Як Михайлівна любить газету «Волинь» і крокує поруч із нею уже понад 60 років

Ледь починає світати, а Михайлівна – вже на ногах… Так було за молодості, так є і нині, коли роки додали поважності, й, здавалося б, є час для відпочинку. Але її невтомна душа не знає спокою. Звикла рано вставати, щоб помилуватися, як вранішньої пори прокидається село, поскрипують хвіртки у господарських будівлях сусідів, тихим гомоном нагадує про себе живність… Гарно у селі за будь-якої пори року. Його подих жінка відчуває серцем і душею, бо свої рідні Хорлупи навіть у мріях ніколи не хотіла проміняти на інше місце проживання.

«Бджілка-трудівниця», «жінка-енциклопедія» – так з любов’ю відгукуються про Євгенію Михайлівну односельці. І це – дійсно так. Жінка називає себе «довоєнною» дитиною – народилася за два місяці до початку німецько-радянської війни, у квітні 1941 року. Батька свого не пам’ятає, бо на початку того ж року його заарештували сталінські посіпаки і як «ворога народу» вивезли у невідомість. Рідні отримали лише повідомлення, що був він засуджений до розстрілу: «…приговор приведен в исполнение на територии Сталинградской области. Место захоронения – неизвестное». (Тільки у 1989 році Михайла Ломанюка було реабілітовано та повернено його добре ім’я рідним). А коли дівчинці було шість років, не стало й матері. Молоду жінку забрав тиф. 

Пригадує Михайлівна, як зростала вона у сім’ї своєї тітки Наді – маминої рідної сестри. Вдячна їй за подаровані душевне тепло, любов, розуміння. Саме вона підтримувала дівчину у її великому прагненні до навчання, раділа, коли вона гарно вчилася в школі. Закінчила Женя у Хорлупах сім класів на відмінно, мріяла здобути середню освіту. Тому пішла навчатися у сусіднє село Дерно, де була десятирічка. Багато читала, зізналася, що у неділю, коли було менше роботи, могла цілий день читати книжку, залізши десь на горище.

Але я чомусь не поспішала надсилати квитанцію про передплату. Мені було добре з газетою і більшого не прагнула.

Як і багато випускників 1950-их років, мріяла бути вчителькою. Згодом із подругою вирішили поступати у медичний інститут міста Львова на фармацевта. Каже, «то було не моє, видно, сільське коріння батьківського роду кликало до рідних місць», і Євгенія Ломанюк стала навчатися у Горохівському сільськогосподарському технікумі за спеціальністю «Плановий відділ» та здобула професію економіста-бухгалтера. Згодом було навчання у Львівському сільськогосподарському інституті (заочно). І саме з тієї пори, а то були вже 1960-ті роки, коли вже працювала у колгоспі за здобутою професією, і потоваришувала юна працівниця з газетою «Волинь». 

У своєму ж селі зустріла Євгенія свою долю – місцевого хлопця Володимира Бекешу, виростили трьох дітей. 

– Які спогади зворушують вас і повертають у ті роки?..

– Як кажуть, життя прожити – не поле перейти. Всяке було, але мені завжди хотілося крокувати поруч із подіями, які були на той час, знати новини, і тому газети для мене були, ніби пожива. Я могла не пообідати, а цікаво було дізнатися що відбувається у рідному краї, у світі. Ще в школі всі діти, і я в тому числі, передплачували «Зірку», «Юний ленінець», «Комсомольську правду», «Молодь України», а з початком трудового шляху – щороку «Радянську Волинь», згодом – «Волинь». Це вже стало для мене необхідністю, подихом, ковтком повітря. Це ж обласна газета виходила чи не щодня, інформації було дуже багато. Немало друкували там і про сільське життя, в тому числі – і про наш колгосп.

– 27 вересня газеті «Волинь» – 85 років. Рахувати ви – ровесниці. За роки «спілкування» з виданням, можливо вам щось найбільше запам’яталося з прочитаного?

– Так уже у мене повелося, що перечитую сторінки «Волині», як мовиться, від першого слова до останнього. Я ніби розмовляю з творцями газети і щоразу переконуюся, наскільки відповідальна робота у журналістів. Завжди до душі були публікації Олександра Згоранця та Василя Уліцького, такі життєві вони висвітлювали події. Ці журналісти і в наші Хорлупи приїжджали, писали про нашу святиню – Свято-Василівську церкву. 

– Певно пам’ятаєте ті часи, коли газета «Волинь» щедро обдаровувала своїх передплатників призами?

– Так, газету передплачувало багато односельців, були серед них і призери. Але я чомусь не поспішала надсилати квитанцію про передплату. Мені було добре з газетою і більшого я не прагнула.  

– Кожен передплачений сьогодні примірник газети – це свого роду інформаційний снаряд по ворогу. Адже чим більше передплатників, тим більше прочитаної правдивої і своєчасної інформації. Що ви думаєте, коли передплачуєте «Волинь»? 

– Я щоразу передплачую газету на півроку, так комфортніше. І не тільки «Волинь». Із часу виходу «Цікавої газети» її також передплачую. Вони у мене, як настільні книги. Прочитаю і сусідам передаю, хай і вони візьмуть для себе щось корисне. 
Важко переживаю цю страшну війну, адже гинуть наші прості трудівники, цвіт української нації. Молюся до Господа, щоб скоріше закінчилося це пекло. Ніколи не думала, що, дитиною переживши страхіття Другої світової, мені доведеться знову відчути такий нестерпний біль.

– Що ви хотіли б побажати і нашим нинішнім читачам газети, і тим, хто бажає її передплатити, і, звичайно, творцям видання?

– З єдиною думкою нині молюся: прошу у Бога миру, перемоги, повернення живими наших захисників, процвітання улюбленій газеті, бо вона – найкраща! Я «Волинь» буду виписувати стільки, скільки житиму, бо без неї – не можу.