Воїн з Волині: «Всупереч усім теоріям лікарів, я вірю, що стану на ноги»

Захисник, талановитий викладач і вправний будівельник  

Впевненість Сергія у власному одужанні швидко передається всім, хто біля нього живе, працює. А підтримка дружини Тетяни, донечки Оленки, всієї родини, колег по роботі, друзів – це велика сила. Та й прізвище, яке, напевно, походить від слова гордість, також додає життєвої міцності.  

Ми розмовляємо з Сергієм у бібліотеці Нововолинського електромеханічного коледжу перед початком занять шахового гуртка, який він тут веде. До того ж наш Захисник здобуває другу, вже технічну освіту у Тернопільському Національному технічному університеті імені Івана Пулюя й викладає у коледжі предмет «Електричні вимірювання».

Така велика зайнятість свідчить про його сильні риси характеру. Дружина Тетяна, викладачка інформатики Бужанківського ліцею Поромівської територіальної громади, розповіла, що Сергій, окрім всього, – вправний будівельник, старається закінчити  будинок, який вони зводять. Сам штукатурить, затирає, шліфує стелю. Хоч відразу виникає запитання: «А як це на візку туди добратися?»

– А він у нас – такий сильний, наш Сергій, – каже дружина. – Ми завжди будемо поряд із ним, ви самі бачили, який це чоловік…

Пані Тетяна досить зрозуміло пояснила, як вони спільно самотужки змайстрували підйомний механізм, яким чоловік добирається на верхотуру. Сила волі справжнього українця-козака!

Хотів стати футболістом, а став… воїном

Сергій із легкою посмішкою розповідає про себе:

– Закінчив у Нововолинську школу № 7, змалечку марив футболом, хотів грати професійно. Хоча б за «Волинь». Вступив навчатися у Львівський університет фізичної культури, здобував фах педагога, але про футбол не забував – виступав у складі команди вишу, на чемпіонаті Львівщини.

Після закінчення навчання викладав фізичну культуру в коледжі. Він із приємністю згадує ті моменти, коли студенти через кілька занять вже освоювали баскетбольні та волейбольні прийоми у поводженні з м’ячем...

Зведення будинку змусило вдатися до заробітків за кордоном, згодом – вже в Україні.

– А війна де застала?

– У недалекому від нас Львові. Вранці збирався на роботу, глянув у інтернет – бачу, щось не те. Тоді телефонує дружина і мовить, що – почалося, а через декілька хвилин товариш із Луцька повідомив, що місто вже обстріляли.

Через блокпости доїхав додому, два тижні чергував на них, але відчув, що це – не моє. Я ж проходив строкову службу у полку спецпризначення. Сказав дружині, що беру ранець і йду у військкомат – разом із нею приїхали туди.

 У першому бою – втратив вірного побратима. Відтягнув його у безпечне місце після поранення, почав надавати допомогу, але…    

Мене відправили додому, сказавши, що потрібні артилеристи, а не розвідники. Якось аж образливо стало, хоча відразу й сказали, щоб не розслаблявся, бо вже можуть ввечері зателефонувати і покликати. 

Так і трапилося через два дні: пройшов кількахвилинне медобстеження, посадка в автобуси і – дорога на Яворівський полігон. Ось так розпочалася його реальна війна.

Найстрашніше на війні – втрачати побратимів

Участь у бойових діях 2022 року Сергій, здається, пам’ятає щохвилинно, якщо не враховувати обстрілу, під який потрапив на третій день після прибуття на полігон на Львівщині. Далі – екіпірування, дорога у Дніпро, як мовлять військові, розсортування по підрозділах. 

– Охтирка, Тростянець на Сумщині – там не було бойового зіткнення з ворогом. Подих війни відчули під Харковом, коли нас передислокували у район житлового масиву Салтівка, – розповів далі, – який у перші дні вже зазнав ворожих обстрілів і руйнувань. 

Ми почали вперто й цілеспрямовано відбивати нашу територію: село за селом, зачищали кожен будинок. Війна є війна: планується одне, а так виходить, що наступного дня – вже по-іншому, бо артилерія не спрацювала, ворог отримав підкріплення, доводиться маневрувати, чекати допомоги.

– Пам’ятаєте свій перший бій?

– Ніколи не забуду цей чорний день, бо тоді – у першому бою – втратив вірного побратима. Відтягнув його у безпечне місце після поранення, почав надавати допомогу, але… 

Пригадую, як перший раз взяли полонених: 15 хвилин перемовин – і вісім чоловік опустили зброю. Чомусь запам’яталися наступні полонені – 18 чоловік: ми їх оточили в бункері, вони довго роздумували, аж на ранок здалися, а перед тим ще в нас гранати шпурляли. Виявилося, що це так звані «денеерівці». Знаєте, є бідні люди, є – за межею бідності, а цих важко охарактеризувати, хто вони такі: один за метр нічого не бачить, четверо – чи то підлітки, чи якісь хворі, решта – також незрозумілі. Так чекали «русского міра», так жили при ньому, що й втратили людську подобу...

Виступатиме на Іграх нескорених

Під час боїв на Харківщині вперше в житті відчув, що таке реальний страх, коли на тебе пре танк – і все відбувається дуже швидко: постріл, приліт, а в тебе в руках – лише автомат.

Виручили тоді контрактники із сусідньої роти – вправно його розстріляли із гранатометів. А через кілька днів під час зачистки отримав поранення. Товариші й медики, які були біля мене, сказали триматися. Я періодично втрачав свідомість, і вже коли відкрив очі, то виявилося, що вже – у госпіталі в Харкові.

– Чотири дні стали вирішальними, коли я був без свідомості, – нелегко навіть у думках повертатися в ці важкі дні. – Далі – госпіталі у Полтаві, Львові, операції, лікування – і завжди поруч зі мною були дружина, родина.  

– Перед виходом на бойові операції, – приєднується до розмови дружина Тетяна, – Сергій телефонував і повідомляв, коли вийде на зв’язок. Минуло два дні – нема дзвінка, у серце закралися недобрі відчуття. Через трохи дочка його побратима через мережу «Фейсбук» сповістила, що Сергій – поранений і сказала, де його шукати. Знайшла. 

– Сергію, яким є життя до поранення і після?..

– У мене сильна віра в те, що стану на ноги. У львівському госпіталі при виписці лікарі говорили, що теоретично це – можливо. Я ж усі сили направляю, щоб реалізувати це практично й стати на ноги. Звичайно, відчуваю біль у спині, по тілу бігають мурашки. Коли в грудні 2022 року вже прибув додому, була певна депресія. 

Але з лютого 2023 року закрутилося «колесо» приємних подій, і не полишає до сьогодні: колектив коледжу запропонував свою підтримку, тут почав працювати. Разом із родиною всіма силами стараємося закінчити будинок. 

Дружина зареєструвала мене для участі в Іграх нескорених, які відбудуться у Канаді. Ми вже побували в Києві на відборі. Отримав повідомлення, що буду брати в них участь наступного року. Тільки треба освоїти вже зимові види спорту. Цілеспрямовано тренуюся, постійно на зв’язку з тренером.  

– У мене – неймовірний зять. Мужня, сильна людина, – мовить про Сергія теща Світлана Василюк, директорка Бужанківського ліцею, організаторка потужного волонтерського центру. – І ми впевнені, що ось-ось наш Сергій таки стане на ноги, – додає дружина. 

І ми тримаємо за тебе кулаки, Захиснику! Нехай здійсниться ця його мрія!