сачука:
«85 років! Який поважний вік, і яка у нас ще молода газета! Улюблена моя «Волинь». Мої любі журналісти, люди, яких знаю дуже-дуже давно, з якими доля мене звела в цьому житті, познайомила, подарувала таке розкішне, гарне спілкування, стільки тепла і ніжності. Таку велику підтримку я мала від людей, які працюють у цій газеті. Дуже шаную їх за їхню відданість, за правдивість, за вірність країні, своєму народові, бо це – надзвичайно важливо, особливо – в теперішній час.
Читаю газету уже десятки років, і нашій співпраці, такій гарній дружбі – десятки років.
Я пригадую, як вперше познайомилась із теперішнім редактором Олександром Згоранцем. Він був тоді молодим хлопчиком, ще студентом, приїхав до мене брати інтерв’ю...
Я не думала, що в житті отак складеться доля, і наші дороги зійдуться. А через багато років я вже буду знати Олександра Олександровича – редактора газети «Волинь». І що буду мати від нього дуже гарну підтримку. Бо, дякуючи йому, вийшла у друк марка з моєю графічною роботою із серії «Червоне і чорне».
У мене гарні спогади про виставки, коли до мене приїжджали журналісти – це і Валентина Штинько (з цією жінкою – окрема у мене сторінка у житті), і Василь Уліцький.
Дуже пам’ятна для мене подія із відкриття виставки, коли отримала розкішний букет із рук Олександр Згоранця – білі троянди. Для жінки це дуже важливо, тому що не знаю такої, яка не любила б квіти: чи то вони в букеті, чи ростуть у квітнику.
Незабутні враження у моєму житті лишила подія вручення відзнаки від газети «Волинь» – премії «За служіння суспільству» імені Степана Сачука. Це – неймовірно красива нагорода, дуже неочікувана і дуже дорога для мене. Так само як і відкриття виставки у редакції.
Я люблю цю газету. Сьогодні вона стала іншою, такою журливою. Тому що ситуація тепер така – війна, почорніли від горя наші батьки, матері, дружини, сестри… Газета інформує про події, які відбуваються у нашій країні. Але це не зменшує моєї поваги, моєї шани, моєї любові до тих людей, які пишуть. А тому я сподіваюся, що все мине, це не може тривати довго. Мине навіть раніше, ніж ми думаємо. І буде все по-інакшому, і газета посвітліє та знову набуде тих кольорів життя, кольорів радості, кольорів миру.
Усім працівникам газети бажаю усього найкращого, багато радості і щастя в житті, я їм бажаю любові. Любов – це те джерело, яке живить, воно – вічне і ніколи не висохне. Хай воно живить їхні серця і душі. Любов переможе все».
Алла ОПЕЙДА, відома волинська співачка, заслужена артистка України:
– Це – улюблена газета моїх батьків, а тепер – і моя. Ще з молодих років завжди чекала її в поштовій скриньці, тоді вона носила іншу назву. А сьогодні це –«Волинь», ще й плюс інтернет-видання!
Саме ця газета є візитною карткою нашого краю, де – новини, історія, поради, зустрічі з цікавими людьми Волині. Видання, в котрому завжди цікаво та правдиво висвітлений матеріал. Лише шкода, що виходить один раз на тиждень...
Творчих злетів нашій «Волині», сил та снаги плекати, творити, шукати, навчати, діяти і бути – редактору Олександрові Згоранцю та його команді! Дякую, що ви – поруч. Миру всім!
Наталія ШЕВЕРДА, начальник ВПЗ № 16 м. Луцька:
– З газетою «Волинь» пов’язано чимало приємних і теплих спогадів. Мій дідусь завжди з цікавістю гортав сторінки вашого видання, захопливо обговорюючи прочитані події з рідними. А це було майже півстоліття тому. Пам’ятаю, як у дитинстві за допомогою заголовків газети ми вивчали літери й робили перші кроки у читанні. Зараз і моя онука-першокласниця Кіра також намагається прочитати бабусі «щось із газети». І я тішуся з того… Тому «Волинь» для моєї родини – це і рідний спомин дитинства, і місток крізь роки у дивовижний світ пізнання інформації.
Андрій БОНДАРЧУК – депутат 1-го скликання Верховної Ради України, Почесний громадянин Волині, міста Луцька й свого рідного села Сереховичі на Старовижівщині:
1. Для мене це – дуже цікаве питання, бо ж ми – майже ровесники: я – трохи старший. У часовому, подієвому вимірах ми росли паралельно. Дожили до ювілею й живемо, скільки Бог зазначив… На цьому наші паралелі закінчуються. З роками людина старіє, втрачає здоров’я. А от газета – що номер, то свіжа, багатогранна, потрібна людям. І якого б віку люди не творили її, головне, що вони – допитливі, патріотичні душею. То, думаю, що ювілярка буде ще довго потрібною людям. Важко уявити – світ побачив 16885 примірників. На них виховувалося майже три покоління. Це – неймовірний літопис історії.
2. Важко й порахувати. Мабуть, відколи у сільській бібліотеці, будучи школярем, став її читати. Для мене «Волинь» – такий авторитет, вище якого не було. Тож і засіялася мрія стати журналістом. І хоч вимушено (колгоспне безгрошів’я дало себе знати) почав трудове життя не з цієї професії, а все одно згодом закінчив факультет журналістики. Працював у районках, а потім п’ять років – у на той час ще «Радянській Волині». Це була школа журналістської майстерності. Згодом віддав п’ятнадцять років «Правді України», будучи її власним кореспондентом. Журналістика привела мене в політику – люди повірили сміливому, чесному слову, і на виборах 1990 року виборці Горохівського виборчого округу обрали мене народним депутатом. У парламенті я був єдиним корінним волинянином, який став учасником проголошення Незалежності України. А передплатником «Волині» я є, здається, з 1960 року – й дотепер.
3. Це – реальна зустріч із корифеями журналістики, з якими раніше зустрічався лише на шпальтах газети, – Полікарпом Шафетою, Юрієм Троцем, Степаном Сачуком, Петром Марценюком. У газеті я завідував відділом сільського господарства. Спогадів багато. От тільки два – цілком асиметричних. На початку моєї роботи редактор відзначив дві мої публікації під час «літучки». А через тиждень я і Петро Марценюк як чергові по випуску видали газету... минулим роком. Ну, був, звичайно, «грім і блискавка». Що ж, всяке буває в редакційному житті.
Іван ШЕВЧУК, ветеран праці (м. Камінь-Каширський):
«Нашу рідну газету «Волинь» я виписую вже понад 50 років. І знаєте, коли її отримую, (газету листоноша приносить у четвер), я із задоволенням читаю від «а» до «я», кожну стрічку, починаючи від першої сторінки, закінчуючи останньою. Щось прочитаєш – і на душі стає легше. Як газета все те помічає – і хороше, і погане – для того, щоб донести різну інформацію до читача. Вона, як кажуть, живе в ногу з нами і жила, і буде жити, бо це – газета нашої рідної Волині. І, до речі, хоч їй уже і 85, – вона завжди молода.
Є багато епізодів життя, пов’язаних із цим виданням… Пригадую, коли був Полікарп Гервасійович (Полікарп Шафета – редактор газети «Волинь» із 1971-го по 1996 рік. – Авт.), то дуже часто приїжджав у Камінь-Каширський район. Він, так би мовити, опікувався ним, допомагав вирішувати наболілі питання. Тоді ми часто зустрічалися. Полікарп Гервасійович із задоволенням спілкувався з жителями району, щоб донести до читачів правдиве слово. Одного разу він приїхав і я запитав, куди ми сьогодні поїдемо: в якийсь колгосп, чи на якесь підприємство? А він каже: «Куди скажете». Але ж це – ваше право, відповів я йому. А він мені: «Будеш ти мені казати, якщо назвеш тираж нашої «Волині». Я відповідаю: «176 тисяч»! Отакий тираж тоді був! Полікарп Гервасійович каже: «В мене питань нема, бо знаю, що ви цікавитеся нашою газетою, переплачуєте її і читаєте». Тоді жителі нашого району понад 40 тисяч примірників передплачували! «Тепер, – сказав тоді редактор, – буду завжди з вами спілкуватися і вам по мірі можливості – допомагатиму»…
Ну а тепер нам допомагає Олександр Олександрович Згоранець.
Дуже подобається, що газета запрошує читачів до спілкування, для неї важливі думки людей з приводу надрукованих статей.
А ще газету «Волинь» я передаю на Схід із нашими волонтерами. І на передовій її читають земляки із задоволенням. Це – велика підмога: почути слово з малої батьківщини, рідної землі... От вчора ми знов отримали партію – 100 примірників – і віддали волонтерам завезти воїнам, які захищають Україну. Вони дякують щиро за газету, за те, що і на фронті мають змогу її почитати, дізнатися про рідний край».
Петро САЦИК (Любешів), ветеран-поштовик, який віддав улюбленій справі 40 років життя. Розпочав свій трудовий шлях із посади листоноші, на якій замінив свого батька:
1. Найперша асоціація з «Волинню» – людяність. Завжди. І зараз, коли повномасштабна війна, не забуває газета про сім’ї загиблих воїнів, їхніх батьків, дружин… Щоб розділили люди з ними біль і страждання, щоб задумалися, чим можна допомогти воїнам, які тримають фронт. Я завжди стараюся виходити в центр селища, коли «на щиті» повертаються воїни, щоб стати на коліна і провести їх в останню путь, віддати шану…
Друга – люди звертаються до редакції зі своїми проблемами та болями. Хоч газета прямо не може допомогти, але озвучує на своїх сторінках ті питання, які людям «болять». Така комунікація – дуже важлива.
2. «Радянську Волинь» я почав підчитувати з класу четвертого–п’ятого, хоч багато чого ще не розумів. Мій батько був листоношею, то він передплачував «Радянську Волинь». Потім я його замінив на роботі, і газета теж залишилася зі мною. Завжди передплачую її – одразу на рік. От тільки сусідів цього разу не зміг переконати і далі виписувати. Мобілки і мобілки… Але даю їм читати деякі статті, приношу їм газету (усміхається. – Ред.).
3. Я часто згадую про цей момент, навіть моя дружина каже: «Скільки ти вже можеш про це розповідати?». Мова – про самодіяльний театр із села Лобачівка тоді Горохівського району, яким опікувався народний артист, виходець з того села Петро Панчук. Актори тоді поставили виставу «Тев’є-молочник» у ляльковому театрі в Луцьку. Їхній виступ організувала газета «Волинь» з нагоди свого ювілею. Це було справді незабутньо, запам’яталося на все життя.
Володимир КАРПУК, народний депутат V та VI скликань (м. Луцьк):
1. Це – літопис, енциклопедія Волинського краю. Його історія, його люди в найрізноманітніших своїх звитягах, проблемах. Я сказав би, що газета «Волинь» – це «кардіограма» нашого краю. Це – такий живий нерв історії, коли відчувається серцебиття часу.
2. Мої батьки завжди виписували «Волинь». Моя мама була вчителькою. Я навчився читати ще до школи. І вже читав «Волинь», районку. Першим біг по пресу. Завжди любив «Волинь», тому що якраз на ті проблеми краю, які мене цікавили, відповідь знаходив саме у ній.
3. Найяскравіший спогад про газету «Волинь» – це її головні редактори, яких я знав і з якими, певною мірою, дружив. Це і Полікарп Гервасійович Шафета, і Степан Дорофійович Сачук, і тепер – Олександр Олександрович Згоранець. Кожен із них – особистість, професіонал своєї справи. Часто згадую наші розмови зі Степаном Дорофійовичем в Єрусалимі, куди він навіть побоювався їхати за станом здоров’я. Але знав, що їду я, і погодився. Це були і для нього, і для мене такі дуже високі моменти, надзвичайно емоційно насичені. Це – Свята земля… Були і спогади, і мрії, і плани… Це – дивовижна поїздка, коли я десь збоку спостерігав, наскільки вразливим є серце журналіста, літописця, і намагався подивитися на світ його очима.
Ростислав КУШНІРУК (село Княгининок Луцького району), 94 роки, заслужений працівник культури, колишній багаторічний керівник хорової капели «Посвіт», разом із сім’єю відбув 14 років каторги на півночі росії:
1. Для мене «Волинь» – це редакція, де працюють патріоти, місце, куди завжди хочеться приходити. Це – видання, яке стоїть на державницьких позиціях. І просто – газета, яку я люблю. Досі читаю її, і ще й змагаємося з дружиною Емілією, хто перший це робитиме.
2. Це було десь в 1940-ому році. Я був у Луцьку. І ось, уже повертаючись додому, побачив хлопчика, який продавав газету «Волинь». Він запам’ятався, бо погано вимовляв, вигукував: «Адета Волинь!». Я мав вибір – або купити газету батькові, бо він любив читати, і йти пішки додому у село, або їхати, але без преси. Я вибрав газету і приніс її батькові.
3. Досі з теплотою згадую, як щороку наш «Посвіт» приходив до редакції колядувати – так було і цього року в новому приміщенні «Волині». Або співав з нагоди інших свят. Радий, що не просто читаю газету, а й мав і маю змогу знати та спілкуватись з тими, хто її творить.
Богдан КОЗУБ, мешканець Луцька, з квітня цього року служить у Збройних Силах України, підполковник:
1. «Волинь» – це насамперед сімейна газета. Зараз передплачувати друковану пресу зовсім «немодно» серед молоді, а ми завжди виписували саме ваше видання. Щовечора сідали в залі на дивані та читали цікаві новини. Тому «Волинь» – це теплі та приємні асоціації. Це – історія Волинської області, Луцька. Бо 85 літ, упродовж яких вона приходить до своїх шанувальників, – це немаленька дата.
2. Скільки в Луцьку – стільки й читаю ваше видання. А це – вже майже 30 років. Старша дочка колись неодноразово проходила у вас практику, бо навчалася у виші на видавничій справі. Тому з тих пір ми стали ще більш активними вашими читачами.
3. Мабуть, ці спогади пов'язані з кожною статтею, яка присвячена нашій сім'ї. Газета «Волинь» неодноразово писала про нашу родину – нас із дружиною, наших дітей та внуків. Приємно бачити свої інтерв'ю та фото на шпальтах такого поважного видання.
Будучи свого часу на посаді помічника начальника Луцького прикордонного загону, неодноразово організовував виїзди представників засобів масової інформації різних видань Луцька на ділянку кордону. Вони були різноманітні – проводили навіть навчальні затримання
порушників кордону. І все це знаходило висвітлення на сторінках «Волині».
На сьогодні я проходжу службу у ЗСУ. Від себе особисто та всіх побратимів хочу подякувати за правдиві та теплі статті, підтримку військовослужбовців та їхніх сімей. Слава Україні! Разом до Перемоги!
Микола ТАРАСЮК, батько Героя Небесної Сотні Івана Тарасюка (с. Залісоче Луцького району):
– Газета «Волинь» викликає довіру до себе, підтримує духовно, розповідає про наших Волинських Героїв, одним словом, вона – моя улюблена. Тому чекаєш вже тої п’ятниці, щоб вечором сісти і почитати її. Можна сказати, що з газетою я – від народження. Ще батьки виписували «Радянську Волинь», а я, як одружився, то вже із 1990-го року самостійно передплачую.
Торік якось забув зі скриньки забрати газету – і хтось її вкрав. Я поштарку «підняв»: вона запевняє, що клала її в скриньку, всіх сусідів перепитав… Дружина Іра каже: «Далася тобі та газета «Волинь», а в мене – душа не на місці, вже ледь до поганих слів не дійшло… Так і не знайшов. Іра каже, що хтось хотів теж почитати. Щоправда, поштарка через кілька днів принесла другу – сказала, що комусь дві поклала. Дружина до мене: «Бач, а ти «бучу» зробив на вулиці через газету». Я-то здогадуюсь, хто її потягнув, але не зловив, то мовчу, бо, може, і помиляюся, а гріха на душу брати не хочу. Щоправда, після того з газетою «Волинь» все строго – нікуди вже не пропадає (усміхається).
Павло ПАЛІЙ, воїн ЗСУ на псевдо «Дід» (с. Топілля Дубенського району Рівненської області):
– Я – родом зі Старого Чорторийська на Маневиччині, то ж скільки себе пам’ятаю, ми виписували ще «Радянську Волинь», а потім – «Волинь». Батько любив її читати, а потім я вже після нього брав. Якщо тато не встиг дочитати, то ховав газету під подушку. У нашій сім’ї завжди чекали, коли поштарка її принесе. А коли на фронті у руки потрапляє «Волинь», то пробиває аж до сліз – здається, ніби побував удома…
Скажу, що дружина зберігає як реліквію той номер, де головний редактор «Волині» писав репортаж про нас із Донеччини і згадав також про котика Сєню, якого ми прихистили на фронті (публікація «Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть їжаки» за 17 серпня 2022 року. – Ред.). Ми ж тоді пообіцяли, що його не покинемо, а заберемо на Волинь. Спочатку взяли із собою котика на Харківщину, куди нас перекинули, а тепер Сєня – вже у Луцьку, на Вишкові, в родині нашого побратима Максима Хом’яка. Тож є хороший привід для нової публікації, як козаки своїх не кидають…
Галина ШАФЕТА, мешканка Луцька, вчителька-пенсіонерка, дружина колишнього редактора газети «Волинь» Полікарпа Шафети:
1. Ніде правди діти: газет сьогодні виписують небагато, отже і читають мало. Замінили їх комп’ютери, мобільні телефони, «фейсбуки»… А шкода. Я ж із хвилюванням щосереди чекаю мою улюблену газету «Волинь». Вона розкаже й покаже, чим живе наш край, уся наша країна. Для мене – це вже як розсудливий і добрий друг, з яким є про що поговорити. На жаль, сьогодні новини в нього – часто невеселі: хтось закриває своїм тілом земляка, а хтось перепливає Тису і втікає через Європу в білорусь. Для останніх і мінні поля – не перешкода. Розгортаючи газету, я найперше перечитую прізвища в рубриці «У боях за Україну полягли мужні сини Волині» і запитую сама себе: «Скільки ще горя принесе нам ця кривава путінська війна?».
2. Із газетою «Волинь», а тоді ще – «Радянська Волинь», я стільки, скільки себе пам’ятаю. І щиро дякую нинішньому головному редактору Олександру Згоранцю, що завдяки його турботі маю можливість читати улюблену газету й сьогодні.
3. А спогад у мене – уже вічний, як та туя, що росте недалеко від мого вікна й нагадує мені про мого чоловіка – Полікарпа. А біля неї, на стіні будинку, в якому живе наша сім’я, – меморіальна дошка колишньому редактору «Волині» Полікарпу Гервасійовичу Шафеті. У день журналістських свят тут людно. Хтось ще пам’ятає його, покладає до неї квіти і ділиться спогадами. Іноді зупиняються і просто перехожі. 85-річний ювілей був би і для нього святом, бо ж прийшов у цю газету відразу після закінчення факультету журналістики Львівського університету й працював тут до останнього свого дня.
Тарас ЩЕРБЛЮК, депутат Волинської обласної ради, директор із виробництва ПП «Макс Ком»:
– Які асоціації викликає у мене «Волинь»? Батьківщина! Хіба можна уявити Волинський край без цієї газети»? Вона – його душа: цікава, багатогранна, неповторна, єдина в своїй іпостасі бути улюбленицею. Видання живе людьми, долями, всіма подіями, важливими для України, від нього завжди чекаєш свіжого, цікавого, як ні в кого.
Читати «Волинь» не перестає крізь роки бути престижним. До неї, як до всього доброго й потрібного, швидко звикаєш. У її редакцію люди завше йдуть «за правдою».
З газетою «Волинь» я змалку. Передплачувати це видання – то вже гарна традиція всієї нашої родини. З нею в руках десятки років поспіль бачу в отчому домі батьків – Василя Васильовича і Євгенію Василівну. Відколи у свій переїхали, не уявляємо світлиці без нашої «Волині».
Звісно, найцікавішими є статті про життя в рідній громаді, нове в інших районах.
А спогади? Вони завжди яскраві, коли зустрічаюся з журналістами видання. Люблю ваші питання, які мимоволі вимагають відвертості, самокритичності й просто людяності та щирості.
Анатолій НИКОНЮК, заслужений працівник сільського господарства України, депутат Волинської обласної ради, почесний громадянин Луцького району, засновник і багаторічний керівник ТзОВ «Городище»:
– «Волинь» правду пише, тому асоціації під час і після читання її – зазвичай позитивні. В усі роки вона вирізняється власною позицією, думкою, баченням. Не працює на догоду керівництву і не залежить від влади.
Протягом 85 років на перших шпальтах видання – прості люди, життя села, проблеми районів, громад – і це приємно впадає у вічі.
Нині її головні герої – хлопці з усіх фронтів, їхні долі, радощі й проблеми їхніх родин. «Волинь» по-материнськи пише про живих героїв й горює за загиблими.
Я з газетою … споконвіку. А якщо серйозно, то традицію передплачувати це видання успадкував від своїх батьків. До газети звикла і моя хата, і душа. Шаную силу слова. Досі пам’ятаю на першій сторінці в 1990-х роках змістовність, доречність, вагомість статті Леоніда Лагановського «Новатор перебудови» про те, як нелегко та важливо тоді було реорганізовувати наше господарство.
Словом, на сторінках газети стільки рубрик, що «своєї» не знайде лише неграмотний чи лінивий. Бувало, що в юності, як служив в армії й був секретарем комсомольської організації, мав готувати дописи в газету. Отоді я сміливо чи ні написав свою першу статтю у «Волинь» під рубрикою «Так служать наші земляки». Імениті журналісти казали, що в мене то непогано виходило, однак моя доля таки – до поля!
Євгенія ХАРКІВ, дружина легендарного волинського воїна-«Урагана» Михайла Харківа (на жаль, він уже у засвітах), авторка фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого журналістами газети «Волинь», волонтерка:
– «Волинь» асоціюється для мене з усіма людьми мого краю, з його природою, звичаями, традиціями і з піснею «Волинь моя». Завше перечитую кожен номер – від першої до останньої сторінки, бо це цікаво, і вже, як невід’ємна від мене захоплююча звичка. Пам’ятаю ж газету стільки, скільки й найдорожче: рідну хату, батьків, своє дитинство, юність і зрілість.
Мій тато дуже любив читати. Преса завжди була в нашій світлиці на чільному місці, а «Волинь» лежала зверху всіх газет і журналів.
Багато років поспіль не лише поважаю творчу працю цього видання, а й дорожу дружбою з його журналістами. Завдяки їм я здійснила свою мрію про фільм «Я вірю, що закінчиться війна». Зйомки цієї стрічки – то і є найяскравіші особисті спогади, які пов’язують мене з газетою «Волинь». Було багато поїздок у села Горохівщини, зустрічей із захисниками, спілкування з їхніми сім’ями та родинами. Творилося напрочуд легко, бо працювали журналісти-професіонали й просто доброзичливі, порядні люди.
За вдачею я – оптимістка, тому мені дуже до душі життєрадісність «Волині», її працівників, хист знаходити позитив, сміливість виводити на чисту воду брехунів, влучна критика. Всі поради – до ладу й… дотепний гумор. Та коли в моїй оселі сталася біда, мої друзі з
«Волині» першими були поруч із нашою родиною.
Так є вже багато років поспіль. Вдячна долі за це!
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України, громадська діячка, наша багаторічна авторка:
1. Це – надійне джерело інформації суспільно-політичного характеру. Постійно є тенденція до оновлення видання, креатив.
Яскраві особистості головних редакторів – Якова Чернявського, Полікарпа Шафети, Степана Сачука, Олександра Згоранця, а також – авторів: Василя Уліцького (інформатора №1), Валентини Штинько, Галини Світліковської, Тамари Трофимчук, Володимира Лиса, Лариси Занюк, Сергія Наумука, Катерини Зубчук, Анастасії Філатенко та інших.
2. Із газетою «Волинь» я – з часів свого студентства в Луцьку – добру копу літ.
3. Серед особливо пам’ятних спогадів – успішна участь 1981 року в обговоренні книги Олеся Гончара «Твоя зоря». Також – відзначення (2014-го) мого скромного публіцистичного доробку премією імені Полікарпа Шафети.
Сучасному колективу – спасибі за актуальність видання.
* Бліц-опитування у славних Людей «Волині» провели Леся ВЛАШИНЕЦЬ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Світлана ЗОЗУЛЯ, Катерина ЗУБЧУК, Алла ЛІСОВА, Наталія НЕКОЗ, Василь УЛІЦЬКИЙ, Любов ХВАС.
